Цікаву історію, яку ми пропонуємо нашим читачам, оповів Андрій Капуста. 

- …Перша світова війна у розпалі. На захід від Микулинець 25 липня 1917 року, бронеавтомобілі 1 батареї зі складу бельгійського бронедивізіону патрулюють берег Серету. Тут вони потрапляють у засідку, де їх обстрілює передовий австро-угорський форпост. Мотоцикліст Леопольд Сірсаак, що супроводжує батарею як зв'язковий, залишає позицію батареї під прикриттям. І щойно він від'їхав менш ніж півкілометра, як його було підстрелено. Солдати батареї затягують Леопольда в укриття, але змушені залишити його там непритомним з відкритою раною на голові. Хтозна, можливо, вони вважали його вже приреченим, - пише краєзнавець. - Бельгійці, котрі воювали в складі російської армії, відступають під натиском австро-угорських військ. Попереду них, в паніці, безладними юрбами тікають москалі, котрі по навколишніх селах влаштовують оргії та вдаються до мародерства...

Здавалось би, що важкопораненого в голову бельгійця вже нічого не порятує - його смерть неминуча. Проте йому судилось вижити у бою на околиці Микулинець.

Історія Лепольда Сірсаака збереглась завдяки спогадам його співслуживця, який опублікував їх після Великої війни (так називали Першу світову 100 років тому).

- То яким чином бельгійці опинились в Микулинцях? Виявляється, що бельгійський експедиційний корпус надзвичайно мобільних (за мірками І Світової) броньованих автомобілів, що мав назву «Autos-Canonc Mitrai Lleuses» (АСМ) і нараховував 400 бельгійських військових-добровольців, вступив у боротьбу проти австро-угорського та німецького війська на російському фронті в Галичині ще в 1916 році. 

Бельгійці дислокувались почергово в Озерній, Зборові та Козові. Ще один підрозділ охороняв свої склади забезпечення в Києві. Але влітку 1917 року через провал російського наступу, який перейшов у контрнаступ австро-угорських військ, добровольці змушені були прикривати відступ москалів. Не зважаючи на те, що Росія і Бельгія в І Світовій були союзниками, бельгійці, які воюють в Галичині, дуже негативно і з презирством ставляться до свого дикого союзника. Ось уривок із спогадів лейтенанта Ван дер Донкта: '...26 липня (на наступний день після поранення Леопольда під Микулинцями) бронеавтомобілі 1 батареї - у Хоросткові, містечку з великою ринковою площею. Повз неї проходять юрби біженців. Раптом лунають постріли, з бічних вулиць біжать люди. Наступає ворожа кавалерія? Ні, фальшива тривога. Російські солдати і козаки вдаються до мародерства у єврейському кварталі. Вони стріляють, виламують двері, й коли знову виходять надвір, їхні багнети в крові...". Погром цей розгортається на очах бельгійців на бронемобілях. Кількома годинами пізніше бельгійці бачать, як козаки Дикої кавказької дивізії розстрілюють солдатів-втікачів. «Вбивати для них наймиліше заняття», - пише бельгійський лейтенант. В іншому місці бельгійці бачать, як козаки розстрілюють активістів, котрі агітують відступати: «Труп одного з них прибивають до дерева, з повідомленням-пересторогою».

У лейтенанта Ван дер Донкта теж є наказ розстрілювати російських дезертирів. Але бельгієць не розуміє, як його можна виконати: «Втікачів було тисячі, три чверті російської армії тікало...»

Але повернемось до бельгійського бронедивізіону та пораненого Леопольда. Вже згодом виявиться, що бій під Микулинцями був останнім для бельгійців, а поранений Леопольд став останньою жертвою експедиційного корпусу.

Невеликими переходами бельгійці відступають за Серет і далі на схід. Через значні втрати бронетехніки та революційну ситуацію в російській імперії, бельгійські добровольці отримують наказ рухатись до Києва, звідки планувалось їх повернення в Бельгію. Здавалось, безвісті пропалий Леопольд, стане ще однією жертвою світової м'ясорубки. Проте, доля розпорядилась по іншому.

Про це «Терен», на основі розповіді краєзнавця Андрія Капусти розповість згодом…

Фото з допису