Те, що стала жертвою шахрайства, жінка збагнула і звернулася до поліції лише тоді, коли переказавши кошти, повернулася додому. На порозі її зустрів власний син, який і не здогадувався, що ледве не став фігурантом кримінальної справи, адже жодного ДТП чоловік не вчиняв, не був затриманий поліцією і відповідно жодних коштів для свого порятунку не потребував. За вказаним фактом правоохоронці розпочали кримінальне провадження за ст.190 Кримінального кодексу України(шахрайство). Як стверджують правоохоронці, подібного роду шахрайства непоодинокі. Телефонні афери вже декілька років надзвичайно розповсюджене явище у всіх куточках нашої держави. Незважаючи на постійну роз’яснювальну роботу, яку поліціянти проводять серед населення, та розміщення у різноманітних телевізійних, друкованих та інтернет-виданнях інформації про суть телефонної афери і про те, як не потрапити на вудочку до шахраїв, українці знову і знову потрапляють у майстерно розставлені тенета аферистів. Найцікавіше те, що жертвами зазвичай стають люди середнього віку, які здатні адекватно мислити та оцінювати ситуацію. У чому ж проблема? Чому, маючи доступ до інформації люди й надалі стають легкою здобиччю для аферистів? Безумовно, можна цілком справедливо апелювати, що сучасні шахраї − непогані актори та знавці основ психології, цих поверхових навиків їм цілком достатньо для спілкування з потенційними жертвами. Але насправді корінь проблеми криється не в їхній майстерності та винахідливості, а в нас самих, в нашій моралі, точніше в аморальності, у викривленій деградованій системі цінностей, чим шахраї успішно користуються. Аферисти прекрасно знають, що для більшості людей у стресовій ситуації емоційна складова є визначальною, здатною заглушити голос розуму, тим паче, коли мова йде про наших рідних. Це природні й цілком нормальні реакції для будь-якої людини. Ненормальним є те, що разом із голосом розуму ми не чуємо голосу власної совісті. Намагаючись будь-яким способом «відмазати» родича від відповідальності перед законом, ми чинимо аморально. Адже почувши у слухавці від псевдо-поліціянта, що наш родич вчинив ДТП – збив людину, ми не цікавимось станом потерпілого, нам байдуже, хто винуватець цієї автопригоди. Так само, як байдужа доля потерпілого – невідомої нам людини, байдуже нам і до істини. Головний інстинкт, який бере верх над усіма – інстинкт збереження власного потомства. Тому ми згідні платити будь-які гроші, кому завгодно, лише щоб наша кровинка уникнула заслуженого покарання. Але згадаймо, як ми у себе на кухнях, перед екранами телевізорів, у транспорті, в магазині пристрасно обурюємося продажністю політиків, чиновників, урядовців, поліцейських, прокурорів, суддів, котрі, вчинивши злочини особисто або коли накоїли біди їхні мажорні нащадки, усіма способами намагаються уникнути покарання, фальшуючи докази, підкуповуючи свідків, вдаючи з себе невиліковно хворих, роблять усе для того, аби сухими вийти із води. Тоді нам не байдуже, ми обурюємося нахабності та духовній ницості псевдо-еліти й законно вимагаємо справедливості, щоб злочинці і ті, хто їм допомагав уникнути відповідальності, отримали заслужене покарання у вигляді реального тюремного строку. Чому ж, коли подібна ситуація стається із нами та нашими рідними, ми чинимо аналогічно, як ненависні нувориші? Куди зникає наш праведний гнів та сумління? Чим тоді ми кращі за цих горе-прокурорів, суддів, політиків, яких так ненавидимо? Насправді, крім майнової диференціації, у нас з ними багато спільного, насамперед цінності – викривлені уявлення про справедливість, Добро та Зло. Коли ми це усвідомимо, змінимо свою світоглядну та морально-ціннісну парадигму, лише і тільки тоді афера буде неможлива апріорі – аферисти залишаться без заробітку, а наш психологічний та фінансовий стан непорушним. В іншому випадку, скільки б поліціянти не застерігали та не розказували про небезпеку, вони не зможуть нічого вдіяти.
Наталка ПАРОВА
