Нова збірка поезій " Кирилиця " Наталії Пасічник із Тернопільщини

Наталя Пасічник — письменниця, перекладає з англійської. Минулоріч і цьогоріч її кандидатуру висунуто на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури.
Народилася Наталя Пасічник у Теребовлі. Недавно вийшла друком її нова поетична збірка “Кирилиця”.

Тож поспілкувалася з письменницею про базове - те, що оточує, та те, як пишеться. 

— Перше запитання досить локальне. Ви народилися у Теребовлі, про яку писали: «Меланхолія часто межує з розчаруванням, чимось нереалізованим, нездійсненим. Важко шукати відповіді на непоставлені запитання і ще важче знаходити їх. Важко бути провінційним містом, коли ти - насправді столиця». Тож як це місто впливає на творчість, що воно дає та що забирає? Мені здається, у ваших віршах є багато знаків власне Теребовлі — і брами, і півні, і місто, «що вийде з коми». Оця локальність у письмі мені здається дуже прикметною. Який, на вашу думку, зв’язок митця із місцем. 

— Та ні, у моїх віршах присутні різні міста – і Теребовля, Тернопіль, і Київ, і Львів. У найновішій збірці «Кирилиця» якраз переважають символи столиці – «зелена гілка першого метро», «вагон що рушив щойно на самому дні»... Та й будьмо відвертими, Теребовля попри приписаний їй мною «столичний» статус усе-таки є звичайним райцентром. Мистецьке середовище тут присутнє дуже спорадично і я особисто до нього ніколи не мала стосунку. Насправді єдина важлива локація для письменника – це його робочий кабінет, а вже де він знаходиться – питання другорядне. Та й врешті-решт говорити сьогодні, в епоху Інтернету, про місце,якось не випадає. Цитуючи себе, літературне життя – це життя всередині письменника. Не більше й не менше.

— І ще одне спостереження. У вашій поезії часто виникають пори року — у який спосіб відбувається ваша поетична взаємодія з навколишнім? І час — дні, вечори, ранки, ночі. Чим є для вас час, як він перетворюється на поезію та навпаки? 

 — Знаєте, перечитуючи свій рукопис я сама зіткнулася з тим, що у ньому багато зими, снігу, холоду…. У якийсь момент зима стала знаковою для мене, навіть більше - мені у віршах дуже важко її позбутися. Книга, яку я видала у 2014 році, так і називалася – «Зимові канікули». Тобто час у поезії є лише одним із компонентів - інколи визначальним, інколи лише штрихом… 
 
— Повертаючись до Теребовлі та її впливів. Тут відвідували музичну школу. Одна з ваших збірок називалася «Гра в три руки» — як музика впливає на ваші вірші? 

- У мене є навіть однойменне есе і в ньому я якраз й передбачила це запитання:  «- Наталю, свого часу Ви закінчили музичну школу. Чи граєте досі? – Ні, я не займаюся вже тринадцять років, але в мене є цикл віршів, який називається «Гра в три руки»». Поети завжди трохи телепати, а я до всього ще й меломан. Всеїдний (усміхається — А. З. ) .

— Ваша найновіша книжка — «Кирилиця» розкажіть трішки про неї, зокрема, як можна сформулювати її головну смислову вісь. Чому саме кирилиця? 
- «Кирилицю» я завершила за рік і можна сказати, що випадково – у мене не було наміру після «Зимових канікул» написати ще одну книгу. Проте з першого вірша цього рукопису вже проявлялася його наскрізна символіка – писемність, література. Тут присутні і кирилиця, і  бібліотека князя Ярослава, і окремі книжні персонажі, як от Богдан-Ігор Антонич, свята Анна, Селінджер. Я хотіла, щоб ця книга була саме «літературною», проте не менш ліричною, ніж попередня. Сподіваюся, мені вдалося втілити цю ідею в життя.
—    Восени вийшла збірка літературознавчих й автобіографічних есеїв «Артиклі», тепер — «Кирилиця». Як підтримуєте активний темп писання? Що на нього впливає, чим надихаєтеся?
— Темп писання поезії і прози – насправді ягоди одного поля. Пригадую випадок, коли на засіданні обласної організації Спілки письменників романістка Леся Романчук заявила, що вірші «приходять самі» і здебільшого миттєво, а от над твором більшого обсягу треба посидіти. Натомість поет Михайло Левицький зауважив, що вже десять років працює над своїм давнім віршем. У мене теж є вірш, який я почала писати ще в 2006-му в Чернівцях. Вірш, який зазнав сотень редакцій, декілька з яких таки потрапили до друкованих видань. Вірш, який я не змогла знищити, бо в ньому було декілька щемливих для мене моментів. Вірш, який я писала шість років і нарешті написала. Я давно не вірю в поезію як імпульс, не вірю у всі ці романтичні зображення поетів під вербами з блокнотиками в руках. Не вірю в натхненних віршників, які пишуть в автобусах, поїздах, у черзі за чимось. Поетичний текст вимагає тривалої концентрації, а тому поету, як і всім його колегам по перу, необхідне робоче місце - стіл і крісло. Не знаю, як інші, а я звикла дотримуватися спеціальної творчої стратегії – ні місяця без рядка. Це і своєрідна самоорганізація, і наповнення, і очищення, і наркотик врешті-решт. Майже за Юрієм Олешею. Майже у темпі вальсу.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото автора

Вибір читачів за тиждень

Відео