Бережанка, Оксана Іванців є виконавчим продюсером документального фільму «Невидимий батальйон», розповіла про жіночий погляд на війну.

Коли на сході України почалася війна, боронити Батьківщину пішли не лише чоловіки. На захист стала і «слабка» половина людства. Це у мирний час і вдома жінка може прикидатися слабкою. На війні вона не ховається за спини чоловіків.

16 жовтня до Дня захисника України на телеканалі «1+1» відбудеться прем’єра документального фільму про участь українських жінок у війні на сході країни – «Невидимий батальйон». Виконавчий продюсер проекту Оксана Іванців розповіла журналістові «ВЗ», як проходили зйомки та чого очікувати глядачам від перегляду стрічки, пишуть на сайті wz.lviv.ua.

— Оксано, війна на сході Україні вже йде чотири роки. Чому ідея створення фільму прийшла тільки зараз?

— Ідея фільму належить Марії Берлінській. Вона – волонтерка, допомагає армії. Марія під час своїх поїздок на схід помітила, що багато жінок, які служать в АТО, були офіційно не оформлені. Вирішила з’ясувати, чим це обумовлено. Як наслідок, у січні 2016 року розпочалася кампанія «Невидимий батальйон», що складалася з соціологічного дослідження та фотовиставки. Завдяки цьому проекту ми виявили пласт проблем, які стосуються становища жінок в українській армії, починаючи із забезпечення одягом і закінчуючи тим, що жінок офіційно не оформлювали на бойових посадах. Вони могли бути записані в документах як кухарки, насправді – були снайперками. Уявіть, за старим законодавством, якщо жінку в армії поранили, то  цей випадок не оформляли як бойове поранення, а записували як… виробничу травму. Те, яка військова посада вказана в документах, впливає на розмір виплат, а після того, як жінка поверталась з війни, її не могли представити до нагород, адже офіційно була кухаркою. Таким чином, внесок жінок у боротьбу залишався невидимим. Звідси і виникла назва проекту.

Кампанія спричинила законодавчі зміни: наказом Міністерства оборони було розширено перелік посад для жінок солдатського, сержантського та старшинського складу на 63 позиції. Однак досі залишаються закритими для жінок ВДВ та більшість офіцерських посад.

— Фільми про війну складні для сприйняття. Розкажіть, що є доброго і позитивного у вашій стрічці?

— Мені згадується маленький син Андріани (одна з героїнь стрічки). У фільмі є такі кадри, де вона розмовляє зі своєю бабусею, яка була свідком Другої світової війни, її брат був у лавах УПА і загинув. Під час цієї розмови біля них бігав її маленький син Макар. Дивитеся на цю картину і розумієте, що всі у цій кімнаті, три покоління, вже пережили війну, і так хочеться, щоб на цьому все закінчилось, щоб їхній син і наші майбутні покоління жили в спокійній, мирній Україні… На нас лежить велика відповідальність, маємо укріпити наш оборонний сектор настільки, щоб ніколи і ніхто більше не зазіхав на цілісність нашої країни.

— У вашому фільмі шість героїнь. Ким вони були до війни і як змінилось їхнє життя після?

— Ми довго шукали дівчат, які погодились би стати частиною нашого фільму. Намагалися знайти з різними історіями, щоб у глядачів була повна картина того, які різні дівчата захищають нашу країну. Наші героїні безпосередньо брали участь у бойових операціях. Хочемо також показати проблему адаптації після війни. Три героїні ще продовжують свою службу в АТО.

Оксана Якубова до війни була головним економістом в Міністерстві фінансів України. Пішла на фронт 2014 року і була заступником командира по роботі з особовим складом. Прослуживши три роки, відчула, що у неї почався посттравматичний синдром. Зрозуміла, що з нею не все гаразд, у той момент, коли у неї зник інстинкт самозбереження. Під час зйомок проходила реабілітацію у Пущі-Водиці, а погодилась на зйомку, щоб показати суспільству весь спектр проблем, з яким стикається жінка після закінчення служби. В Україні вкрай мало фахівців, які можуть працювати з військовими, які пройшли гарячі точки. Уявіть, вона навіть не могла зайти в метро, бо боялася людних місць. Після проходження реабілітації Оксана повернулась на роботу у Міністерство фінансів.

Андріана Сусак служила в батальйоні «Айдар». Вона – одна з перших, хто поїхав в АТО, розповідала, як приїхали на війну в кросівках і футболках. Андріана брала участь в усіх ключових бойових операціях у Луганській області, також займалась координацією обміну полоненими. На війні завагітніла і була на позиціях до 4-го місяця. Жартує, що її синочок, якому півтора року, був на фронті довше, ніж деякі генерали. У фільмі Андріана вперше розповіла про пережите на війні, адже повернувшись, навіть не дозволяла собі про це думати, бо мала мету – народити здорового сина.

Дар’я Зубенко – ветеранка. На війні була парамедиком, хоча за освітою – соціолог, писала кандидатську роботу. Зараз знайшла себе в тому, що викладає курси надання домедичної допомоги у Національній поліції.

Олена Білозерська досі воює в українській армії. Займала різні позиції, починаючи від штурмовика, закінчуючи розвідницею, воює пліч-о-пліч зі своїм чоловіком. До війни була журналісткою.

Юлія Матвієнко – снайперка. З АТО її пов’язало волонтерство, але з часом вона зрозуміла, що більше користі принесе на військовій позиції. Знімальній групі розповіла, якої витримки навчилася за час служби, адже по дві, або й більше годин, лежала нерухомо за будь-якої погоди – заради одного пострілу. Для неї важлива позиція жінки в українській армії. Юлія переконана: якщо не говорити про цю проблему, то ні на які зміни очікувати не варто.

Юлія Паєвська (Тайра) у мирному житті була дизайнером і президентом клубу айкідо «Мутокукай-Україна», а на війні стала парамедиком (командир підрозділу «Янголи Тайри). Знімальна група була поруч з нею близько тижня і фіксувала її роботу на «Дорозі життя».

— Чому у вашого фільму кілька режисерів?

— Зазвичай про війну говорять і пишуть чоловіки. Ми хотіли, щоб «Невидимий батальйон» став типово жіночим поглядом на війну. Тому запросили трьох жінок режисерок – Ірину Цілик, Світлану Ліщинську та Аліну Горлову. За нашим задумом, кожна з режисерів обрала собі по дві героїні.

— Знімали в АТО?

— Зйомки фільму розпочалися у квітні 2017-го. Знімали і в Дніпрі, і в Києві, і в Запоріжжі, і у зоні проведення АТО. Деяких дівчат намагалися зняти в різних обставинах, коли вони проходять службу в АТО і коли вони приїжджають додому у відпустку, щоб зафіксувати зміну їхніх характерів. Кожна історія особлива, і переживати їх, розділяти той біль молодих дівчат було дуже складно. Важче було працювати з героїнями, які вже повернулися з війни. Я це пояснюю тим, що на фронті постійно відбуваються різні події і військовим немає часу відволікатись на душевні проблеми. А коли вони повертаються, з одного боку щасливі, що живі, а з іншого – з’являється простір для рефлексій та думок, які вони женуть від себе під час служби. У фільмі є момент, коли в однієї з героїнь, яка ще служить, загинув побратим, і вона розповідає, що навіть не може дозволити собі поплакати, просто не має часу. Весь біль чекає на неї, коли вона повернеться з війни.

— На які зміни очікуєте після виходу фільму?

— Прагнемо зробити так, щоб жінки мали доступ до усіх військових посад, військової кар’єри та можливість навчатися на всіх військових спеціальностях. Простіше кажучи, щоб армія формувалась за професійним принципом. На даний момент у Верховній Раді України розглядають законопроект 6109, який повинен трохи вирівняти ситуацію стосовно забезпечення рівного доступу жінок до військової служби. Наприклад, зараз в українському законодавстві є такий пункт, в якому вказано, що жінка може служити лише до 40 років, у той час як чоловік – до 60. Саме у цьому віці жінки вмотивовані, адже виростили дітей, налагодили справи вдома і відчувають у собі сили допомогти ще комусь. Закон, на жаль, такої можливості не дає.

Фото телеканалу «1+1»