Солдат медичної служби  полку «Азов» Олексій Андрійчук не знає, що таке – АТО. Є війна. Не сприймає суспільства. Не розуміє паралельності двох світів, коли на сході війна, тут – її нема. На його думку, у місті ворог такий же, як там – явний. Тільки у Тернополі він прихований і перемагає через кухонні революції та байдужість.

В юності Олексій захоплювався рукопашним боєм. Каже, що нічим особливим і винятково дивним ніколи не займався. За фахом – патологоанатом. Працював у Тернопільському державному медичному університеті ім. І. Горбачевського на кафедрі патологічної анатомії судової медицини. Був активістом національно-визвольного руху «Правий сектор», пише pro.te.ua.

ПРО СЕБЕ І ПРО ІНШИХ

У мене на передпліччі написано, що заняття формують людську натуру. Татуювання хотів давно. Ще після завершення університету. Тоді з безлічі причин, яких не хочу згадувати, не зробив. Коли у грудні минулого року відчув себе собою, вирішив, що треба. Напевне, як дозавершити самого себе.

Щоб дослухатися до чиєїсь думки, треба мати або повагу або  зацікавлення до тої людини. До більшості ні поваги, ні зацікавлення – не маю. Якщо один з десяти мені інтересний, спілкуюся. Можу часом прислухатися. Але це ж його думка. Він не жив моїм життям, не проживав мою ситуацію.

Коли людина щось пояснює, свою позицію, смак тощо – це часто виглядає, як виправдовування. На рівні – мені подобається синій колір, тому що я спостережливий, тому що я якогось віку, тому що ще щось.

Якщо інші зі мною не згідні – це їх особисте право не хотіти того, що я роблю або не звертати на це уваги. Усі вільні у виборі. Вибирають, скажімо, антипатію або симпатію до мене. І все. Зацікавлення чи не зацікавлення мною – це винятково вибір тієї людини, а не моя заслуга.

З дитинства не люблю фрази – що люди скажуть. Або – що вони про мене подумають. Хай думають, що хочуть. Це їх особиста справа. Мають на це право.

Усі люди – егоїсти. Ніхто з нас не альтруїст і ніхто з нас когось не ставить вище за себе.

«Я» в людини має багато відтінків. Я – для себе, я – для оточуючих, я – для рідних і близьких, я – для коханої людини.

ПРО СТОСУНКИ

Одружуватися – обов’язково. Це означає – прийняти на себе повну відповідальність. Але якщо ти людину кохаєш, їй довіряєш, поважаєш, і так береш на себе відповідальність.

Багато чоловіків бояться обмеження власної свободи у шлюбі. Але свобода – це і є відповідальність. Максимальна, добровільна. Сприймати одруження,  як зобов’язання себе комусь, чомусь, для чогось – це не зовсім нормально.

Відвертість у стосунках притаманна не всім. Тоді починається виправдовування, притирання,  прив’язування. Тягнутись постійно за кимось чи тягнути когось за собою… Тягнути когось – нецікаво. У завтрашній день тягну винятково себе. Тягнутися за кимось? Я не знаю, куди мене потягнуть. А якщо мені в якийсь момент це не сподобається, то буде розчарування і в тієї людини, яка мене тягнула, і в мене, бо я тягнувся.

Категорично не сприймаю емансипацію. Це придумали для того, щоб розділяти чоловіків і жінок. Чим більше є окремих особистостей, тим легше ними керувати. Останнім часом це ще вигідніше. Окремо чоловік, окремо жінка куплять два телевізори, а не один. Це приємно для ринку. А може бути двоє людей, яким настільки цікаво, що їм не потрібен телевізор. Це – збитки. Їх припустити не можна.

Фемінізм має в собі рівні права, рівні обов’язки, п’яте-десяте. Але жінки, які кладуть асфальт в оранжевих жилетах – це неправильно. Бо це таки чоловіча робота. Не тому, що жінка не має на неї права, а тому, що жінка не повинна її робити.

Найбільша ерогенна зона і у чоловіків, і у жінок – голова. Якщо в ній щось є – думаю, проблем не буде.

Є стереотип – чоловік сильніший і він повинен поступитися. Вчасно зробити крок вперед, крок назад. Робиш крок назад – проявляєш слабкість. Жінки не люблять слабкості ні в чому. Простенький приклад – до весілля він був байкером, літав з нею на мотоциклі вночі по дорогах. А після того мотоцикл стоїть в гаражі, прикритий брезентом. Він – стриже газон і йому кажуть: «Ти відростив величезний живіт, а колись же ти таким не був». Все.

ПРО ВІЙНУ

Бійцям допомагаю терапевтично. Вони травмуються, хворіють. Під час служби, навіть не під час військових дій. Будівельник у нашій бригаді нахромився на звичайний шпиль від паркана – пробив собі плече наскрізь. Класичні нещасні випадки бувають. Але я готовий за наказом стрибнути в екіпаж і їхати туди, де вже бойові травми.

На війні не можу їсти більше, ніж хочеться. Вдома можна ще порцію. Чи з’їсти забагато на якісь дефіляді. Або дозволити собі ще лишню гальбу пива. Там так не виходить. Забагато з’їси, буде дискомфортно.

Якщо ти недоспав, недоїв, переїв, взув затісне взуття – то на всі сто відсотків не розвернешся в певній ситуації. Відчувати, що на щось неспроможний через власний недогляд – неприємно. Навіть як йдеш обважнілий від надто ситної вечері і виникає думка – а раптом зараз прийдеться швидко бігти. А ти не зможеш. Не люблю відчувати, коли чогось не зможу. З алкоголем та ж ситуація. Не п’ю сьомий рік.

ПРО ФАХ ПАТОЛОГОАНАТОМА

Можливо, якби мої батьки були живими, я був би інакшим, ніж є. Невиліковна хвороба відібрала від мене спочатку маму, а потім – тата. Мені було 15 років. Без них живу вже набагато більше, ніж з ними.

Патологоанатомом став через юнацький максималізм. Було дві найближчих людини – тато і мама. Їх не стало. Більше не мав на кого поширювати співчуття, любов, довіру. Патологоанатомія  дуже подобалася. Подобається досі. Це основа медицини. Бачити в мікроскопі, що в людини всередині зробилось, в тому числі і прижиттєву діагностику – було надзвичайно цікаво. Можливо, це ще пов’язано, що з життя рано пішли батьки. Хоча на першому курсі хотів бути травматологом. В батька пухлина зачепила ногу. Тоді був варіант, що якби її ампутували досить високо, можливо би зупинили пухлинний процес. Тому мав цікавість до протезування. Ще у школі знав, що стану лікарем – пообіцяв татові.

Медицина передбачає, що ти комусь допоміг і є відчуття якоїсь гордості. Особливо в хірургії. Хірург – це такий собі скульптор. Вирівняв, виправив, допоміг, усунув хворобу. А в патоанатомії цього нема. Хоча коли роблять прижиттєву пухлинну діагностику, хворі приносять шкельця з видалених пухлин, ти це дивишся, ставиш діагноз – доброякісна. У людей не просто полегшення. Це щось таке – складно пояснити…

У традиційному кодексі японських самураїв є основна теза – постійна думка про смерть. Хто думає, що він не вічний, проживе довго і повноцінно. Буде уникати надмірностей, намагатиметься не розчаровувати рідних, близьких. Це перегукується в більшості культур. Momento mori – казали цезарю, хоча це була людина абсолютної влади. Йому нагадували – пам’ятай про смерть, ти не вічний.

ПРО РОБОТУ

Те, що дають студентам у вищих навчальних закладах – на Майдані не працювало ніяк. Бойових травм у медичних університетах не викладають. Хірургія передбачає великий, світлий зал. Асистент один, другий, медсестра. Тепло, затишно.

Більшість не знають, що робиться в них всередині. Це нормальна захисна реакція. Людина живе і вважає, що вона не вразлива, як супергерой, чи безсмертна – з нею нічого поганого ніколи не станеться. Коли щось стається, переважно опускають руки або лякаються.

У медпункті, в базі «Азову» повісив табличку. На ній написав: «Нас є троє – ти, лікар і хвороба. Якщо ти будеш заодно з лікарем, хвороба програє. Якщо ти будеш заодно з хворобою, лікар програє, а ти помреш. Вибирай правильного союзника». В більшості хвороб людина винна сама.

У роботі боюся помилитися. Часто сниться сон – є поранений або хворий. І я знаю як робити, знаю що робити, але не маю чим. Порожній рюкзак. Це дуже страшно. Боюся не додумати, недоробити, не встигнути зреагувати.

ПРО ЛЮДЕЙ

Більшість людей своє життя ніяк не контролюють. Не раз бачив перебігаючих на червоне світло. Безліч разів бачив скорочуючих дорогу через темний провулок, де, як мінімум, може бути слизько, а як максимум – може сидіти гоп, якому терміново потрібен ваш годинник.

Всі брешуть. Це девіз керівника медслужби «Азову». В мене було тимчасове татуювання – на плечі летюча миша в польті і напис: «Не довіряй нікому, крім Бога». Всі обманюють в тій чи іншій мірі.  У повному розумінні брехня – це коли людина говорить неправду з вигодою для себе. Коли каже неправду з міркувань моралі, ввічливості – це так звана співчутлива брехня.

Люди мене дратують. Це вже, мабуть, з війни. Дратують ті, які ніяк не контролюють своє життя, не знають, що робити і які займаються кухонними революціями. Сидять вечорами вдома, дивляться телевізор, читають газети і тяжко обурюються. Абсолютно нічого не роблячи для того, щоб це обурення зникло.

Не можу їздити у громадському транспорті. З’являється відчуття, що люди не знають, куди їдуть. У селі простіше. Там вісім чоловік в обмеженому просторі їдуть конкретно кудись. Вони тобі не заважають. Ти їх знаєш, відчуваєш, розумієш, що вони щось роблять. А тут – не годен в тролейбусах їздити. Пробував – не виходить.

Мене починає тіпати, коли хтось просторікує, що от українці – всі такі. Не довіряють, гноблять, підсиджують. Пояснювати те, що сусід тобі щось не так зробив і він такий поганий, бо він українець – це дурня. Несамовита. Чую це надто часто. Я українець, значить, я – хороший. Але українці всі погані, тому що поганий мій сусід.

Ворог підлим не буває. Він використовує якісь ресурси, силу, агресію, насильство. Підла людина та, яка заради власної вигоди не гребує нічим. Причому навіть вдарити в спину не вміє, а плюнути на пальто – саме от воно, аргумент. Підлий – це отаке щось. Пліснява по кутках – і вивести не годен, і виглядає прикро, і користі ніякої, і тільки заради себе й існує. Підлі у моєму оточені траплялися і зараз трапляються. Куди ж без них? Вони – частина суспільства. Не тому що воно таке погане, а тому що без них суспільство існувати не буде. У нас – не ідеальна цивілізація.

У щирих людей дія не відрізняється від думки. Думка не відрізняється від слова.

Не знаю, що таке – друзі. Є люди, які мені важливі. А що таке друзі – напевне на це питання зараз ніхто не відповість. Тому що це занадто примітивно. Друг – це той, з ким ти відпочиваєш, з ким працюєш, з ким спілкуєшся на якісь цікаві теми? Це однодумці, тусовка, приятелі, якісь сотрапезники. Розповсюджений стереотип, що друг – це той, на кого можеш у всьому покластися. Тоді це не друг, а раб. Чи захочеться постійно на когось покладатися і робитися якимсь захребетником для когось? Чи друг – це той, який тебе завжди почує і зрозуміє? Це означає, що в нього нема власної думки.

ПРО ВІРУ

Богові вдячний за все. За світ навколо мене. Я в ньому є. Маю можливість вибирати.

Бог – це все. Щось всеохопне, всеосяжне, що є буквально скрізь.

Те, що в середньовіччі вважалося богохульством, якісь єретичні речі, думаю, Господа вони не обходять. Надто примітивно – щоби людина могла образити надвічну сутність. Читаю Біблію і твори отців церкви.

Переконався, що є якась єдина істина. І це нормально – знайти подібну цитату в кодексі самурая, в Григорія Сковороди та Ігнатія Лойоли середньовічної Європи. Про одне і те ж. У Григорія Сковороди є вислів – хто не боїться смерті з її косою, того совість чиста, наче кришталь. В Ігнатія Лойоли є подібне – всі помремо і всіх не буде, і нічого не лишиться після нас, але спокійно сприймаючи життя і живучи кришталево-чисто – нема змісту боятися смерті. І в самураїв: думай про смерть, пам’ятай про смерть у перший день року і в останній день року – і проживеш життя, і шлях буде для тебе гідний.

ПРО ГРОШІ

Грошей повинно бути стільки, щоб робити з ними те, що хочеться. А не те, що можеться. Але в багатьох випадках ми платимо за бренди – 50 відсотків від вартості, не менше. Є безліч речей, які можна сотворити за значно менші витрати. Багато чого людині просто не потрібно. До прикладу – звичайний гаманець на пояс під телефон, який коштує 150 гривень. Я прожив без нього півтора року.

Якщо відчуваєш себе бідним, варто почитати історію. Тоді починаєш розуміти, що ти геть не бідний. Дах над головою є, їсти є, вдягнутися, взутися.

Ідіотська теза, яку багато хто каже: чого бідний – бо дурний, чого дурний – бо бідний. Наш колишній гарант, котрий купив маєток за 270 тисяч євро, явно не був розумним. Якби був розумним, досі був би при владі. Дядько, який ціле життя в Україні працює сантехніком, не п’є, якісно виконує свою роботу – в нього, припустимо, нема автомобіля. Він бідний, швидше з точки зору оточуючих, а не зі своєї власної.

ПРО ВИХОВАННЯ

Є цікаве трактування двох слів. Старослов’янське і сучасне російське слово – воспитать: вихарчувати, вигодувати. І українське – виховати: відховати, захистити. Завдання батьків – уберегти дитину від небезпек. Будь-яких. Навіть якщо вони суб’єктивні з точки зору батьків. А все решта – хай робить сама.

Дітей потрібно навчити вибирати і не оглядатися. Не озиратися на інших.

Постійно біля дітей не знаходжуся. З одного боку – це неправильно. А з іншого – батько є десь. Йому можна подзвонити, написати, щось сказати, поділитися. Але його нема поруч і спиратися на нього не треба. Якось так.

ПРО ВІДЧУТТЯ

Образа на когось – це завжди невиправданий розрахунок. На щось сподіваєшся, а того не стається – відчуваєш образу. Щоб не розчаровуватись, не варто зачаровуватись. Надійся сам на себе.

Іншим прощаю. Тільки в мене, зазвичай, це прощення закінчується тим, що припиняю спілкуватися з тією людиною. Тепер. Раніше звертав увагу на  якісь там прийнятні рамки – ввічливості, ще чогось.

У Канта є твір «Критика чистого розуму». Критика – в розумінні аналізування. Не шельмування, закидання гнилими помідорами, а в розумінні – в тебе є те-то, те і те. Воно певним чином заважає тому-то.  З критики мають бути висновки тієї людини, яку критикують. А не так: «Ти ходиш в малинових штанах – це дивно виглядає, бо в тебе неправильна фігура, негайно передягнись в зелені». Не треба мені вказувати, що мені робити.

В юності, коли покійна бабуня заходила до моєї кімнати, вона, як правило, спинялася на порозі і сплескувала руками. Фрази «прибери, помий, почисти, витри» розбивалися об стіну. Коли мені цього хотілося, коли це було моє бажання, то все сяяло і лежало на своїх місцях. До сих пір до такого аж надто порядку заради порядку – трохи відразливе ставлення.

Нецензурна лексика у мене є. Часто. Це, можливо, одна з моїх вад. Лайка на повен голос – це викид емоцій. На війні це поширено. Лаюся, як почую неприємні новини, коли в роботі якісь обставини виникають, недоліки. Переважно матюки безадресні. У Тернополі лаюся менше.

Колись мої внуки про мене скажуть, що я був ідеалістом. А може скажуть, що я був дурний. А правнуки чи праправнуки точно скажуть, що ми тут дрібнилися за такими дрібницями, на які не варто було звертати увагу. А можливо нічого не скажуть.

Наталія ЛАЗУКА