Ще менше часу має на себе 66-річний Роман Островський з Копичинців після виходу на пенсію. Коли працював директором «Радіо Чортківщини», не мав коли дбати про здоров’я і навести лад у власному архіві. Почав займатися оздоровленням йогою. Систематизує архів. Дивує світ унікальними фотографіями із Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару. Облаштував власну студію. Планує створити FM-радіо. Другий рік їздить вчитися.

– Відвідую семінари і тренінги. – розповідає Роман Карлович. – Де тільки є можливість, туди їду. І якщо є час, пише pro.te.ua.

– Чому ви їздите вчитися? Яких знань вам не вистачає?

– Це вже наркотик. Біда, як кажуть. Став своєрідним наркоманом, бо не можу без цього. Мені хочеться вчитися, вчитися і вчитися. Це – ще зі студентських років. Як почалося, дотепер зупинитися не можу.

Останніми роками вивчав народну медицину. Зокрема, курси безконтактного масажу. Навіть з парапсихології було навчання. Всюди видавали документи. Маю цілу пачку. Не знаю, скільки їх, не рахував. А після виходу на пенсію вирішив їздити по семінарах і тренінгах.

– Чому?

– У Копичинцях очолюю первинну організацію НСЖУ. У неї входить 13 журналістів. Як приїжджаю з кожного навчання, щось нове їм розповідаю. Щоб грамотно писати матеріали, треба знати, що змінюється в журналістиці і суспільстві. Мені цікаво. Їздив на тренінги до Києва, Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Кам’янця-Подільська. Один-два дні навчання мені багато дає. Недавно у Львові був п’ять днів. Дізнався про те, як працювати з переселенцями. Були практичні заняття, ми зустрічалися з тими людьми. Нам розповідали, як правильно писати про них. І найголовніше, кожне навчання – це якісь зустрічі. Недавнє  цікаве навчання було про судову систему.

– Як на тренінгах вас сприймають двадцятирічні і тридцятирічні?

– Спочатку дивуються, що приїхав такий старий чоловік вчитися. Через кілька годин спілкування все внормовується. Я ще можу щось розповісти молодим. Крім тренінгу, вони і від мене можуть щось почерпнути. Наприклад, на одному з тренінгу розповідав про поїздку в зону АТО. Фото показав звідти.

Зауважив, що після таких навчань мене потім запрошують до співпраці. Допомагаю тренерам практично.

– У Копичинцях люди пенсійного віку вас розуміють?

– Деколи не розуміють. Кажуть: є город, грядки, сад, а він кудись їздить. А щоб вдома не обурювалися і не сварилися, то стараюся перед кожним тренінгом швиденько переробити всі роботи. Тоді зі спокійною совістю їду.

– Ви з віком збагнули більше у житті чи зрозуміли, що мало що розумієте?

– Розумію, що багато чого не знаю. До прикладу, понад 50 років займаюся фотографією. Тепер збагнув, що дуже багато ще не знаю про фотозйомку. Для мене – нереально наздогнати сучасне цифрове фото.

– Чого ви ще не пізнали? Яких знань шукаєте?

– Я ще не дізнався, чого прагнуть внуки? Які потреби в дітей, вже зрозумів – вони хочуть грошей, жити в достатку. А от який світ внуків – мені ще невідомо. Що їм потрібно? Як себе поводити, щоб їх правильно виховати? Як їх зрозуміти, який знайти підхід, щоб вони захотіли продовжити твій шлях? Це для мене – невідомість.

– Після виходу на пенсію у вас анітрохи не виникали хандра чи відчуття соціальної непотрібності?

– Не було такого і, напевне, вже й не буде. Зайнявся своїм архівом, який накопичував понад 40 років. Розформовую плівки, свої записи, щоденники, познаходив такі речі, що вже про них забув. Який смуток? Яка депресія? Навіть нема коли думати про те. Весь час щось роблю. Навіть якщо сідаю біля каміна з внучкою, то не просто сиджу, а розповідаю казки, показую їй фотографії. Внучці Ілоні 4 роки. Вона – активна, допитлива. На концерти її беру. Даю їй фотоапарат і вона сама фотографує те, що бачить. Не маю часу на хандру. Зрозумів, що я не встигаю в житті.

– Старості не боїтеся?

– Ні. Думаю, що смерть мене повинна стоячи зустріти. Якщо лягти, чекати і прислухатися, що тебе десь щось болить – це не для мене. Нема часу на це. Коли люди не мають чим зайнятись, то вони слухають, де болить, де коле. Можуть також хотіти таким чином привернути до себе увагу.

– Яка ваша перша освіта?

– Чернівецький державний університет. Хімічний факультет. Одночасно вчився у школі молодого журналіста. Потім було навчання в комсомольській школі. Після того – багато чого життєвого вчився в армії. Далі – навчання в інституті підвищення кваліфікації, бо працював у школі. Мистецтво фотографії вчив.

За фахом майже не працював. Але недавно в Копичинцях у філії Івано-Франківського інституту працював методистом. Там не було кому читати хімію. Директор сказав, що маю право викладати. Минуло 35 років і я взяв книжки, щоб знову вчитися. Згадав формули і рівняння реакцій. Хімія трошки помінялася. Зокрема, назви елементів. Я забув старі і вивчав нові. Це було навчання – для того, щоб передавати знання іншим.

– У вас були думки, що ви вже все знаєте і багато в чому праві? Ви тиснули колись на молодих?

– Ні. Я в молодих вчуся. Інтернет, наприклад,  дає можливість моєму синові і невістці перескочити мене на якомусь етапі. Багато про що в них питаюся. Син допоміг мені в роботі – навчив цифрової радіопередачі. Не можна тиснути на молодих лише через те, що в них менший життєвий досвід. Але все залежить від того, яка людина.

– Часто люди поважного віку не сприймають молодших. У їх ставленні або осуд, або менторство. Переважно нерозуміння. Таких, щоб захоплювалися молодими, дуже мало. Ви до яких належите?

– Щоб розуміти молодих, потрібно, щоб душа була молода. І ще – в якій перебуваєш компанії, таким і маєш бути. Якщо компанія молода, варто з ними жартувати, спілкуватися, танцювати. Осуду, що молодь якось не так живе, у мене нема. Молоді хочуть жити по-іншому. У них своє бачення системи життя. Вони намагаються у ній реалізуватися і хочуть, щоб було краще.

– Як гадаєте, доки ви ще будете їздити вчитися?

– Поки ноги носять.

Наталя ЛАЗУКА