Тернопільщина багата оригінальними людьми. Однією з таких є наша сьогоднішня героїня, яка дивує всіх незвичною для жінки спеціальністю. 

Чоловіком-пасічником зараз нікого не здивуєш, а от жінка-бджоляр – то є рідкість. Софія Мастило з Лучки Тернопільського району скільки себе пам’ятає – стільки пасічникує. Спочатку бджоли доглядала з батьком, а 20 років тому, відколи його не стало, порається на пасіці сама, пише “Сільський господар плюс”.

– У мене весь рід пасічників, навіть жінки бджолярами були, – каже пані Софія. – Серед чотирьох дітей батько найбільше любив мене, тож щоразу кликав допомагати качати мед. Я мала була, не завжди хотіла це робити, але, якщо тато сказав треба, то значить – треба. Бувало, після роботи сяду змучена на лавку, а батько починає мене навчати бджолярській справі. Я трохи слухала, трохи крізь вуха пропускала, але якісь знання в голові та й залишилися. Уже потім, як тата не стало, жаліла, що була неуважна. Батько дуже любив бджоли. Коли приходив з роботи, то спочатку йшов не до хати, а на пасіку. Коли захворів, то переймався, хто буде доглядати його комах. Тоді я йому пообіцяла, що візьмуся за цю справу. От вже 20 років пасічникую.

Мед – із лісових квітів

Софія Тарасівна скромно зауважує, що нині у неї п’ять бджолосімей. Раніше було вісім. Але й ті потребують постійної уваги. Найбільше часу проводить на пасіці в період медозбору. Цього року чотири рази качала мед. Мед у пані Софії дуже смачний, бо нектар бджоли збирають із духмяних лісових квітів.

– Колись тримала звичайних бджіл і карпаток, – розповідає пасічниця. – Одного разу нагодувала їх і пішла на роботу. Приходжу ввечері додому, а комахи лежать на землі мертвими. З’ясувалося, що сусідські бджоли були голодні, тому й прилетіли на мою пасіку і перебили всіх карпаток. Вижили лише звичайні бджоли – вони, на відміну від карпатських, сильніші. Відтоді карпаток не тримаю.

Татова наука – найцінніша

Працюючи на пасіці, пані Софія часто згадує мудрі татові поради. Вона має сучасну бджолярську енциклопедію, але татова наука, каже, – найцінніша. «Батько завжди наказував, що бджоли треба берегти, бо то є Божі комахи, – пригадує жінка. – Не буде їх – не буде людей. А щоб меду багато накрутити, тато радив на Йордан пасіку добре покропити. А ще батько казав, щоб ніколи нікому не давати матку. Люди є різні. Можуть брати одну бджолу, а забрати всю пасіку. І знаєте, щось у цьому є. Колись я мала дуже гарну полуницю. Усім сусідам роздавала саджанці. В результаті – у людей були ягоди, а в мене полуниця більше не родила».

Укуси Божих комах вилікували руки

Усю роботу на пасіці Софія Тарасівна виконує лише сама. Хотіла б комусь передати цю справу, але поки всі відмовляються. «Прошу онуків, аби вчилися, а ті віджартовуються: «Ви, бабцю будете ще сто років жити. Колись навчимося», – розповідає бджолярка. – Надіюся, що син продовжить мою справу. Зять, як і покійний чоловік, навіть близько не підходить до вуликів – погано переносить укуси бджіл. А для мене, навпаки, вони цілющі. Раніше я часто скаржилася на біль у руках. Але одного разу знайомі попросили прийти допомогти їм качати мед. Бджоли почули чужу людину, та й давай мене кусати. Руки так спухли, що ледь додому прийшла. Але після того випадку біль у руках вже більше мене не турбував».

Бджілка-трудівниця

Рідні Софії Мастило називають її бджілкою-трудівницею. Жінка ані хвилини не сидить без роботи. Крім пасіки, порається на кухні і в полі, щодня жене корову на пасовисько. Коли що не робить – завжди співає. До того ж, пані Софія є учасником церковного хору. «Тато навчив мене пасічникувати, а мама – співати, – не без гордості мовить бджолина господиня. – У матері був надзвичайний голос. Якби у нинішній час, то з неї б вдалася друга Софія Ротару. А колись у селі хто думав про музичну освіту? То як у тій жартівливий приказці: «Тато ся напив – маму набив». Та й по співі (сміється – авт.). Пам’ятаю, як ще малою пішла з батьками до сусідів на новосілля. Бігаю поміж столами, аж ураз чую – так хтось вже гарно співає «Ой, волошки, волошки». Підходжу ближче – а то моя мама. Це була її улюблена пісня. Коли поверталися додому, я маму питаю, чому вона не пішла вчитися на артистку. А вона каже: «Я хотіла, але поки дійшла, то театр розвалився». Мама, звісно, жартувала, а я повірила і довго шкодувала, що так з тим театром сталося».

Донедавна у Софії Мастило було ще одне захоплення – вишивання. Якби зібрати докупи усі її вишиті серветки, подушки і килими – то можна було б створити цілий музей. Але зараз це питання для жінки – точно не на часі. Роботи по господарстві – ой, як багато. Та й пасіку треба добре пильнувати. «Мушу не відставати від бджіл, – посміхаючись, каже пані Софія. – Відпочиватиму зі своїми підопічними вже узимку».