Щасливий той, хто щасливий вдома. Письменник Олександр Вільчинський довго мріяв про власне житло. З ним часто траплялися неприємні пригоди, пов’язані з відсутністю помешкання. Олександр Вільчинський ділиться своїми спогадами про побутові поневіряння, повідомляє Про.те.

Головні проблеми в житті людини вдалося вирішити. Це житло. Ну і машина – це не розкіш. Потім якось усе спокійніше.

Був тривалий період побутових поневірянь. Ми з дружиною познайомилися в Одесі, в гуртожитку одеського ботанічного саду. Потім жили там. Коли вона народила сина, поїхала до мами в село. А я ще з місяць пожив і мене виселили з гуртожитку. Це літо 1987 року. В той день, коли мене виселили, я пробував переспати на лавці в ботсаду. Але комарі не дали спати. Там був сусід Коля. Він до мене каже: «Йдемо, я тобі покажу в мене кімнатку, в якій ремонт закінчили. А в мене є матрац. Але з тебе пляшка». Я кажу: «Але завтра». Він каже: «Добре». Коля прийшов на склад з вугіллям, дістав матрац, який на вугіллі лежав. Той склад біля гуртожитку був, така собі причепа. Видно, дружина Галя з дому виганяла, він десь там підночовував. Матрац майже чорний. Коля його взяв і завів мене на другий поверх, де кімната вапном пахла – тільки побілено. Той самий гуртожиток. Розстелив там. У мене всі речі влазили в дипломат. Сорочку стару розстелив і я так переспав на тому матраці. Зранку голуби розбудили, бо почали по блясі стрибати за вікном. Я потім пішов і подякував Колі так, як він просив. Через якийсь час за збігом обставин ми ще рік в тій кімнатці з дружиною жили.

Пробував жити на Одеській взуттєвій фабриці в редакції. Це 87-й рік. Але там було важко, бо нічна зміна. Станки гупають, клеєм смердить. Недавно дізнався, що на тій Одеській взуттєвій фабриці не тільки шили взуття, а й утилізували те, що не було продане. В газеті на взуттєвій фабриці півроку працював, коли дружина в селі була.

Жив у редакції. Друкарня в Одесі тоді називалася «Чорноморська комуна». Це кінець вісімдесятих. Щоліта по три місяці спав на кріслах в редакції, щоб зекономити. Шість крісел, сьоме під головою. Зранку прокинувся – прибиральниця відрами стукає. Далі – до вмивальника. Снідав у їдальні внизу. Ночами грав теніс із кореспондентом Льошею Єгоровим. Він пішов від дружини і теж певний час жив в кабінеті.

Коли дружина приїхала з сином до Одеси, ми знімали квартиру біля аеропорту в приватному секторі. Там був величезний собака Дік. Малий казав: «Бака Діка». В садочок син не ходив. Маленький ще був – два з половиною роки. Виробили графік. Я прибігав з роботи, дружина йшла на роботу. Вона вже там викладала в університеті. Добре вчилася. Залишилася на кафедрі української мови. Як дружина приходила з роботи, я йшов на роботу.

Відпустку завжди брав в грудні, бо влітку мусів працювати в Одесі. Як одесита відрізнити влітку від не одесита? Одесит – білий. Він на море не ходить, бо все літо працює, щоб заробити гроші. Під час одного з моїх приїздів в грудні до Тернополя мені сказали, що відкривають нову газету «Тернопіль вечірній», де будуть давати житло начебто від міської ради. 25 березня 1990 року, коли вийшов перший номер газети, я прийшов на роботу. Перший номер зробили без мене. Надовго там затримався. Через пів року ми отримали малосімейку на вулиці Вербицького. Досі дружимо із сусідами звідти.

Наталя ЛАЗУКА