До редакції збаразької газети «Народне слово» звернулася збаражанка Євгенія Кошелінська, людина нелегкої долі. Вона − одинока пенсіонерка, інвалід праці ІІ групи. Дитинство пані Євгенії припало на роки воєнного лихоліття, тож має статус учасника війни. Жінка сказала, що недавно почула по радіо пісню «Ой у лісі на полянці стояли повстанці», і вона сколихнула все її єство, пробудила спогади, які десятиліттями дрімали у пам’яті. Євгенія Кошелінська розповіла про випадок зі свого дитинства, який наче ліг в основу цієї повстанської пісні.

− Ми з батьками, сестрою і двома братами жили на хуторі Діброва серед лісу, − згадує пані Євгенія. − Тата мобілізували, але через слабке здоров’я визнали непридатним для фронту і відправили працювати на військовий завод у Челябінськ. Брата, якому не виповнилося ще й 17-ти, примусово направили вчитися у ФЗУ, а потім послали трудитися на шахти Донбасу.

      З вражаючою точністю жінка згадує той осінній день 1944 року:

 − Мами не було вдома, вона пішла у Синяву здавати молоко. На наше подвір’я зайшло багато повстанців. Вони напилися води і зайшли до хати. Сестра накраяла їм хліба, сала, хлопці почали їсти. Раптом почулися постріли, повстанці з вигуками «Тривога!» кинулися надвір і побігли поза хату в ліс.

     Почався бій. 13-річна Євгенія вибігла надвір набрати піску, щоб засипати сліди від брудних чобіт на долівці, але не встигла. Кулі свистіли над головою дівчинки. Вона лягла на землю і поповзла назад до хати. Старша сестра накрила собою маленького братика. Євгенія не пам’ятає, скільки тривало це жахіття, напевно, кілька хвилин, а здалося − вічність. Мама повернулася, коли все стихло. Нажахані діти навперебій почали розказувати їй, що тут сталося. Мати подякувала Богу, що в таку страшну хвилину вберіг її дітей від смерті.

     Вранці наступного дня прийшли москалі. Головний серед них, в якого було багато зірочок на погонах, почав кричати на маму Євгенії, мовляв, твої чоловік і син в бандерах, а дочка носить повстанцям їсти. Жінка опанувала хвилювання і страх, сказала, де насправді її рідні і на підтвердження своїх слів показала листи від них, які за щасливим збігом отримала напередодні.

     Енкаведист прочитав, поплескав маму Євгенії по плечі і сказав: «Мамаша, кто-то из вас счастливый, вас эти письма спасли, потому что мы должны были хату сжечь, а тебя сослать в Сибирь». Тоді він наказав дати їм лопату, і вони пішли. Невдовзі після цього на обійстя прийшла якась жінка з Шилів, нібито розпитати, чи не забрела сюди її корова, а насправді довідатись про бій і загиблих. З’ясувалося, що тут разом з іншими повстанцями загинув її син Павло Багрій (пані Євгенія не впевнена, що запам’ятала ім’я правильно, − прим. авт.), у нього залишилась дружина і маленька донечка. Мама Євгенії з тою жінкою недалеко від хати у лісі натрапили на похапцем засипану яму з тілами (ось навіщо москалям знадобилася лопата). Домовилися, що вночі їх заберуть, щоб поховати по-християнськи. Коли споночіло, приїхали якісь люди двома фірами-драбиняками, на яких було п’ять трун. Мама Євгенії взяла ліхтар і пішла з ними до лісу допомагати. Загиблих хлопців обмили, одягнули, поклали в домовини і траурна процесія у нічній пітьмі рушила до Шилів, де загиблих повстанців потай поховали.

− Мама наказала нам нікому про це не розповідати , − схвильовано каже пані Євгенія, − і я мовчала більше 70 років. Однак вважаю своїм обов’язком бодай на схилі літ розповісти про загибель героїв-повстанців, щоб люди пом’янули тих хлопців, які пролили кров за Україну. Серце болить, коли згадаю, скільки нашого цвіту полягло в борні з московським окупантом, і знову у новітній війні з Росією гинуть найкращі.

     Пані Євгенія молиться, щоб Бог беріг наших українських воїнів і вірить, що Україна таки відстоїть свою незалежність, зрошену кров’ю багатьох поколінь борців.