Українська делегація на запрошення товариства українців у Словенії «Берегиня» взяла участь у IV-му Міжнародному фестивалі української культури в  Словенії. Засновником та організатором фестивалю є колишня львів’янка, а нині громадянка Словенії Галина Маловшек.

З тернополян на культурний захід було запрошено поетесу та громадського діяча з великим досвідом, члена Української асоціації письменників та  національної спілки журналістів, почесного члена товариства українців у Словенії «Берегиня» Олександру Кару та лікаря, викладача, доцента Тернопільського медуніверситету, співака і композитора, заслуженого артиста естрадних мистецтв України Юрія Футуйму. Враженнями від поїздки для читачів «Номер один» поділилася Олександра Кара.

– Яким був склад української делегації та хто фінансував поїздку?

– Найперше – всі делегати їхали за власний кошт, бо, на  жаль, держава і далі в цьому плані стоїть осторонь. А склад, як ви побачите, був цікавим та розмаїтим. Окрім нас із паном Юрієм, це художній колектив із Харкова «Вербиченька», де керівниками є мама й дочка Ольга і Тетяна Коваль, письменники Марія Грицан із Закарпаття, Ірина Гусар-Яськів із Калуша, співак і композитор із Закарпаття Володимир Брай, заслужена артистка з Києва Леся Горова, журналіст із Києва Людмила Чечель, Оксана Запоточна з Івано-Франківська, яка є провідною артисткою обласного театру. Окремо хочу сказати за таку особливу людину, як Тетяна Пігорєва. Вона сама росіянка з Курська, з нами їздить кожного разу, жінка дуже прихильно відноситься до України, любить і пропагує все українське, деколи у себе вдома при цьому ризикуючи життям. Більше того, вона відкрила в Курську магазин українських вишиванок, за якими постійно приїздить в Україну. На фестиваль вона привезла багату колекцію виготовлених власноруч українських вишиванок.

– Які враження залишилися від відвідин Словенії?

– Особливе у цій маленькій балканській гірській країні, де населення менше, ніж у нашому Києві, все. Не вдаючись до історії країни, а вона також надзвичайно цікава, скажу, що межує Словенія з Італією, Австрією, Угорщиною і Хорватією. Навколо – гори Альпи, з інших  боків – Адріатичне море й Панонська низовина. Надзвичайно мальовнича природа, привітні люди, мова дуже схожа на нашу. В столиці Словенії Любляні, куди ми прибули першого дня, поселилися в одному з центральних готелів, біля якого тече річка Любляниця. По ній ходять розважальні дерев’яні човники з дашками, вони до 10 м завдовжки і можуть вмістити до 50 чоловік, чимось нагадують венеціанські гондоли. Місцеві жителі, гості міста, екскурсуючи на них, не лише відпочивають, їх ще й розважають співаки та музиканти з оркестром, на човнах є холодильники, навіть туалет. Усе навколо охайне, уквітчане, миле для ока, є тут одна особливість – після 17.00 усе ніби завмирає, робота припиняється всюди, усі магазини також закривають. Наступного дня ми перебралися на постійне місце перебування, в готель «Трояне». А саме поселення Трояни на весь світ славиться своїми пампушками і символ їхній – велика пампушка. На горі стоїть замок, а тісні вулички центру нагадували нам чимось Львів.

– Розкажіть про сам фестиваль, Ваш внесок у його роботу.

– Цей фестиваль започаткувала чотири роки тому голова української діаспори у Словенії, товариства українців «Берегиня» Галина Маловшек. Перший концерт ми дали у м. Жалєць в духовній гімназії. А наш гала-концерт відбувся тут 28 червня у будинку культури словенських українців. На початку кожен з нас мав слово, потім пішли виступи. Відкривали концерт піснею «Берегиня» на мої слова і музику Юрія Футуйми. Ця пісня стала гімном словенського товариства українців «Берегиня». Потім пішли інші пісні, наприклад, «Родино, родино…» Назарія Яремчука, «Красива» Лесі Любарської, інші, декламування віршів, виступи танцюристів. Виступали поперемінно і наші, і словенці. Дуже приємно було те, що словенцям відома достовірна інформація про події в Україні, все ж вони прохали мене розповісти про те більше. Я багато наводила їм конкретики. Все ж, якщо коротко, то зміст мого виступу був таким: «Україна жива і буде вічно жити! Ми сюди приїхали як доказ того, показати себе, поділитися, про що мріємо, чим живемо. Знайте, люди добрі, що якби раптом, не дай Боже, на світі залишився лише один українець, то він би все зробив для того, щоб наша нація відродилася і знову квітла. Нам дуже приємно, що тут, у вас, у Словенії, українці зберегли мову предків, їх традиції та любов до Батьківщини». Нас надзвичайно гаряче й щиро прийняли, бажали добра. Словенські українці та й самі словени багато чим нині нам допомагають: вони безкоштовно приймають, лікують та реабілітують наших поранених бійців АТО, збирають для них кошти, надсилають адресні посилки тощо». У наступні дні ми вже намагалися менше говорити про наші негаразди, а більше вдавалися до лірики.

– Що Ви побачили, почули на цьому фестивалі такого, з чим до того не були знайомі?

– Керівник етнографічного словенського гурту пані Ольга Сойма познайомила мене зі своєю мамою. Це була маленька, тендітна жіночка віком 92 роки, але надзвичайно енергійна. Вона віртуозно грала на акордеоні і всіляко, ще й з гумором, при цьому розважала гостей. Що вразило не лише мене, а й інших наших, це їхні давні народні музичні інструменти. Вийшов гурт з якимись дерев’яними дудочками та ніби м’ячиками на їх кінцях і почали видавати приємні, незвичні для нас мелодійні чаруючі звуки, щось на кшталт шотландських волинок, але я й досі не знаю, як вони звуться. Потім ми всі дули у ті трубки. Також незвично нас пригощали. Гостину подали на великих тацях-дзеркалах. Чого там тільки не було!  І все це домашнього приготування. Пані Ольга розповіла, що вона спеціально перед нашим приїздом зарізала власних свиней – білу і чорну й вони з друзями самі разом усе готували. Тут були шинки, ковбаси, різні в’ялені м’ясні інші страви, сири, домашня випічка, наприклад хліб із… шкварками.  А ще – овочі, фрукти, домашні виноградні вина. Всього й не перерахувати. До того, нам розповідали детально, як, де і з чого виготовляються ті страви, дещо показали і наочно.

– Які ж підсумки цього фестивалю?

– Найбільшим результатом було, є і буде єднання всіх українців. До того ж, кожен із нас отримав подяки від словенської діаспори українців, у них це зветься «захвала», а також дипломи, іменні подарунки кожен у своїй номінації. Я особисто привезла три таких «захвали» та диплом. Мені подякували за вагомий вклад у популяризацію української пісні та культури, за літературний внесок – популяризацію нашої літератури за кордоном, окремо за гімн «Берегиня», тобто за авторську пісню, де, зокрема, є написано: «Хай Ваше слово завжди буде таким щирим, як сильною наша любов до України!»