Недавно у Збаражі, у місцевому замковому палаці, почув цікаву містичну історію. Про неї розповів реставратор Володимир Магінський, а «наводку» на нього дала вчений секретар Національного заповідника «Замки Тернопілля» Надія Макарчук.

- То де це все відбувалося? - звертаюсь до пані Надії. Вона стоїть на вході до замкового підземелля.

 - Нагорі, на другому поверсі, - відповідає вона. - У залі, де колись розташовувалась трапезна, працював тривалий час реставратор. Він навіть ночами там засиджувався, спав на ліжку XIX століття. Ми ще сміялися, що, напевно, йому сняться жінки князів Збаразьких… Але одного разу помітили, що реставратор ходить якийсь пригнічений, не такий, як завжди. На наші запитання про причину поганого настрою не відповідав. Коли святкували його день народження, зізнався, що вночі чує, як у тому залі хтось… ходить. Дехто з колег почав сміятися, і пан Володимир замовк…

Надія Макарчук показує на вікно, за яким вночі було чути незрозумілі звуки

Я зустрівся з реставратором - немолодим, із сивою бородою чоловіком. Познайомились. Володимир Магінський, реставратор зі Львова. Майже 15 років він працює у Збаразькому замку, проводить тут більшу частину робочого часу. Він фахівець високого класу, науку студіював у Москві. Є членом Національної спілки художників України, реставрував ікони в Західній Україні, в тому числі - чудотворну ікону у Стрийському районі на Львівщині.

Делікатно починаю розпитувати, що він таке незвичне чув уночі. Митець ніяковіє, махає рукою, відводить погляд. Я прошу провести до зали, про яку розповідала Надія Макарчук.

Розвертаємось і йдемо через в’їзну браму замку,

піднімаємось на МУР, йдемо ще метрів тридцять і підходимо до дверей.

– Зачинено, - з розпачем і водночас ніби з полегшенням, каже Володимир Магінський.

Але є ще другий вхід, і ми прямуємо до нього.

- Я скажу, що там було, - несподівано стає відвертим пан Володимир. – Знайте, воно щось… не зовсім зрозуміле… Я своїй роботі віддав понад 40 років. Вона копітка, потребує посидючості, скрупульозності, тиші, бо реставрація - процес дуже делікатний. Ікону чи інший зразок сакрального мистецтва іноді реставрую рік чи й  більше… У залі, де працював із старими церковними речами, не раз засиджувався допізна…

Володимир Магінський відчиняє двері, і ми заходимо у великий зал з готичними вікнами, склепіннями. Біля стіни стоїть старий орган, поруч - стільці під старовину. 

Реставратор Володимир Магінський біля місця, де чути дивні звуки

– Ось тут, - показує рукою на середину зали реставратор. - Тут була перегородка, її вже зняли. Я однієї ночі працюю і чую - щось порипує. Прислухався. Ніби стихло. Потім знову. Знаю, що туди ніхто не міг потрапити, бо двері зачинені. Сторож внизу, і я тут сам. На другу ніч дивні звуки повторилися. І то не так, як поскрипує часом підлога, коли дошки зсихаються. Звук був такий, ніби дійсно там хтось ходить. Чув, як кроки віддаляються… Спочатку подумав, що перепрацювався, але де там! Кілька ночей це тривало, опівночі або за опівніч… Нікому не розказував, лише колегам натякнув, та вони, мабуть, вирішили, що починаю «блудити», покепкували…

Бачу, як оповідач блідне, краплинки поту з’являються на лобі.

– І розумієте, я ж не з лякливих, продовжує реставратор. - Просто якось неприємно було чути ті звуки. У замку, за переказами, багатьох людей замордували. Хтозна, може їхні душі чи душі тих, хто тут жив і помер не своєю смертю, не мають спокою?...

…Виходимо із зали. Дорогою пан Володимир розповідає, що перегородку забрали, у залі встановили орган, і звуки ніби зникли.

- А, може, вони і зараз є? – якось невпевнено каже Володимир Магінський - Але я там вже не працюю більше, маю робоче місце в іншому залі…

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора