На час, коли Лариса з родиною виїжджала з Києва, у районі, де вони мешкали, була активна перестрілка, літали на низькій висоті вертольоти окупантів.  Донька – з переломом на милицях, постійно бігали в сховище, не могли ні їсти, ні спати. Спали в одязі, чергували почергово, не зачиняючи вікон, щоб чути сирени. Прийнявши рішення їхати, зібралися за півгодини. Про це пишуть на сторінці Центру Науки Тернополя.

В усіх було відчуття, що ти зраджуєш власне місто, хотілося зробити щось для нього, - пригадує Лариса. - Але це було правильне рішення, бо в Києві ми б сиділи в підвалах, а в Тернополі знайшли волонтерський штаб і працюємо. І хоч з 28 числа не було жодного вихідного, тут все ж набагато спокійніше, щоправда, після пережитого, довго не могли заснути при зачинених вікнах.

Волонтерить  Лариса із другом та членом родини ретривером Кіарою, це, як каже жінка, розрада для всього гуманітарного штабу. Працює важко, але це лише фізично, підкреслює Лариса. Надихає згуртованість людей з усіх усюд: з Маріуполя, Харкова, Тернополя, Києва… Навіть зустріла тут чоловіка, який приїхав з Харкова, а колись вони жили на сусідніх вулицях в рідному місті Лариси - Ромни Сумської області. 

Східна частина воює і зазнає значних руйнувань, а в західній - інший фронт, - ділиться Лариса. - З тих людей, кого я зустріла, немає жодного, хто б не долучився до цього процесу. Переважна більшість волонтерить, поселяє в себе переселенців, допомагає на кухні. Позиції «моя хата скраю» вже немає, це - колосальний прорив. Якби путін не був таким падлом мерзенним, якому місце в пеклі, то можна було б подякувати за те, що йому вдалось об’єднати людей і витягнути найкраще.

Немає відмінностей, на думку Лариси, між людьми з різних частин України.  Є добрі і злі, терпеливі і нетерплячі. Війна загострила те, що в людини уже було – якщо людина добра, те й виражає, вважає Лариса. З теплом згадує дружню компанію людей, яких доля звела у київському сховищі, підкреслюючи українську рису – облаштуватися де завгодно. Биту цеглу, сміття, скло швиденько прибрали. Хтось приніс каримат, хтось – стілець, хтось – лавочку, навіть планували провести толоку.

Українці в головному  – щирі в допомозі, коли приходить біда – всі швидко зібралися, ніхто не ділить на правих і винних, а коли мирно - усі повертаються до своїх вишневих садочків, млиночків, станочків, – мило усміхається Лариса. - Наразі ми у смузі непевності і невідомості, єдине, в чому ми впевнені, що колись, якогось обов’язково світлого дня на Хрещатику буде парад нашої Перемоги і ми точно там будемо.

Фото Центру науки