— Мені було цікаво — коли б у нас із самого початку все було добре — без болю, без втрат близьких — якби в нас не було нашарування шрамів — якими би ми були? Наскільки добрими? Я захотіла намалювати такий світ, аби дивлячись на нього, люди могли все це перепрожити. Мати таке відчуття, як вранці в дитинстві, коли прокидаєшся з думкою про те, скільки всього радісного очікує, — розповідає львівська художниця Олена Каїнська. — Нам бракує базових речей — відчуття безумовної любові, безпеки та захищеності, підтримки… Мені хотілось, аби мої картини задовольняли ці потреби.

DSC_7914

Про це мисткиня мовить у тернопільській галереї «Бункермуз» на artist talk, що присвячений її виставці «Світло приходить з Тиші». Олена займалась журналістикою, перекладацтвом, працювала в ІТ, каже, якось зрозуміла, що хоче залишити відбитки своєї присутності у світі.

— Я вирішила почати робити те, що мені притаманне та йде від душі. Спершу, я не знала, що саме. Почала копатись в собі, аби зрозуміти, хто я така, що в мене всередині, які в мене думки, що в мене є таке, чим я можу поділитись з людьми. Чи в мене взагалі є щось таке, чим я можу поділитись з іншими, й після того вони би стали багатші, веселіші та радісніші. Я почала шукати відповіді у різних точках світу, спілкувалась із різними людьми, котрі навчають духовних практик, священниками, гуру, мольфарами, монахами та жерцями. Коли повернулась до Львова, зрозуміла, що вони мене нічого не навчили, що шукати треба в собі, — пригадує Олена Каїнська.

Відповіддю стало малювання.

— Під час нього народжується дуже класна сонячна зернинка. Малювання приносить мені надзвичайну радість, — розповідає мисткиня. — Ідеї з’являються самі собою, часто після прочитання книжок. Буває, полотно народжується з однієї прочитаної  чи почутої фрази, або просто мию посуд — ідея з’явилась. Я практично завжди одразу бачу кінцевий результат — до мене приходить повний образ майбутньої роботи. А її сенс дуже часто розумію тоді, коли малюю. Мені дуже подобається думка Григорія Сковороди: для того, щоби бути дуже простим, спершу треба стати дуже складним. Треба пережити, переусвідомити, пройти певний шлях, аби виражати складні речі простими формами. Це я й роблю.

Поступово малювання потребувало все більше та більше часу, тепер Олена Каїнська займається тільки ним.

— Щоби пробитись — треба пхати. І я почала, — каже художниця. — Це неймовірна кількість роботи, думаю, так зі всім, коли ти працюєш на себе. Я мушу бути копірайтеркою, есемемницею, відправляти заявки на гранти, організовувати собі виставки. Так, галереї часом самі запрошують на виставки, але рідко. Потім, коли в тебе є ім’я, починають запрошувати й ти вже відповідаєш на запитання, як реалізуватись молодим художникам. Основна порада — не бідкатися, а робити.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото авторки