Про сплав історії та літератури, особливості кіноповістей та книжки, рекомендовані до прочитання та інше поговорила з письменником, краєзнавцем та журналістом Сергієм Синюком із Шумська Знаю вас як краєзнавця. Чим воно привабило вивчення свого краю, з чого розпочалося? — З позиченого на одну ніч розкішного видання «Літопису руського» в перекладі Леоніда Махновця. Надворі був 1990 рік, а в книжці добрий десяток разів згадувались населені пункти Шумщини і прилеглих земель. І за кожною згадкою стояла цікава історія, яку хотілося переказати рідним, сусідам, землякам. З того й почався краєзнавець, а потім літератор Сергій Синюк. — Про краєзнавчу прозу. Розкажіть, чому саме це поєднання. — Краєзнавча проза має дві неодмінні складові. Треба провести повноцінне наукове дослідження, а потім перекласти його результати з грамотної на зрозумілу мову, знайти цікаві факти і вкласти їх у захоплюючий сюжет. Це віртуозно роблять Петро Кралюк з Острога, Юрій Камаєв з Кременця… Зрештою кращі романи Валерія Шевчука, Романа Іваничука, Уласа Самчука - значною мірою краєзнавчі. — А де для вас межа – якщо вона є – між краєзнавством як наукою та краєзнавством на службі художньої літератури? — Краєзнавство як наука розповідає читачеві про події та явища, пов'язані з конкретною територією. Краєзнавча проза - про людину на цій території та в цій історії. — Ви взялися за кіноповісті. Чим зацікавив цей жанр, чому вирішили обрати саме його для книжки? Наскільки він новий для української літератури (наразі пригадую тільки Довженка). — Повість — найдавніший жанр української літератури загалом і волинської зокрема. Найстаріший з відомих і точно датованих художній текст — «Повість про осліплення князя Василька Теребовельського», написана у Володимирі священиком Василієм. У двадцять першому столітті доводиться поєднувати давні жанри з новими прийомами письма. Тому кіноповість — один із найбільш оптимальних жанрів у наш стрімкий та перенасичений відеорядом час. — У повісті «Кіно і німці», яка виходить в складі збірки краєзнавчої прози «Стежка до серця», котра незабаром побачить світ, — ваша версія того, як в середині шостого століття нашої ери виник Шумськ. Наскільки події, описані вами, грунтуються на краєзнавчому матеріалі, а наскільки на моделюванні ситуації? Чому саме «Кіно і німці»? — Робота над цим текстом почалася ще 2005 року і весь цей час текст шліфувався саме з урахуванням наукових матеріалів. До речі «Кіно і німці» гарно демонструють жанрові можливості кіноповісті. В невеликому обсязі вдалося спресувати три часові пласти: шосте, двадцяте і двадцять перше століття, розкрити тему початку Другої Світової війни та колективної і особистої відповідальності в історії. Уважний читач впізнає в тексті і кількох персонажів тутешньої політики та шоу-бізнесу. А назва цілком відповідає сюжету — в ньому присутні як німці, так і знімальний процес. — Ви багато років рухаєте культурне життя Шумська, ворушили Тернопіль, тепер працюєте в Кременці. Чи відчуваєте віддачу — вдається заохотити людей красними словесами? І чи є різниця між жителями цих міст у готовності слухати, сприймати щось нове? — Відмінності в аудиторії якщо і є, то вони радше не географічні, а ментальні. «Найважча» для розмови аудиторія — це «пострадянські люди», котрі хочуть жити як в Америці а працювати як в СРСР і при цьому впевнені, що єдине мірило всього — гроші. Цікаво, що представникам цього ментального прошарку може бути як шістдесят років, так і шістнадцять. Таким людям нічого не треба, вони самі собі енциклопедія, самі собі класики. На щастя, переважаючої більшості аудиторії такі люди не складають ні в Шумськ, ні в Тернополі, ані в Кременці. Є помітна кількість мислячих людей, які розуміють, що працювати над собою треба постійно, а без книги така робота неможлива. Саме задля таких і хочеться працювати, саме для них і проходять заходи інформаційної спільноти «Красиве і корисне». І не тільки  трьох згаданих містах, але й у Львові та Сумах, Вараші (донедавна — Кузнєцовську) та Волочиську, Луцьку та Рівному… — На завершення. Ви багато читаєте, тож порадьте щось із класики-новинок, актуальних нині. — Вірю, що зовсім скоро українське суспільство, остаточно позбувшись залежності від нашого-несвого телебачення і завезених з-за східного кордону низькопробних «бєшених дєвствєнніц» і доморощених «заслужених доярок Європейського Союзу», дозріє й до того, щоби прочитати українську прозу, написану на зло всім обставинам в абсолютно непристосовані для цього 1990-2015 роки... Прочитає — і на мить задихнеться від сльози захоплення. Деякі зі створених тоді шедеврів саме сьогодні набули максимальної актуальності. Варто перечитати «Сопигору» Богдана Бастюка (її варто було би й видати повністю). Романи «Лялька» Тетяни Ліхтей, «Межа» Святослава Праска, «Римейк» Петра Кралюка, «Баркароли» Антона Санченка… Можна назвати ще з добрий десяток назв та імен. Ще одна незасвоєна сучасними читачами скарбниця — давня українська література. Проскочена більшістю з нас поквапно й факультативно, вона містить чимало актуальних рецептів збереження людської гідності, твердості у протистоянні «злобі світу сього». Зрештою, своє захоплення цим унікальним явищем я виклав у книжці «Тисячоліття нашої книжності», яка готується до друку. У ній — розповідь про десяток найцікавіших книг, створених волинськими авторами другого тисячоліття, починаючи від священика Василія та князя Володимира Васильковича до Володимира Островського та Бориса Харчука. Чи не вперше в нашій популярній літературі простежуються зв’язки між літературним процесом, розвитком видавничої справи та бібліотечної мережі. Анна ЗОЛОТНЮК