Що спільного у Тернополя, Вірджинії Вулф та Ґертруди Стайн?
Цими днями у Тернополі представили перший український переклад «Флаша» Вірджинії Вулф, який видав O.K. Publishing. Незабаром там же побачить світ «Автобіографія Еліс Б. Токлас» Ґертруди Стайн.
Цих двох авторок можна й не представляти, бо їхні імена говорять за себе. А що поєднує їх, крім того, що обидві були символами своєї доби та є класичними постатями англомовної літератури? Якщо пафосно — Тернопіль, бо вперше названі твори українською переклала тернополянка Наталія Семенів.
Тож нині розмовляю з нею про вибір перекладача, вірність авторові, пошук інформації, заглиблення у твір та перепрочитання.
— Відверто зізнаюсь, що не читала «Флаша», але знайома з іншими тексти Вірджинії Вулф. Характерна для неї модерна манера письма вимагає вдумливого та неквапливого читання. Очевидно, для перекладу такі твори — непросте завдання.
— «Флаш» відрізняється від інших текстів Вірджинії Вулф. Часто пишуть, що, виснажена романом «Хвилі», вона створила цей роман, подібно до легкого музичного твору. Для Вірджинії Вулф характерна манера потоку свідомості, яка виражається через складний і нетиповий для англійської мови синтаксис. Але у «Флаші» побудова речень не аж така незвична, як, приміром, у «Місіс Делловей», де можна просто голову зламати.
— Оце заглиблення в речення. Очевидно, перекладач торкається до тексту не так, як звичайний читач…
— Є така клішейна фраза: «переклад – це найуважніший вид читання». Коли читаєш текст перед перекладом, осягаєш його як цілісність. Пізніше працюєш з елементами – розділами, абзацами, реченнями, словосполученнями, словами – так тобі відкриваються всі найдрібніші нюанси, які, швидше за все, не помічаєш, читаючи перший раз. Коли перечитую готовий переклад, відкриваються ще інші речі, і так само, коли читаю вже надрукований, — бачу щось нове. Прочитання залежить від багатьох факторів, навіть настрою. Є моменти, коли читаючи «Флаша», звертаєш увагу на героя-спанієля, є такі, коли співпереживаєш головній персонажці або звертаєш увагу на опис Англії. Це залежить від стану, з яким підходиш до книжки. Так само багато важить стан, з яким перекладаєш – бачиш текст під різними кутами і щоразу відкривається щось нове.
Один із моїх улюблених етапів роботи – читання того, що пов’язано із текстом. Адже самого твору мало. Треба ознайомитись із максимумом інформації. Приміром, головна персонажка «Флаша» — поетеса Елізабет Баррет-Браунінґ. Я перелопатила її біографії, книжки про неї, прочитала її листи. У «Автобіографії Еліс Б. Токлас» Ґертруди Стайн описана мистецька сцена Парижа 10-20-их років минулого століття. Чи не на кожній сторінці з’являється новий персонаж: частина з них відома, інша — ні. Тому для того, аби зрозуміти контекст, добре перекласти, треба було дуже багато читати — праця над цією книжкою була постійним пошуком інформації. Я робила примітки, аби розповісти, хто ці персонажі, й полегшити читачеві розуміння. Таких ремарок назбиралось близько трьох сотень.
У «Флаші» моїх приміток менше, але у творі є коментарі Вірджинії Вулф. Їх близько десяти, більшість із них великого обсягу. Частина — окремі твори. Моя улюблена ремарка авторки — це есе на дві з половиною сторінки про тогочасне становище покоївок у Великобританії.
30223686_2051053605175784_821196682_o
— Є багато різних думок про те, що варто і що не варто робити з текстом. Приміром, як вважаєте, чи варто українізовувати твір, передаючи не наші реалії нашими відповідниками?
— Коли перекладаєш, перед тобою вже готовий твір. Це правда, що ти його переписуєш українською, але я не дозволяю собі необґрунтованих втручань. Що можна робити? Абсолютно все, якщо це не зробить текст неякісним. Коли перекладаю твір про Великобританію другої половини ХІХ століття, і там йдеться про речі, властиві тій епосі і тій країні, їх безглуздо українізовувати, бо читач має відчути атмосферу. Ті елементи, котрі не несуть важливої соціокультурної інформації, можна замінити нашими відповідниками. Але кожен такий випадок – вибір перекладача, який він, скоріше за все, може обґрунтувати, і який має право на існування. Інколи це вибір не секундний чи хвилинний, а той, над яким міркуєш день чи тиждень.
— Чи є поради, як вибрати високоякісну перекладену книжку?
— Багато претензій до перекладача виникає тому, що читач не бачив оригіналу. Є автори, котрі свідомо заплутують, вводять в оману, граються зі словами. Це має дивний вигляд, коли читаєш, і такий самий вигляд воно має, коли перекладаєш. Якщо ти залишаєшся вірна авторові, зберігаєш все це. Тому не знаючи оригіналу, важко стверджувати, що переклад поганий. Якщо читаєш уривок, і щось тобі не в’яжеться, то є один варіант із багатьох, що щось не так із перекладом. Можливо, щось не так із оригіналом, а, може, з тобою як читачем. Або ще - у цей момент ти не готовий сприймати цю книжку. У різних станах один і той же твір сприймається по-іншому: на різне звертаєш увагу, по-різному його трактуєш. Це як з «Маленьким принцом» - читаєш за годину, але щоразу, коли перечитуєш, звертаєш увагу на щось інше.
Повертаючись до порад. Якщо у книжці не вказано, за яким виданням перекладено і ким, хто літературний редактор і коректор, дизайнер, верстальник, то це насторожує. Якщо ж згадано всіх учасників процесу, то в перекладу є власне обличчя, зрештою, так потім знаєш, хто відповідальний за хороший чи поганий переклад.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото надані Наталією Семенів; ілюстрації зі сторінок O.K. Publishing.
