Нещодавно наше місто сколихнула жахлива новина про групи у соцмережах, в яких кваліфіковані психологи доводять дітей до самогубства. Черговою жертвою нелюдів ледь не став школяр з Тернопільщини. На щастя, трагедію вдалось попередити.

1. Самогубства вивчені ще до нас. Перш ніж ми розпочнемо розмову про самогубства, а дитячі самогубства зокрема, нам слід одразу ж зауважити найголовніше. Феномен суїцидів на даний час прекрасно досліджено. Можна сказати, що з часів Еміля Дюркгейма до нашого часу люди знають про суїциди майже все. Спеціалісти знають про суїциди сьогодні настільки багато, що дізнатися щось нове та принципово інше просто не реально. Уже сьогодні психологія та психотерапія оперує значним масивом інформації про виявлення, спроби запобігання та після-суїцидальну адаптацію для тих, хто вижив. При чому, успішно оперує не лише теорією, але й практикою, рятуючи реальні життя реальних людей по всьому світу. Медицина, психологія, й звісно, Церква, можуть реально допомогти людям, які звертаються до них за допомогою. Я почав про це говорити тому, що хочу особливо наголосити. Жодна інформація, яку ми отримуємо сьогодні зі ЗМІ про самогубства не може суперечити тому, що кажуть спеціалісти-практики. І навпаки. Тільки тоді, коли висновки журналістів чи будь-яких авторів, які публікують свої тексти на цю тему, збігаються з висновками психологів чи лікарів, ми можемо брати їх до уваги. Не можна так просто прийти і сказати: я знаю про це щось таке, чого ніхто не знає. Далі я розкажу чому це для нас важливо.

2. У історії про «китів» російське коріння. Історія про групи в соціальних мережах, які провокують молодих людей до самогубств з’явилася в Росії і набула особливого розголосу після статті в одній відомій газеті, посилання на яку я зі зрозумілих причин давати не буду. Скажу лише, що автор тексту не маючи знань про те, що відбувається насправді, захотів, можливо з найкращих і найбільш благородних спонук, звернути увагу громадськості на проблему існування в соціальних мережах особливих тематичних пабліків, які начебто змушують своїх учасників покінчувати життя самогубством. Не дивлячись на те, що стаття була надзвичайно однобокою, а представлена в ній статистика самогубств, пов’язаних із соціальними мережами, була явно перебільшена, вона стала справжнім хітом, який буквально шокував, налякав і зацікавив громадськість, звернувши увагу на тему самогубств навіть тих людей, які ніколи про це не думали. Інтернет не має границь. Тому, хвиля піднята в сусідній країні дуже швидко продовжила хитати і наші з вами ЗМІ. Все що пов’язано зі страхом, смертю та дітьми читають особливо активно.

Звичайно, ніхто не буде сперечатися з думкою, що самогубства це погано, і що дитячі самогубства це неймовірне лихо не тільки для батьків, але й для всього здорового суспільства. Однак, пишучи про такі непрості теми треба бути дуже обережними, щоб у своїх намаганнях розкрити тему, не зробити її привабливою, не навчити людей, які ніколи про це нічого не знали, як їм потрібно діяти в кризових випадках. Скажу навіть більше. Психологи зауважили, що кожна нова згадка у ЗМІ про звершене самогубство викликає ланцюгову реакцію і хтось неминуче продовжує це страшне дійство. Не буду переповідати те, що є в мережі чудово розписано. Скажімо, погугліть «синдром Вертера». Це мало б бути цікаво в контексті наших розмов. Для журналістів важливо отримати читачів своїх матеріалів, бо нові читачі це нові прибутки. Не буду заглиблюватися в етичну складову сучасної журналістики. Однак, хочу сказати, що наявна проблема суттєво роздута в ЗМІ, однак штучно продовжує підігріватися, оскільки журналістам потрібні не так живі діти, скільки хіти та хости на своїх ресурсах. Якби це було не так, вони б не так яскраво рекламували групи, не писали як їх знаходити та як стерегтися. Погодьтесь, дуже дивно виглядають публікації, які пишуть адресу сайту, однак попереджують, що туди не можна заходити в жодному разі. Вони це серйозно?

3. Інтернет не несе загрози дитині більшої, як реальність. Слід чесно визнати, що інтернет не впливає суттєво на бажання людини себе вбити, якщо раніше вона цього не планувала. Не всі люди, які користуються Інтернетом, навіть із тих, які є учасниками суїцидальних пабліків, є потенційними самогубцями чи будуть готові це зробити за першою вимогою адміністрації якоїсь групи. Інтернет – це всього лиш певне середовище, яке є лакмусовим папірцем внутрішнього стану самої людини. Воно не змінює людину, перетворюючи життєлюбця на суїциданта. Однак, мережа легко зможе виявити будь-які нахили людини, особливо ті, які вона за собою раніше не помічала. Тому правильніше буде говорити не про те, що групи для самогубців роблять хворими раніше здорових людей, але що подібні групи вже з самого початку приваблюють до себе тих людей, у кого давно живуть подібні бажання. Не дивлячись на те, що психіка підлітків, зазвичай, є надзвичайно крихкою та нестабільною, все ж, молоді люди, які виросли в нормальних родинах, які мають здорові стосунки з батьками та ровесниками, мають якісь хобі чи зацікавлення, певну життєву мету, навряд чи з легкістю дозволять переконати себе в тому, що серед безлічі інших цікавих занять сьогодні їм просто конче необхідно наклас-ти на себе руки. Відтак, треба чесно визнати, що заборона подібних ресурсів нічого принципово не змінить у страшній статистиці самогубств. Справа зовсім не в групах. Не групи самогубців породжують самогубців, але навпаки – самогубці створюють для себе певні групи за інтересами, при чому цілком добровільно та свідомо. Не розуміти цього просто небезпечно, бо відволікається увага від головного, загострюючись на другорядному.

4. Страшна правда про те, кому ще потрібні такі пабліки. Я відчуваю, що чимало людей будуть протестувати проти того, що я зараз напишу. Читати це страшно, але це правда. Тому скажу, що до цього пункту я й сам дійшов не одразу. Вивчаючи навіть досить поверхово відомі історії дітей, які наклали на себе руки начебто під впливом суїцидальних пабліків, дуже легко можна дійти до висновку, що усі ці діти виховувалися у неблагополучних, або прямо проблемних родинах. У них були очевидні труднощі з батьками, однолітками та з самими собою. Нагадаю, що середнє «класичне» самогубство від задуму до реалізації виношується близько чотирьох місяців. За цей час людина шукає підтримки від рідних і людей поруч, які б змогли їх відмовити від цього. Очевидно, за цей час чимало людей відмовляються від такої ідеї, принаймні на якийсь час. І тільки коли сподівання отримати підтримку виявляються марними, і дитина вкотре переконується, що ніхто з тих, кого вона вважала найближчими для себе взагалі її не чує та не бачить її страждань, вона хоче припинити діяльність власної свідомості кардинальним способом. Може зробити це показово, на публіку, а може цілком щиро. Самогубство – це завжди спосіб привернення уваги, хоча б до мертвої себе. Людині з суїцидними настроями завжди бракує не те, що любові та безумовного прийняття, але й елементарної уваги. Так ось. Справжні винуватці трагедії, передусім батьки, ніколи не визнають того, що це вони причетні до смерті дитини. Однак, для того, щоб заперечити свою особисту причетність (через пасивність, байдужість, а то й відверту та явну агресію щодо своєї дитини), у численних інтерв’ю, виступах і взагалі громадській діяльності вони відкрито виступають проти певних пабліків. Очевидно, звинувачуючи сторонніх людей, вони насправді роблять щось зовсім інше – намагаються таким чином зняти з себе відповідальність за все те, що відбулося. Найчастіше така підміна відбувається несвідомо, бо той, хто зміг би збагнути свою активну чи пасивну причетність до смерті дитини, раніше міг би й помітити в неї явні психічні чи психологічні проблеми, якщо вони були. Отже, наявність таких пабліків – чудова нагода зняти відповідальність за власну байдужість: це не ми вбили власну дитину її ж руками, це зробили злі дядьки з Інтернету. Якщо б їх не було, їх потрібно було б видумати спеціально.

5. Здорові діти – не схильні до аутоагресії. Із цього пункту ми поговоримо, власне, про профілактику самогубств. Що робити, щоб нашій родині чи в нашому оточенні не сталося чогось жахливого? Коротко відповісти на це питання я можу словами відомо афоризму: все в цьому світі або наслідок любові, або наслідок її нестачі. Вважається, що десь до часу підліткового віку людина вже є сформованою як повноцінна особистість на 80%. Інші 20 % це та частина, яка може формуватися до зрілого віку. Саме тому, на батьках уже з найменшого віку дитини лежить неймовірна відповідальність за те, якою вона стане, коли виросте. Зазвичай, батьківська турбота направлена на зовнішнє благополуччя. Наприклад. Сьогодні надто часто батьки покидають своїх дітей і їдуть на заробітки в інші країни, виправдовуючи це тим, що тільки коли в родині буде достатньо грошей, дитина буде щасливою. Насправді, покинута дитина, яка мало може розуміти те, що відбувається в світі дорослих, отримує настільки важку травму, що відчуття покинутості, непотрібності та самотності залишиться з нею все життя. Навіть якщо батько чи мати повернуться з чемоданами грошей чи відкуплятимуться дорогими подарунками. Ця невпевненість буде з дитиною і коли вона виросте, коли буде навчатися, коли обиратиме собі партнера чи влаштовуватиметься на роботу. Її основним відчуттям від життя буде не щастя та радість новому дню, а невпевненість у собі, у кожному своєму вчинку, а зрештою – може сформуватися у сумніви щодо потреби взагалі такого життя.

Звичайно, з точки зору пересічного читача, те що я написав може виглядати суттєвим перебільшенням. Однак, кожен спеціаліст – психолог чи психотерапевт, який щодня зустрічається з подібними проблемами вам легко може навести сотні прикладів того, що я не тільки не перебільшую масштаби проблеми, але й навпаки – скромно замовчую, не бажаючи зайвий раз лякати батьків із нестабільною психікою. Ми всі, дорослі та батьки, повинні цікавитися не тільки тим, чи одягнені та нагодовані наші діти, але тим яке вони себе почувають. Хіба ви не бачите, що для дітей не має жодного значення в що одягатися, що та коли їсти. Їм важливо щось зовсім інше – мати можливість побути дітьми, погратися у фею чи стати справжнім принцом, який визволятиме красуню із замку злого дракона. Як багато батьків не дають їм цієї можливості, просто тицьнувши ручки планшет або телефон: нехай дитина сама себе розважає, а мене не відволікає від важливих справ. Дитина планшетом пограється залюбки, але висновки про цю гру буде мати власні. До кінця життя вона пам’ятатиме, що мама її брала на руки тільки коли вона була хвора чи плакала, а татко тільки коли був п’яний. Особливо чуттєві діти в пошуках батьківської любові можуть спеціально викликати в себе певні хвороби, не маючи іншого способу здобути батьківську любов і увагу.

Я згадав лише про один аспект проблеми. А їх може бути безліч, так само, як є безліч наших життєвих умов і обставин. У будь-якому випадку, про неприйняття людиною себе можуть свідчити безліч речей, які виявляються не лише у постійному прожитті невпевненості, але зовнішній вигляд чи поведінка. Татуювання, пірсинг, дивний стиль одягу, порізи на руках чи інших частинах тіла, схильність до алкоголізму та наркоманії це не просто підліткова розвага, але цілком конкретне свідчення підлітків про неприйняття себе, незадоволення своїм тілом, своїм місцем у цьому світі та втрата фундаментальних життєвих орієнтирів. Як правило, думка себе вбити – це не просто спонтанне емоційне рішення, але добре виношене в собі, осмислене бажання. Його не просто складно, але неможливо накинути на здорову дитину.

6. Знайти золоту середину. Маю на увазі золоту середину в поведінці батьків, щодо своїх дітей. Із одного боку ми маємо давати дітям необхідний простір для самореалізації, для відкриття себе світу та власних пошуків. Із іншого – цим ми не повинні виправдовувати власну байдужість до того, що з нею відбувається. Для здорових стосунків маємо цікавитися життям своїх близьких. Ми повинні бути поруч коли це необхідно. Наші діти повинні знати, що в них завжди є батьки та близькі люди, які стануть на захист від усілякого зла та неправди. Багато батьків намагаються проконтролювати кожен крок своєї дитини, вішаючи їй на руку спеціальний браслет. Боюся помилитися в цьому випадку, але тотальний контроль за кожним кроком дитини це не найкращий варіант виховання здорової особистості. Ви не маєте проникати в кожну секунду своєї дитини. Ви не маєте котролювати її друзів або щовечора переглядати хісторі її браузера. Ви повинні зробити так, щоб дитина вам довіряла та сама розповідала про речі, які її турбують. Якщо мама має параною, то своєю поведінкою, постійними підозрами та контролем вона дуже скоро виховає її в своєї дитини. Якщо мама буде поважати рішення своїх дітей, то такі діти будуть поважати свою маму у відповідь, а не навидіти та зневажати. Пригадайте собі історію, коли мама знайшла ваш дитячий щоденник і прочитала його. Цей день не просто став для вас часом, коли ви перестали записувати власні думки, але днем, коли ви втратили маму, як людину варту довіри. Вона перестала бути для дитини безпечною. Ви почали шукати безпеку в іншому місці та в інших людях.

7. Загроза не лише в «пабліках смерті». Звичайно, найпростіше шукати загублену річ не там, де ти її загубив, але там де світло та сухо. Однак, це не найкращий варіант, якщо ми дійсно хочемо знайти загублене. На формування світогляду, в тому числі – позитивних настроїв, життєлюбства та бажання підкоряти нові висоти на нас впливають безліч факторів, які не обмежуються якимись «групами смерті». Давати конкретні порати тут нереально, бо кожна родина має власні умові та можливості займатися зі своєю дитиною. Тим не менше, я просто впевнений у тому, що кожна щира та любляча мати та всякий уважний батько при бажанні зможуть знайти спосіб відшукати в своєї дитини прихований потенціал, та всіляко допомагатиме розкрити його. Ви не маєте насильно записувати дитину на 1544782 гуртків. Ви маєте помітити в своєї дитини щось таке, що особливо робить її щасливою та дати їй це! Їй подобається малювати? Запишіть її на гурток малювання, купіть фарби та папір, але не мучте англійською мовою. Їй подобається вивчати мови? Знайдіть їй учителя, але не мучте танцями та малюванням. На превеликий жаль, людські, а тим більш дитячі ресурси обмежені. Не треба піддавати тортурам власну дитину, в намаганнях зробити її «максимально багатогранною особистістю». Дитина повинна бути щасливою, а не “багатогранною”. Зрештою, нещасливі ніколи не стануть багатогранними. Ви повинні зробити так, щоб ваші діти з посмішками прокидалися щоранку, а не з жахом, щодня багато років, своїми першими думками мати: «знову сьогодні ті кляті іноземна, музика та макраме». Домашнє насильство – це не тільки коли тебе б’ють або гвалтують, але коли змушують проживати життя іншої людини, замість свого. Ось це точно не жарти.

8. Все наше життя – це гра. Але в оффлайні.  Чи є підліткові самогубства значною проблемою? Так, звичайно є. У невблаганній статистиці самогубств, перший пік самовбивств завжди припадав саме на підлітковий вік. І, очевидно, справа тут не лише в Інтернеті, або й зовсім не в ньому. Чому почався ажіотаж, лише коли стало відомо про ймовірність дитячих самогубств? А хіба батьки мають чекати лише часу, коли їх дитина себе вб’є? А до того часу, хіба не треба цікавитися внутрішнім станом дитини? Групи з китами поставили нас перед принципово новою проблемою: вони змусили подивитися на своїх дітей не як на “мішок з кістками” (соррі, це така усталена фраза), але як на цілком цілісну духовно-душевно-тілесну особистість, зі своїм глибоким внутрішнім світом, власними мріями, цінностями та переживаннями. Цілком ймовірно, що більшість батьків ніколи не думають про своїх дітей так поважно. І саме в цьому більше гріха, ніж у існуванні якихось груп. Звичайно, я б не хотів стверджувати, що проблема «груп самогубців» у мережі цілком штучна та надумана. Однак, на даний час я б не хотів ще більше роздувати непотрібний ажіотаж, який має в собі більше шкоди, ніж користі. Ви ж розумієте, що тепер усі депресивні діти добре знають за якими хештегами шукати собі однодумців Вконтакті . Їм про це розказали на кожному сайті, на кожному телеканалі, а ще, до школи прийшли поліцейські та категорично попередили всіх не шукати сайти з синіми китами. Повторю ще раз. Справа не в синіх китах і не в діячах, які через групи намагаються впливати на психіку дітей. З таким самим успіхом можна почати паніку через циган, які одурманюють людей, забираючи в них гроші та коштовності.

Просто, ми маємо бути більш уважними до своїх дітей. Та й не тільки дітей. До всіх, хто біля нас. У цілій низці випадків самогубств дуже часто офіційно фігурує вирок: «доведення до самогубства». Нещодавно я зустрівся з випадком, як молодий чоловік наклав на себе руки тому, що мама постійно забороняла йому читати книжку ввечері, «бо нині дорого платити за електрику». Звичайно, це була лише та необхідна крапля, що переповнила його межу. Однак, за християнськими законами його хоронили без священика, а ця мама, коли помре, буде похована як велика страдниця, що втратила дитину на старості своїх літ. Це ми всі винні в чужих самогубствах, особливо в дитячих. Ми плутаємо виховання дітей із їх тотальним контролем, а власне благо часто видаємо за благо своїм дітям. Це різні речі. Із дітей не потрібно робити ідолів і божків, але й не варто зневажати, як неповноцінних людей. Вони ж першими відчувають, коли їх невірно сприймають. При цьому, кожен робить із цього факту власний висновок.

9. Психологом бути не обов’язково. Обов’язково бути небайдужим. На завершення, хотів би ще сказати дві важливих думки. Вам не обов’язково ставати професійними психологами, для того, щоб налагодити зі своїми дітьми нормальні стосунки. Звичайно, дуже добре, коли все таки ви будете цікавитися не тільки своїм тілом, але й душею. Буде просто прекрасно, коли ви хоча б іноді будете читати книжки на психологічні теми та спілкуватися з психологами та психотерапевтами. А ще краще, коли ви знайдете для себе грамотного спеціаліста. Надто часто ми завдаємо страждань своїм близьким лише тому, що вчасно не дізнались та не зрозуміли про себе певних речей. Хоча, про них можна тепер прочитати і в книжках, і подивитися на відео. Дуже часто діти страждають саме через пасивність і духовну душевну деградацію своїх батьків. Нещодавно я був учасником однієї дискусії в мережі, де зрештою всі прийшли до думки: для того, щоб не хворіли діти, в першу чергу потрібно лікувати батьків. Чудові слова, у яких надто багато правди, на жаль.

10. Віруючим людям допомагає Господь. І невіруючим теж, але менше. Не можу не сказати, підсумовуючи все раніше сказане, про найголовніше особисто для мене. Про надзвичайно важливу духовну, релігійну складову повноцінного людського життя. Коли ви не приводите свою дитину до храму, ви позбавляєте її сенсу життя та опіки Божої. Сміливо можна стверджувати, що саме наявність у людини релігійного, духовного життя є запорукою її повноцінного, наповненого сенсом життя. Християнин не лякається труднощів, бо за ними бачить мету. Він із самого початку сприймає своє життя як певне випробовування, тому дивиться на власні проблеми не під тиском емоцій, а з позиції вічності. Він не живе ілюзіями та не ставить себе на місце Бога, як це роблять невіруючі. Він не преться завжди й усюди бути лідером або кращим за всіх. Він чітко знає власні рамки. Знає про себе головне: що може, а чого не може. Знає, що світ диктує свої власні закони. Вони брехливі та несправедливі, цинічні та жорстокі. Світ хоче занапастити нас і наші душі. А тому, ми, християни, звертаючись до Свого Творця та Бога, просимо в Нього допомоги та сили, щоб ми змогли гідно та з честю жити за зовсім іншими принципами. Звичайно, в нас є проблеми. Багато проблем. Але тільки ми, віруючі в Христа, знаємо, що немає таких проблем, через які себе варто вбивати. І саме тому, в нашій ієрархії цінностей самогубство – найбільший гріх. Бог любить вас, і ніколи не покине. Пам’ятаймо про це. Щоб не сталося з вами. Вихід завжди Є!