День захисника України 14 жовтня цьогоріч офіційно відзначають уперше. Історично ж вшанування воїнів на свято Покрови сягає багатьох століть. Уже задовго після доби козацтва знову відзначати його почали як день заснування УПА – мабуть, найбільш патріотичної і націоналістичної військової сили, яка відчайдушно відстоювала та захищала інтереси своєї держави.

Одним з найвідоміших центрів Української повстанської армії, оплотом або, як ще називають, республікою УПА було с. Антонівці Шумського району, котре свого часу радянська влада намагалася стерти з лиця землі і навіть виключила з адміністративного поділу…

Але те, що має жити, – не згине. Тож вирушили вихідними до легендарного краю, який, окрім іншого, славиться як місцевість, багата на делікатесні білі гриби, на тихе полювання. Відразу варто сказати, що без провідника в антонівецькі ліси краще не потикатися. Вони дуже нагадують Карпати, лише гори нижчі, тож заблукати - справа десяти хвилин. Аби убезпечитись від незапланованої пригоди, беремо з собою провідника – місцевого жителя Василя. Майже місцевого, працівник лісового господарства мешкає у с. В. Іловиця, що теж має багату минувшину, але це вже зовсім інша історія.

– За нашими селами (мається на увазі Антонівці, Стіжок, В. і М. Іловиця) - велике туристичне майбутнє, – із гордістю каже пан Василь. – Зараз може здатися, що вони дещо закинуті, але тут багатюща історія, і рано чи пізно хтось на це зверне увагу. В урочищі «Дігтярня» в березні 1943 року було створено табір УПА «Волинь – Південь» зі штабом, командиром якого було призначено Івана Климишина – легендарного «Крука».

По всій Волині й Поліссі бандерівці встановили мережу адміністрації, що охоплювала майже всі сфери життя. Заклали підпільну державу з різними відомствами. Тут було усе, навіть власний банк! Село Антонівці було повітовим містом української адміністрації. Тут закладено пекарні, табір «Крука» влаштував у фільварку молочарню, молоко туди доставляли мешканці з навколишніх сіл. Водяний млин працював «на повну пару» для партизанів і цивільного населення. У фільварку містилася також станиця СБ (Служба безпеки). Будинки були й «готелем» для політичних і військових провідників, які приїздили з Полісся чи Галичини для вирішення поточних справ.

На перший погляд здається, що села не великі. Це й справді так, а от ліси чималі. У пошуку за правдивими грибами десь півгодини їдемо від музею-штабу УПА до с. В. Іловиця. Надзвичайно мальовниче місце. Дивишся і думаєш: так ось вони, Карпати, під боком. І чого їздити на дорогий курорт та ще й за 300 км, якщо у своїй області за якихось 70-80 км є така краса?

Приємно дивує й доступність цієї краси.

– Господарство тут зараз можна купити за 2-5 тис. у.о., – розповідають місцеві. – Купують з Дубна (Рівненська обл.) і з Кременця, роблять дачі, ви ж бачите, як у нас гарно. Тільки дороги погані…

Дороги й справді погані. Але, можливо, колись саме така віддаленість від центру та від основних шляхів і рятувала Антонівецьку республіку як від окупантів, так і від енкаведистів. У 1942-1944 роках Антонівці стали центром республіки УПА, куди не ступала нога окупанта. Відділи Івана Климишина («Крука») і Миколи Медвецького («Хрона») тримали оборону Антонівецької Повстанської Республіки. Ні охоронні частини вермахту, ні елітні зондеркоманди СС не змогли підкорити Республіку. Табір УПА змушений був змінити дислокацію тільки завдяки штурмовій авіації, яка була знята з фронту спеціально для бомбардування місцевості. Після війни інші окупанти – червоні – вирішили покарати село за допомогу українським воякам. Жителів Антонівців у 1950 р. почали виселяти (на цей час село налічувало близько 300 дворів) переважно у Запорізьку область. А 21 серпня 1952 року було оприлюднено наказ про виключення села з адміністративного поділу. Лише через 38 років, 29 квітня 1990 року, було відновлено справедливість: село повернулось на карти.

Понад 20 років тут діє унікальний музей під відкритим небом: будівля штабу, каплиця, кладовище воїнів УПА, які відреставрували до 50-річчя УПА в 1992 році. Коли піднятись на гору, що височить над місцем розташування штабу, відкривається надзвичайний краєвид: безкраї ліси на три сторони простяглися аж до горизонту, гарні у будь-яку пору року, а особливо на Покрову, коли сюди приїздять тисячі людей, щоб поклонитися тим, хто спочив у цій землі…

Під час поїздки околицею у господарстві нашого провідника пересідаємо із седана на позашляховик. Звичайне авто миттєво грузне у піщаних ґрунтах. Подорож займає ще трохи часу. Якраз є нагода при невеликій швидкості усе добре розгледіти. А подивитися є на що. Єдиним поясненням, чому до цієї місцини досі не дісталися інвестори, є справді банально погані дороги. Проте і до відомого Буковелю не завжди вели ідеальні шляхи. Дехто з тодішніх «першовідкривачів» до місця, де нині розташований відомий курорт, навіть не ризикував доїжджати, зупиняючись десь у Яблуниці. Про що, напевне, шкодують і до сьогодні.

Схожа історія миттєвого успіху, ймовірно, чекає і на Шумщину, зважаючи на сусідство з безліччю туристичних об’єктів, відомих на всю країну. Недалеко від згаданих сіл - відомий Кременецький замок, Свято-Успенська Почаївська лавра, палац графа Вороніна у с. Білокриниця на Кременеччині, з іншого боку – вже відреставрований Дубнівський замок і загадковий Тараканівський форт. Якщо усе це помножити на надзвичайно чарівні краєвиди, багату природу та власну історію, виходить чималий прибуток. Зрештою, потенційним інвесторам видніше…

Хоча Антонівці зазвичай ототожнюють із повстанською славою, їхня історія набагато древніша і сягає у глиб віків. За свідченнями археологів, у Х-ХІ ст. тут, на горі Уніас, існував великий град, що загадково загинув, а згодом північніше виникло село Антонівці.

Відоме шанувальникам героїчної минувшини краю і с. Стіжок, в якому була одна з трьох фортець, які у 1241 р. не скорилися хану Батию (її сліди і досі можна побачити на горі Трійця). А ще на цій же горі є церква Пресвятої Трійці, яка є зразком оборонних церков часів Київської Русі. Знаходиться у досить доброму стані, так як місцева релігійна громада постійно дбає про неї. Щороку на Зелені свята тут проходять богослужіння…

Не можна сказати, що наше тихе полювання було дуже успішним. Але те, що вдалося привезти додому окрім білих грибів, значно цінніше, а якщо точніше - то неоціненне. Хіба можна виміряти якоюсь величиною вікові надбання нашої історії, котрі, як би хто не хотів, не відбере і не відірве від нас. Єдине, що можемо зробити, – цінувати та берегти те, що залишили нам предки. Відродивши свято Покрови як заступниці українських воїнів, ми почали повертатися обличчям до своїх витоків, а це вселяє надію та віру в те, що ще не все втрачено.

Джерело: gazeta1.com