У підсобному господарстві духовного центру у Зарваниці третій рік поспіль живуть сірі угорські корови, які витривалі до морозів та невибагливі у їжі.

- Ну, підійди сюди, підходь, не бійся, - каже чоловік, насипаючи зерно величезному бику у вольєрі. – То є наш бик Буньо, належить до угорської породи. Ви подивіться, який він файний, аж вилискує. То є гора м’яса, десь до 6 корців  (шість центнерів -прим. авт.) важить, це я вам точно кажу, - підсобний робітник господарства пан Володимир  виходить із вольєру розповідає далі.

- Люди всі запитують нас, де ми взяли такого красеня-биця. А тільки кажу, що є три місця в Європі, де такі корови й  бики мешкають – в Угорщині, Закарпатті та у нас, в Зарваниці. Корови такі не дають молока , то м’ясні породи. Але ми не для того їх тримаємо. Кожного року встановлюємо живу шопку, тут, на краю лісу, де ярок. То й привозимо сюди всяку живність – ослика, свині кучеряві, овечки, кури-гуси, кролі і нашого Буня. Для дітей - то радість. Та й дорослим приємно глянути на то все, а то вже у тих містах своїх позабували, як курка виглядає, а такого бичка, то взагалі, мало хто бачив, це я вам точно кажу. А шопку ми тримаємо до Стрітення, а потім то все забираємо назад, на ферму, де живуть наші «звірі».

  Запитую, чи можна погладити Буня.

- А ви попробуйте, тільки побачите, він дається один раз погладити, два рази його ще ніхто не погладив, навіть мене не підпускає, хоча я йому щодня зерно приношу, все одно, більше разу не дозволяє його торкатися.  

Обережно простягаю руку до товстезного, покритого густою шерстю бичачого лоба. Буньо нагинає голову і довжелезні роги мало не торкаються землі. Таки дістаюсь шерсті і похапцем вдається один раз погладити бика. Друга спроба, дійсно, яка казав пан Володимир, мені не вдається. Бик піднімає голову, очі його наливаються кров’ю і він незворушно дивиться на мене гіпнотичним поглядом. Відводжу руку й відступаю подалі від вольєру. Знайомство з Буньом закінчилося.

    Отець Микола Медюх із Зарваниці розповідає, що Буньо - жива окраса зоокутка, який браття щорічно тут облаштовують.

Цікаво, що і корови, і бики мають дуже впертий характер. Буває, коли не хочуть йти, то їх з місця нічим не зрушиш. На Закарпатті є десь до півтисячі угорських корів. Їхнє м'ясо дуже смачне і поживне, вважається дієтичним. Порода абсолютно невибаглива, може цілий рік перебувати на відкритій території, їсть те, що може собі знайти під ногами, не потребує особливого утримання – поїдає зерно, сіно.

   А кандидат біологічних наук з Тернополя Микола Якович Яковенко каже, що ці тварини – одна з найдавніших м'ясних порід корів у Європі.

- За різними даними, разом із племенами угрів вони прибули у Дунайську низовину ще у 9-му столітті. Люди використовували їх як тяглову силі, і, звичайно, розводили, як м’ясну породу. Вона справді унікальна. Корови невибагливі у харчуванні, в них не виникає проблем під час отелення, живуть 25-30 років. Бики досягають ваги 800-900 кг, а корови – 500-600 кг. «Сірих» легко впізнати через довгі та загнуті роги. Після Другої світової ця порода опинилася на межі майже повного зникнення. До 1975 року в Угорщині було лише два стада з 300 голів. Правда, поступово поголів’я вдалося збільшити, і нині породу корів «модьор сюрке» називають «хунгарікумом», тобто унікальним продуктом, властивим лише для Угорщини. Нині угорську породу корів зберігають як туристичну принаду  в природних парках та резерваціях. Ці стада - генний банк, бо мають імунітет проти більшості хвороб, що характерні для інших порід. Адже худоба вважається дуже стійкою до різних інфекційних  хвороб, у тому числі й до коров’ячого сказу. Нині у сільських господарствах Закарпаття успішно утримують "родичку" цієї породи – буро-карпатську породу м'ясо-молочного напряму. Саме цю породу вчені Закарпаття вивели на основі сірої угорської у 60-ті роки минулого століття. Такі корови також невибагливі до кормів і стійкі до гострих інфекційних хвороб, - каже науковець.

    Сірі угорські корови вважаються національним продуктом Угорщини. Вартість – від двох до шести тисяч євро за голову. У світі є  близько 33 000 голів угорської сірої породи. І серед них – Буньо із Зарваниці, який навіть має сертифікат, про те, що він дійсно належить до цієї екзотичної породи.

Олег СНІТОВСЬКИЙ

  Фото автора