Скромність і пишнота Копичинців, що на Тернопільщині
Починаючи писати про мандрівку до Копичинців Гусятинського району, я думала про багаж подорожей.
Очевидно, він того ж копилу, що й начитаність чи надивленість – що більше ти бачиш, тим швидше око відділяє зерно від полови й зосереджується на архітектурних вершках. Попереднього візиту до Копичинців увагу привернуло три-чотири будівлі, нині ж я знала, що варто розглядати, а тому містечко видалось неймовірно цікавим та різноманітним.
Мініатюрний центр – одна з найпростіших, але найдієвіших зваб провінційних містечок – потрапляєш у такий собі домашній затишок, неспішність, підкреслену немеголоматичність. А ще така компактність вможливлює виходження потенційно цікавих місцин вздовж і впоперек, заглядання в усі цікаві двори та під’їзди. Власне, так я відкрила одну з особливостей забудови міста – внутрішні двори, навіть не так – то не двори, а місця, де будинки формують маленький простір, затиснутий між чотирьох стін кам’яниць. Це дуже атмосферні точки, де сплітається небо згори та безвихідь стін навколо.
Щодо загального стилю, то тут вигадливу сецесію продовжує стриманий модернізм, а це поєднання дуже вишукане й хвилююче, мушу вам сказати. Тут доста балконів із різноманітними візерунками, чиї лінії переплітаються, мов виноградні лози, а які тіні вони відкидають! Лише встигай це все смакувати. Про двері й говорити не доводиться – різноманіття орнаментів, текстур, форматів.
До цього додайте кілька цікавих вілл, особливо ту, сецесійну, дорогою на автовокзал. З гострим дахом, вигадливими великими вікнами, сходами. Вона справляє враження чогось, що дивом залишилось, коли інші свідки епохи вже пішли.
Отак із фрагментів, можливо, у вас складеться враження про місто, але ліпше приїхати та відчути самому – його пишноти й скромності, зникаючу величність і стриманість.
Анна Золотнюк
Фото авторки
