«Гей, пливе кача по Тисині… Пливе кача по Тисині…» - знову ця до болю сумна мелодія пронизує серце, розриває душу. 14 червня вона вже втретє пролунала у селі Білокриниця, що на Кременеччині, як знак непоправної втрати ще однієї дуже хорошої людини – старшого офіцера відділення комплектування Кременецького об’єднаного районного військового комісаріату, майора, командира мінометної батареї 45-річного Бориса Макаревича. Він загинув у ніч на 11 червня під час виконання бойового завдання під Мар’їнкою Донецької області. Автомобіль, у якому був чоловік, підірвався на протитанковій міні… Борис навчався у Хмельницькому військовому училищі, потім працював у військкоматах у Вінниці, Ковелі, Бершаді, Крижополі… У 2008 році його комісували за станом здоров’я і він повернувся до рідного села. Займався домашнім господарством, обробляв городи, допомагав мамі й дружині, виховував доньку. Під час першої хвилі мобілізації Борис знову повернувся на службу до Кременецького військкомату, згодом навчав вояків у військовій частині у Старичах, що на Львівщині. Між хвилями мобілізації мав кількаденні відпустки й знову повертався на службу. А торік його направили під Мар’їнку, у село Славне, й призначили командиром мінометної батареї. Там, власне, й сталася трагедія, пише НОВА Тернопільська газета. – Борис був чудовим сином, ніколи не пив, не курив, – розповідає мати загиблого Євгенія Сафронівна. – У дитинстві він дуже перехворів на астму. Ми його, як могли, рятували, на курорти возили й таки виходили. Коли підріс, то вирішив, що буде військовим. Так і сталося. Борис був дуже розумним, знав і любив точні науки, сам вступив до військового училища, бо ми, власне, не мали чим йому допомогти. Мій чоловік усе життя пропрацював технічним працівником, а я – бухгалтером у місцевому будинку культури. Перша біда до нас постукала ще у 2004 році. Тоді трагічно загинув мій чоловік. Кінь сполохався і сильно його побив. Чоловік тиждень провів у реанімації і так не прийшов до тями. На мені залишилося все – два гектари городу, корова, свині, робота… У 2008-ому стало трохи легше. Бориса комісували за станом здоров’я, працювати він більше нікуди не пішов, на заробітки також не їздив. Займався господарством. Його дружина працює в Кременці головним бухгалтером в одній із крамниць, донька, 17-річна Марта, навчається у вищій школі у Вроцлаві. Борис перед тим, як піти на фронт, купив трактор, щоб було легше город обробляти. Казав: «Мамо, може, тепер буде легше? Війна закінчиться…» От і стало «легше»… До нас постукала друга біда. Я ніби передчувала щось лихе, а коли прийшли з військкомату, то тривожні думки підтвердилися… Не тільки рідні і близькі сумують з приводу непоправної втрати. Односельці також не можуть повірити, що життя Бориса так раптово обірвалося, і згадують його з глибокою повагою. Розповідають, що він був дуже добрим, працьовитим, чуйним, щирим, співчутливим до чужого горя. Щонеділі ходив до церкви, прислужував і щиро молився за свою сім’ю, за спокій і мир у країні. – Аж не віриться, що 13 червня ми зустрічали кортеж з тілом Бориса, – сумно зітхає його односельчанка Валентина Процик. – За останніх півтора року це вже третя втрата… До цього були «кіборг» В’ячеслав Мельник, який загинув у Донецькому аеропорту, і військовий журналіст, капітан-лейтенант, заступник редактора телерадіокомпанії Міноборони України «Бриз» Дмитро Лабуткін. Я лише хочу запитати у влади, у Порошенка і його прибічників: скільки ще життів має обірватися у вашому так званому АТО? Скільки? Неоголошена війна у країні щодня як не вбиває, то калічить. І коли ви, «любі» керманичі, заплющуєте очі на те, що відбувається і подумки рахуєте свої статки, то наші воїни заплющують очі від сильного болю, промовляючи молитву й благаючи Господа повернутися додому живими. Та це, очевидно, лише наш біль, а вам байдуже. Як байдуже до того, що Бориса Макаревича поховали 14 червня, що він любив носити вишиванку, але його не могли у неї одягти, бо його тіло було настільки понівеченим, що навіть труну не відкривали. Байдуже й до того, що рідні залишилися сам на сам із своїм горем… – Цей біль ще скоро не мине, – каже мати загиблого, – але ми мусимо жити, мусимо триматися, бо є заради кого. Мій внук Тарас, син старшої доньки Надії, також на Сході, у Сєвєродонецьку, що на Луганщині, служить за контрактом. Борис був для нього прикладом у всьому, адже він ріс без батька, тому можна сказати, що осиротіла не лише його донечка Мартуся, а й племінник…