Староста села Бедриківці Заліщицької громади Денис Тютюнник від весни несе службу в ЗСУ. Зваживши, де буде більше потрібен, пішов у військкомат. Уже знав, що таке війна, бо упродовж 2014-2015 років воював на Донбасі у складі 30-ої окремої механізованої бригади. У боях тоді отримав травми, що призвели до інвалідності. Але це не зупинило його, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. 

Нині Денис — помічник командира батальйону Інтернаціонального легіону оборони України, який складається з іноземців. «Як там наш староста?» — щоразу цікавляться мешканці Бедриківців. Наразі Денис виконує завдання в штабі батальйону, тому має змогу іноді телефонувати до односельців, цікавиться справами. «Якщо потрібно, набирайте!» — каже. Захищає Україну й турбується про рідне село.   

— Денисе, під час війни на органи місцевого самоврядування теж покладена велика відповідальність. Ви пішли воювати. Що вплинуло на ваше рішення?

— Бедриківці самоорганізовуються! Посаду старости я обіймав понад рік. Зараз мене заміняє колега із сусіднього села Добрівляни, працює діловод. Село живе і активно допомагає нашим захисникам. Записався на службу, бо маю досвід — офіцер запасу. «Якщо буде мобілізація, підеш?» — запитали мене в перші тижні. «Так», — відповів. Покликали, пройшов медогляд. Обговорив усе з головою громади. В Поливаний понеділок після Пасхи до мене зателефонували і повідомили, що через годину з речами на виїзд, - розповідає Денис.

— Чи стежите за ситуацією в Бедриківцях?

— Вболіваю за своє село. «Не знаю, чи можна тебе турбувати…» — іноді телефонують односельці. «Якщо потрібно, обов’язково набирайте!» — кажу. — Не візьму слухавку — зайнятий, а матиму вільну хвилину — перетелефоную». Всі хочуть долучатися в такий непростий час до корисних справ. Наші люди свідомі. Радію, що відновлена футбольна команда Бедриківців бере участь у чемпіонаті. Вдень гравці тренуються, а ночами чергують на системі оповіщення в разі повітряної тривоги. 

— Уже восьмий місяць повномасштабної війни… Яким у вашій пам’яті закарбувалося 24-го лютого? 

— «Чуєш? Бачиш? Знаєш?» — зателефонував стривожений побратим із Коломиї, з яким ми раніше несли службу. «Що сталося?» — перепитав. «Криють…» — відповів. Біля них першого дня прилетіла ракета. Почалася велика війна… Того дня мій телефон не вщухав. «Що будемо робити?» — запитували односельці. Потрібно було найперше усіх заспокоїти. Разом зі старостами ми зібралися в голови громади. Обговорили першочергові завдання. Дорогою я заїхав на заправку, біля якої вже зібралася чимала черга автомобілів. Вирішили обмежити продаж пального, бо ніхто не знав, чи надалі буде змога підвозити. Молодь взялася налаштовувати систему оповіщення. На початках ми використовували для сирени колонки з дискотеки. Крім того, об’їжджали село з гучномовцями. «Почалася війна…» — виступив президент Володимир Зеленський.

— Багато українці в перші дні були шоковані наступом росії. Ви як ветеран АТО по-іншому сприймали ситуацію?

— З кожним днем ситуація ставала все гіршою, ніхто не знав, що буде далі. «Чи вивозиш сім’ю?» — запитували мене знайомі. «Нікуди не їдемо», — казав. У перші дні хто хотів виїхати — виїхав, хто хотів залишитися — залишився. Кожен керувався своєю ситуацією, внутрішніми переживаннями. Невідомо було, як далеко зайдуть окупанти, але ми всі налаштовувались давати відсіч. Великою підтримкою для українців стало те, що президент не покинув країну, не здав. Якщо президент не втікає, то не все так погано. Це впливало на загальний настрій. Односельці облаштували на перехресті пропускний пост. За пів години вісімдесят наших хлопців насипали пісок у мішки і перегородили дорогу. Тримали там нічну варту. Ми сформували добровольчий батальйон, який брав участь у навчаннях. У кого з місцевих нема підвалу, ховалися під час тривоги в будинку культури. Облаштували укриття в школі. Духовно людей підтримували наші священники. У перші тижні дивилися новини, щоб розуміти, як розгортається ситуація, і займалися спільними добрими справами — це заспокоювало. Дали клич про збір продуктів — за годину люди принесли гору всього для військових, оголосили про збір коштів на дрон — дружньо долучилися. Волонтерство — важливе. Війна така штука, що хто на не відчув на собі, має здатність звикати. Проте в нас сформувався потужний волонтерський рух, який багато допомагає армії. Держава певним чином забезпечує ЗСУ одягом, їжею, зброєю, але потреби на фронті величезні. Іноді побратими все втрачають після одного обстрілу. Військові часто тратять і свої зарплати на придбання необхідного.

— Розкажіть про службу в Інтернаціональному легіоні оборони України.

— Після 2015-ого в мене інвалідність, тому в боях участі не беру. Коли навесні мобілізувався, саме формували нову артилерійську батарею, мене призначили на посаду начальника штабу — потрібно було все організувати, вибудувати кістяк, щоб кожен правильно виконував свою роботу, щоб побратим за побратима стояв горою. Згодом надійшов наказ із сухопутних військ — мене перевели в Інтернаціональний легіон оборони України, призначили помічником командира батальйону. Робота з іноземцями для мене нова. У нашому легіоні несуть службу військовослужбовці з усього світу — з Великобританії, Польщі, Словаччини, Естонії, Канади, США… Усі вони прекрасно розуміють, що якби українці не втримали на початках московську навалу, то окупанти були б вже у Європі. 

— Українці у цій війні керуються патріотизмом, любов’ю до свого народу, до рідної землі, турботою про свої родини. А що мотивує іноземців?

— Військові Інтернаціонального легіону воюють, щоб протидіяти насильству, варварству, тероризму. Хлопці не просто заряджені на перемогу, а хочуть дати росіянам доброго стусана, щоб вони більше не посміли не те що ступати на чужі землі, а навіть дивитися. Не може так бути, що один карлик вирішив погратися у «войнушку» і гинули невинні люди. Звірства у Бучі, Ірпені, Ізюмі жахнули світ… Іноземці хочуть допомогти нашій країні побороти оскаженілого агресора. Хочуть, щоб зло не поширилось світом. Кожна країна має територіальну цілісність, тому ніхто не може зазіхати на чуже. Українці не зачіпали росіян, чому вони лізуть до нас? Ми — ґазди на своїй землі.

— Поділіться історіями іноземців, які воюють у вашому легіоні.

— В Інтернаціональному легіоні несуть службу іноземці як з бойовим досвідом, так і новачки. Кожного привів внутрішній протест проти російського зла. Приїхали воювати в Україні не задля заробітку, бо в деяких наших військових на рахунках мільйонні статки. Іноземка-медикиня добровільно прибула в нашу країну, залишила вдома рідних. У нас служить українець, який багато років прожив у Норвегії. Коли почалася війна, він сказав дітям, що мусить їхати. Отримав під час боїв травму, підлікувався і далі на передовій. «Іду до своїх братчиків», — каже. Коли в окопах ділять хлібину, то всі стають братами. Іноземці укладають контракт із ЗСУ, але мають право в будь-яку мить розірвати. Мене вразила відповідальність іноземців. Якось кілька хлопців хотіли поїхати в інше місто на вихідні. Прийшли в п’ятницю в управління і розірвали контракт, а вже в понеділок знову уклали. А все для того, щоб не витрачати кошти України.

— Війна в Україні триває вже дев’ятий рік. Чим відрізняється нинішня ситуація від попередніх років?

— Все змінилося. Значно інтенсивніші бої, набагато більші втрати як серед окупантів, так і, на жаль, з нашого боку. Водночас від лютого надзвичайно піднявся патріотичний дух українців! Наш народ стоїть за ідею. Це злить путіна, таке враження, що він і його оточення в агонії вже не шкодують ні зброї, ні своїх людей. Хаотично обстрілюють всю територію України, не зважаючи, чи це житловий будинок, чи казарма, чи дитячий майданчик... Просто криють... Велич «другої армії світу» нічим не підкріплена, їхні вояки демотивовані, хіба думають, що би вкрасти. Росіяни не можуть навести лад у своїй країні, тому хочуть пригнітити всіх довкола. Але цього разу вже не буде так, як у попередні роки, що ми дійшли до рубежу і зупинилися. Українські військові набагато сильніші. У нас не просто бойова міць, а сила духу.

— Усі ми хочемо, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб Україна здобула перемогу. Скільки сил і часу треба, щоб вигнати окупантів?

— Українська армія, хоча і важкими кроками, але виходить на кордони нашої країни. Далі — тільки вперед, дороги назад нема. На даний час російське військо виснажене, розпочали мобілізацію — хочуть «перекрити» кількістю. Для московитів ця мобілізація — це могилізація. Якщо не мають голови і погоджуються іти на чужу територію, то нехай гинуть або здаються. Українці жартують, що будемо святкувати перемогу на червоній площі біля кремля. Оптимізм додає сил! Насправді нам чужого не треба, тільки — своє. 

— Важкий час проходить Україна, але водночас дуже важливий для становлення справжньої Незалежності…

— Добре, що живемо в такий час і маємо можливість долучитися до справді важливого. Ніхто не думав, що незалежну Україну чекає таке випробування… Пригадую, за рік до Революції Гідності ми з дружиною поралися на подвір’ї. Наша бабуся, яка пережила і добре пам’ятала Другу світову війну, сказала нам: «Діти, навіщо ви сієте газон, краще би тут грядку засадили — виростили петрушку, часник, огірочки». «Газон прикрашає подвір’я!» — відповіли. «А якщо війна…» — призадумалась бабуся. «XXI століття! Яка війна?!» — були впевнені ми. І ось майже десятиліття — в Україні війна. Підступна росія вкрала у нас спокій. Війна — це не просто рана, це великий ниючий мозоль, особливо для родин, які втратили когось... Українці побачили гнилу сутність росіян. Цей урок добре затямлять наші діти, онуки й правнуки. 

— Чи є шанс нарешті поставити крапку в тривалій боротьбі за нашу державність?

— Це не просто шанс, а першочергове завдання! Але щоб перемогти, кожен українець має долучатися до боротьби — чи на передовій, чи в тилу. Якщо думати про позитив і рухатися у тому напрямку, то переможемо!

Спілкувалась Іванна Гошій