Завжди, коли проходила повз цей будинок у центрі міста, звертала увагу на вікна підвалу. Хтось поставив на підвіконня дзеркала, аби всередину потрапляло більше світла, думала, хто б міг там жити. І ось я з подругою, котра досліджує творчість тернопільського неформального мистецького об’єднання вісімдесятих-дев’яностих “Хоругва”, спускаємось сходами до того самого підвального приміщення, бо, як виявилось, у ньому розташована майстерня художника Петра Мороза, до речі, наймолодшого учасника “Хоругви”.

Потрапляємо у майстерню, що майже всуціль вифарбувана білим. Пан Петро береться робити каву та чай. Я розглядаюсь навколо — дзеркало, дерев’яний картуш, підрамники, стіл із фарбами та пензликами. В іншій кімнаті стелажі з книгами. Петро Мороз проводить туди й показує деякі — придбану у нью-йоркському метрополітен музеї й подаровану дружиною про монументальне мистецтво Італії. Я запитую про старе вигідне крісло, каже, було зламане, сам його відремонтував.

DSC_9054

За два десятки років Петро Мороз обжив майстерню. Цікаво, що до того тут працювали Ігор Зілінко та Михайло Николайчук, перед тим було житлове приміщення і тут мешкала жінка.

— Коли отримав майстерню, тут, окрім картин, був гумовий човен Николайчука та його розібрана машина. Я переробив усе, аби мені було зручно зокрема, зробив подіум, зонувавши й збільшивши простір, пофарбував стіни у біле — це збільшило кількість світла, проте не так давно навпроти звели високий будинок і все закрили, — розповідає художник.

Ще одна особливість майстерні — всі картини Петро Мороз зберігає на закритих стелажах, каже, коли малює, концентрується тільки на одній роботі, хоча малює по п’ять-шість полотен одночасно, багато разів розмальовуючи, допрацьовуючи, поки не знайде потрібної композиції.

Тільки одна робота на видному місці — шафі, де зберігаються картини. Петро Мороз розповідає, що вона називається “Пілігрим”. Запитую, чи відчуває своє споріднення з пілігримом. Каже:

“Звісно, я ще той пілігрим! Броджу різними цивілізаціями — єгипетською, грецькою, римською, візантійською”.

DSC_9099

***

Петро Мороз народився в 1956 році на хуторі Драгоманівка Козівського району. Батько мав хист до малювання — намальована ним на чорному тлі пава з різнобарвним хвостом запам'яталася співрозмовнику на все життя. Яскраві кольори вразили. Потім пан Петро вчився у Бучацькій художній школі. Відтак усе подальше життя пов’язав із образотворчим мистецтвом.

— Моїм першим наставником був вуйко, двоюрідний брат мами, — Дмитро Стецько. Він завжди підтримував, давав настанови, нещадно критикував. Спершу тільки він знав, що я малюю. Пробував кілька разів вступити у Львів на художника, проте не вдалось — у ті часи конкурс був дуже великий. Поступово почав брати участь у виставках і конкурсах, мої роботи відзначали. Абстракції, котрі представив на виставці молодих художників 1988 року в обласній спілці художників у Тернополі, всіх здивували, їх відібрали для республіканської виставки в Києві. Відтоді почав брати активну участь в експозиціях, — розповідає Петро Мороз поки ми п’ємо чай.

Наприкінці вісімдесятих у художників, котрі творили неофіційне мистецтво, постала потреба представляти свої роботи. Виникла “Хоругва”, котра спершу складалась із Дмитра Стецька, Петра Мороза, Станіслава Ковальчука, Михайла Николайчука, Ярослава Новака, Бориса Рудого, Михайла Лисака, Ігоря Зілінка та Андрія Зюбровського. Першу виставку гурту провели 20 травня 1990 року в обласному краєзнавчому музеї. Успіх був неймовірний, людей на відкриття прийшло безліч, приїхав навіть Дмитро Гнатюк. Відбір робіт на цю виставку був дуже серйозний — вони мали ілюструвати новаторські погляди на мистецтво. Петро Мороз представив кілька серій робіт, виконаних в авторських техніках. Зокрема, триптих “Люди і птахи” і диптих “Демонтаж”.

DSC_9075

***

— Я починав із реалістичного письма. Проте, коли думка швидко летить, то мовою реалізму не може виразити потрібних знаків і символів. Мені подобається трактувати інформацію по-своєму, перекручувати її, показувати у роботах нелінійність часу. Ось полотно, де по-своєму потрактував історію про Давида та Урію. Царю сподобалась дружина воєначальника — Вірсавія. Для того, аби здобути її, відправив вояка на бій, де той загинув, цар взяв шлюб із Вірсавією. Коли їхня дитина померла, Давид розкаявся у вчиненому. Мудрець пояснив, що володар відібрав у підданого овечку, а в царя ж була кошара. На картині в руках воєначальника — його відтята голова, у Давида — записка, котрою він посилає Урію на смерть. Також на передньому плані овечка — символ Вірсавії, на тлі — кошара. Тобто події у картині розвиваються нелінійно — Урія вже із відтятою головою, хоча Давид усе ще тримає записку, котрою прирікає його на смерть. Накладання часу реалізував формально через поєднання досить реалістично прописаних образів із оберненою перспективою та колажністю тла. У мене площинна форма мислення. На ній розставляю знаки. Вони для мене дуже важливі, бо в них можна передати сенс, котрий читатиметься нашим і прийдешніми поколіннями.

DSC_9068

— Багато працюю — малюю та думаю. Ці процеси відбуваються одночасно. Я постійно читаю про історію, релігію, культуру давніх цивілізацій. Це трансформується та стає ґрунтом для творів. Багато переробляю. Буває, цілу ніч думаю, зранку замальовую те, що зробив, і творю абсолютно нове. Так поки мене ніби не просвічує рентгеном — і я відчуваю — ось воно, такою має бути картина, я чітко бачу її.

 — Я працюю так, як тече вода — вона просто тече. А що буде далі? Це її не турбує. Так я не переймаюсь тим, чи оцінять мене, чи зрозуміють. Мені важливо трансформувати плоди свого мислення у візуальні образи.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото авторки