Мій Тернопіль почався для мене ще задовго до переїзду сюди. Ще малим я приїздив з батьком до тітки і бував тут близько тижня або й менше. Почався він в мене зі «Східного» — бульвар Данила Галицького і «співучка». Тоді в мене склалося враження, що це велике місто, а нині думається – не таке вже воно й велике. За п’ять років тут я вже знаю все, що де є, і до чого. Де можна спокійно гуляти ввечері, а де не варт і потикатися вдень, бо можна залишитися без куртки і гаманця, або можуть зняти кеди чи «котли», повідомляє Погляд.

Часто я буваю сам, і гуляю теж сам. Дуже багато часу проводжу на вулиці, де може трапитися щось цікаве, а до того ж я ще й фотограф, тож завжди тримаю камеру напоготові, щоби спіймати влучний момент. Люблю спостерігати за людьми. А відтак, кожного разу шукаю собі якусь лавку, сиджу та дивлюся на перехожих. Мене цікавлять їхні історії, але запитати їх я не наважуюся, тому придумую сам собі їхні «історії». Тому я Тернопіль бачу з лавки.

Першим таким місцем спостереження були лавки парку Топільче, де я мабуть «обсидів» вже всі, і найбільше мені подобається одна. Вона розташована біля маленького озерця, що поблизу музичної школи. Є лавки, які ховаються за гілками верб. Туди проблематично добратися, бо до них доріжки не проклали, тому треба йти стежкою, а в дощ там можна замазюкати взуття. Відтак, людей там майже нема, проте є рибалки. А вони на лавках не сидять.

Наступними є лавки в парку Шевченка. Одні біля сцени. Там завжди проходить багато людей, часто з собаками. Коли бачу їх, то завжди думаю, чи підходить йому ця собака, та чи собаці підходить ця людина, і чим вони схожі. Часто трапляються цікаві та смішні випадки. Скажімо, коли йде велетенський чоловік, а на повідку біжить маленький пікінес і скавулить тоненьким голоском. Це дуже смішно.

Якщо рухатися далі в тому напрямку, повз озеро, то дійдеш до пивзаводу «Опілля», і я раніше там часто зависав з друзями, коли пиво ще було дешевим. Тепер ні. Друзів нема, а головне – пиво подорожчало і бидлоти туди находить до біса. А після пивзаводу доходиш до Циганки – вона зараз дуже гарна, мабуть, в майбутньому вона стане одним із моїх місць-спостережень. Там постійно багато молоді й закоханих пар. Коли заходить сонце, все стає золотистим і нарешті я стаю золотком (але тільки для себе).

Варто ще сказати про центр міста, де власне, всі мої спостереження найбільше концентруються. Тут лавки на кожному кроці. Я б сказав, це такий великий масив, який я не осягну. Ніколи. Все завжди буде іншим. Найчастіше в центрі я зависав біля пам’ятника Іванові Франку. Якщо дивитися на нього з вулиці Валової, то та лавка, де я майже завжди сиджу, зліва. Вона відрізняється від інших висотою і це досить зручною — це важливо, коли сидиш тривалий час.

Біля пам’ятника Шевченку, що поруч із театром, я дуже часто сидів. Це таке місце інтровертів. Не знаю, може це магія цього місця, але там думається найкраще. Хоч і бувають різні двіжухи, бо є площа (площа – як місце чи як майдан (Театральний)), де можна покататися на скейтах, самокатах або на роверах, але це мене не відволікає від роздумів, навпаки – додає якоїсь динамічності та часто бувало, що приводило до різких і спонтанних рішень. Наприклад, одного разу я сидів там і думав, що ж то робити далі. А вже минуло півдня. І тут я вирішив кудись поїхати. Пішов на залізничний вокзал і взяв білет у Хмельницький.

На залізничному вокзалі я теж часто буваю. І зазвичай сиджу на лавках, які поруч з табличкою «місце для куріння». Якби там хто не думав, але це найцікавіше місце, яке є на нашому вокзалі. Тут можна зустріти дуже різних людей, і в одну й ту ж хвилину ти можеш бачити нафарбовану до втрати образу блонду, а на протилежній лавці спить бомж. Такий контраст.

І загалом, місто Тернопіль – місто контрастів. Або лавок. Ту вже вибирає кожен для себе.

Іван Поливода.