Сьогодні минає 65 років від дня народження Степана Сапеляка — відомого українського поета,  публіциста, редактора, автора  книг, правозахисника,  лауреата Національної премії  України імені Тараса Шевченка.

Тихий спомин про славетного земляка 

Годину-спомин «До джерел любові і болю» провели напередодні працівники і читачі Заліщицької районної центральної бібліотеки.
- Саме  у березневі дні, щорічно  з особливою любов’ю і шаною ми звертаємось до  величного імені Кобзаря та його творчості, а також   знайомимось із творчими  доробками митців –лауреатів премії імені  Тараса Шевченка, - сказала у своєму вступному слові директор бібліотеки Ольга Тракало. - Державну премію України  ім. Т. Г. Шевченка  присуджено  у 1993 році  і нашому землякові  Степану Сапеляку, уродженцеві села Росохач Чортківського району, який  у 1967 – 1969 роках  навчався  у Заліщицькій  музичній школі, закінчив міську середню школу. Символічно, що березневі дні  – дати народження Степана Сапеляка  та пам’ятні дні  вшанування  його  Вчителя  і Пророка нашого  – Тараса Шевченка.
     Ведучі  літературної зустрічі у бібліотечній вітальні  – бібліотекарі  Тетяна Баранецька  і Галина Балицька  розповіли  про основні дати і події на   життєво-творчому  шляху письменника-патріота. Степан Сапеляк – знана людина, бо творчість його  спрямована  у майбутнє, а історія життя  – це приклади боротьби  за українську державність, багато  випробувань  душі і долі,  ув’язнення  за мрії  про  незалежну Україну.
Шевченківської премії  Степан Сапеляк  удостоєний  за збірку «Тривалий  рваний зойк», у якій  він, за словами  Павла Мовчана  у передмові до книги,  постає  як «люблячий поет  з нерозмарнованою вірою  у Добро  і Бога». Збірка вміщує  поезії, написані  протягом  20-ти років.  Відображає духовні пошуки  людей, які не могли  змиритися з брехнею,  що вкрила минуле і сучасне  України, яким не байдуже  її майбутнє.

Вірші,  закорінені у долю поета 

Під час години споминів про митця відзначалось, що у центрі його поетичної творчості – людина  з її  соціально-історичними, національними  зв’язками. Вражає у віршах Степана Сапеляка величезна увага до буття нашої нації,  сучасного її стану.  Його вірші,  за словами  Дмитра Павличка,  «трагічні, скорботні,  болящі,  але їхня печаль  природна і людська, глибоко закорінена  в долю поетову і в долю нашої землі, України…».
У 1973 році  Степан  став  членом  підпільної  молодіжної організації, створеної  у рідному  селі Росохач  молодими українськими патріотами. В ніч з 21 на 22 січня 1973 року  на честь 50-ї річниці проголошення Акту  злуки  УНР та ЗУНР  сміливці  вивісили  над державними установами  Чорткова  чотири  жовто-блакитні прапори  і розклеїли  листівки-плакати.  Того ж року  у лютому Степана,  як і його побратимів  заарештували,  а у вересні  обласний суд  засудив їх  до 5-ти років  позбавлення волі  і заслання.Після звільнення  С. Є. Сапеляк  не зміг повернутися  у батьківський  дім. Його  поселили  у село Безлюдівка  під Харковом. У серпні 1988 року  С. Сапеляк разом з активістами-побратимами  вперше  підняли  в Харкові  біля  пам’ятника Шевченку  жовто-блакитний прапор.Після проголошення  незалежності України  у 1991 році  поет був реабілітований  і того ж року  прийнятий  до  Спілки письменників України.
За визначний внесок  у відстоюванні  національної ідеї  та розвиток  Української незалежної держави  Степан Сапеляк нагороджений  орденом «За заслуги ІІІ ступеня», медаллю  «В’язень  сумління»,  відзнакою «Хрест Івана Мазепи».
Степан Сапеляк  – політичний в’язень. Його табірна лірика  різноманітна: вірші його не тільки  відбивають  кипіння  почуттів, але й політ думки. Вміщують найтонші порухи індивідуальних  емоцій  і моральний потенціал  українського народу.
Автор збірки «Без шаблі і вітчизни»  створив  цикл елегій,  порушує  актуальні проблеми  своєї доби: історичної долі України, національної гідності, громадського обов’язку,  закликає націю встати з колін,  не бути рабою  у завойовника.  Поет уславлює людину, її творчу силу,  владу її слова  над тоталітарною дійсністю,  ставить важливі питання,  що мають пробудити свідомість нації.

Українськість  – це нерв його поезії

Наталія Крок  – активний  читач  Заліщицької районної бібліотеки  ділилась  своїми думками   про  творчість Степана Сапеляка,  і,  зокрема,  про  збірку  автора  «Незів’яле листя».
У цій збірці С. Сапеляк пише: « Життя вчить нас  повсякчас, що неабияку силу  має той, хто живиться плодом зі свого грунту,  своєї ріллі,  хто спиває  живу водицю  власних джерел  пам’яті і виробляє себе самого  на багатющих традиціях  й завітах  родинного  вітцівського  спадку… І тільки тоді  життя  чогось  варте».

Сапеляк Степан завжди дорожив спогадами  про Заліщики, рідну школу,  пам’ятав імена вчителів, згадував однокласників,  мріяв   частіше  бувати  у Заліщиках, збирався   відвідати місто своєї юності  у березневу пору  2012 року. Але не судилось… Першого лютого 2012 року він ступив на довгу дорогу Вічності – помер від інфаркту.
Під час відвідин  Заліщицької бібліотеки  у 1997 році юним читачам  він подарував  «Журбопис»,  а 2012 року  надіслав поштою з Харкова  авторські збірки: «Незів’яле листя», «Во ім’я Слова», «Кричі  часу», на яких  автор написав ще й свої побажання,  датувавши їх  8- 9 січня. У дарчих написах  згадав  про  велич «Різдвяної шопки і коляду, образно назвав бібліотеку  «рідним виноградником Слова».  Поділився своїми спогадами: «Заліщики – це відвідини  не тільки  слідів  Осипа Маковея,  високих  круч,  а юних  моїх  сподівань й кохань… Ваш  Степан Сапеляк».
Ольга Панасівна  Дорощук — Середюк та  Василь Петрович Машера  – однокласники Степана Сапеляка, у спогадах  доповнювали відомості   про маловідомі факти, пам’ятні епізоди   з шкільних років.
У теплі спогади юності  поринула  Ольга Панасівна, вчитель української мови і літератури Заліщицької гімназії, однокласниця  Степана Сапеляка, яка  особливо дорожить пам’яттю  про нього.
- Степан Сапеляк був скромним сільським  хлопцем.  Він мав гарне  відкрите обличчя,  розумні сірі очі, широкі брови, які надавали йому  не стільки  впертості в характері, як  здатності на зважені  вчинки. Степан хотів пов’язати  свою подальшу долю  з  музикою, в чому його підтримували рідні,  тому й приїхав  на навчання в Заліщики.  Звичайний хлопчина, він  походив з небагатої сім’ї. Віддав перевагу Заліщицькій музичній школі, бо тут мав можливість  користуватись музичними інструментами, які давали учням  для занять  вдома. Він старанно вчився нотної грамоти та гри  по класу флейти  у викладача  Сливки. У ті шкільні роки  ми, учні  з сіл  жили в шкільному гуртожитку на вулиці Б.Хмельницького  в Заліщиках.  Усі ми  мали  вмотивоване рішення – добре навчатися, а після закінчення школи,  поступити в інститут.
Зі спогадів   Ольги Дорощук і Василя Машери – однокласників Сапеляка  присутні на вечорі-спомині довідались, що Степан  ще тоді читав  заборонені книги, слухав  радіопередачі. Одного разу  він запитав вчителя історії О. С. Тура,  чому не вивчається у школі  історія України  М. Грушевського.
Василь Машера  розповів  про те, що Степан давав йому  і ще багатьом іншим учням  читати  книгу М. Грушевського.  Під час відвідин товариша, з яким вони сиділи за однією партою, ділився деякими думками  у призабутій  повстанській криївці  на той час  у  Винятинцях,  в урочищі  «Стінка».
Друзі  поета-патріота  доповнювали  у спогадах  портрет  свого  вже тепер знаного ровесника, будучи одностайними в оцінці  його ще юначого  вольнолюбного бажання –  бачити Україну  незалежною.
Роман Петрович Краснюк, перший заступник голови Заліщицької РДА    у своєму  виступі  наголосив  на потребі  організувати   літературні заходи  в навчальних   установах  міста  і району,  щоб  ознайомити  учнівську та студентську  молодь  з життям і творчістю  Степана Сапеляка.
- Цей  поет- патріот  ніколи  не сіяв  зерна  розбрату,  навіть після ув’язнення, а плекав хліб  єдності,  прагнув  до  консолідації  нації   і зробив для  цього  все що міг.  Він любив людей  і довколишню природу. Його вірші   проникнуті  вболіванням  за долю України, - сказав Роман Краснюк.
Є  у  Степана Сапеляка такі чудові рядки: «Птахами і квітами  пригорнімось  у краю  своїм україннім». Саме цими закличними  рядками автора  завершилась зустріч  у бібліотеці  на його честь,  а пам’ятні  спогади, слова  промовців стали   квітами  у вінок  його пам’яті.

Орест САРМАТСЬКИЙ

Фото надано Ольгою Тракало