У Львові побачила світ книга «Богдан Антків – лицар галицької сцени», присвячена 100-річчю нашого земляка, заслуженого артиста УРСР, композитора, інсценізатора та перекладача Богдана Антківа. У збірнику поміщено спогади про нього, його статті, які відображають розвиток театрального мистецтва в Галичині у 1944-1988 роках. Серед матеріалів видання - дослідження кандидата мистецтвознавства, доцента кафедри театрального мистецтва Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Людмили Ванюги.

- Пані Людмило, що спонукало Вас взятися за дослідження творчого шляху нашого славетного земляка, який народився  14 січня 1915 року у селі Острів на Тернопільщині.

- Передусім, скажу, що Тернопільщина подарувала українському театру чимало талановитих особистостей, які у своїй творчості зберегли генетичну пам'ять галицького театру, закладену ще акторами «Руської бесіди».

Працюючи над дисертацією про історію тернопільського театру, зрозуміла, що творча діяльність Богдана Антківа тісно переплелася з долею театру. Говорячи про його творчий шлях, ми торкаємося досі невідомих сторінок історії театрального мистецтва Тернопільщини, а також творчих здобутків місцевих театрів.

- Ви кажете на «театр», а «театрів»?

- Саме так, театрів, тому, що розпочав свою професійну акторську діяльність Богдан Михайлович у Тернопільському державному українському драматичному театрі ім. Івана Франка.

- А що, у Тернополі був і такий театр?

- Так, але про його діяльність мало хто знає. Та й в театральних колах до Незалежності України не прийнято було згадувати про цей театр.

 - А чому?

 - Справа у тому, що театр був створений у 1939 році на основі трьох театральних колективів Галичини: Українського народного театру ім. М. Садовського, Українського Народного театру “Промінь” та драматично-опереткового театру Богдана Сарамаги. Такий театр проіснував дев’ять років, залишивши по собі слід в українському театральному мистецтві. Але мистецький колектив працював під час окупаційної німецької влади, чого, звичайно, після визволення Тернополя у 1944 році не могла пробачити радянська влада.

-  Коли до театру прийшов Богдан Антків?

- Це було у тому ж 1944 році. Переважна більшість працівників Українського драматичного театру ім. І. Франка емігрували за кордон. А от Микола Комаровський, один із організаторів театру у 1939 році, разом з дружиною та невеликою кількістю акторів залишились у Тернополі. Відновлювати театр йому допомагали також художник Олекса Шатківський, хормейстер і актор Богдан Антків та інші митці.

- Як згадує цей період сам Богдан Антків?

- У своїх спогадах Богдан Михайлович пише: «Тут хочеться згадати подію, яка і вирішила моє сценічне майбутнє. Спочатку я був хормейстером театру і хотів ним залишитися і надалі, - була думка після закінчення війни продовжувати музичну освіту. Але пройшли перші три вистави – «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «Бувальщина» І.Велисовського,  «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка. Глядач вимагав нових прем’єр. У плані театру - «Безталанна» І.Карпенка-Карого, а актора на роль Гната в театрі нема. Директор, він же й режисер М.Комаровський, разом з колективом «насіли» на мене: мусиш виручити колектив, зіграти Гната. Я не хотів, відмовлявся, не було сміливості, але розумів – новий репертуар потрібен, а актора нема, тому й погодився. Через два тижні, з великим успіхом (так мені тоді здавалося), пройшла прем’єра – моє «бойове хрещення» на професійній сцені, яка й запаморочила мені голову».

- Ці рядки писались у час, коли ще тривала війна. Як  вона вплинула на театральне середовище, в яке прийшов Богдан Антків?

- Через те, що Тернопіль після відступу німецьких військ лежав у руїнах, виникла необхідність переведення колективу театру і майна до Кременця. Тож у травні 1944 року колектив театру прибув за місцем призначення і приступив до роботи. Розпочалися репетиції, вирішення організаційних та кадрових питань. Відкриття літнього сезону 1944 р. відбулося у Кременці виставою “Наталка Полтавка”.

Праця в умовах близького фронту вимагала відваги й самодисципліни. “Поділившись на три бригади, артисти виступають з концертними програмами перед бійцями в госпіталях, обслуговують прифронтові військові частини. В їх репертуарі – пісні воєнного часу, одноактівки, скетчі, сатиричні та гумористичні мініатюри. Подеколи доводиться виступати недалеко від лінії фронту, а то й під час нальотів німецьких бомбардувальників», - згадував свого часу театрознавець Олекса Корнієнко.

Згодом виникла необхідність переїзду театру до Чорткова. А у зв’язку з переведенням на Тернопільщину Охтирського пересувного театру ім. Т. Г. Шевченка його реорганізують в Тернопільський театр ім. Тараса Шевченка.  

У листопаді 1946 року відбулася прем’єра вистави «Украдене щастя» І.Франка (реж. Чернявський), де Богдан Михайлович зіграв Михайла Гурмана.

Великою подією для театру став приїзд відомих акторів Н.Ужвій та А.Бучми, які зіграли разом з акторами театру дві вистави: «Украдене щастя» І.Франка та «Загибель ескадри» О.Корнійчука. Це були незабутні дні для франківців. Згодом Богдан Михайлович напише у своєму листі до А.Бучми: «З того часу, коли Ви приїздили до нас у Чортківський театр на спектакль «Украдене щастя», і я мав таке щастя грати з Вами роль жандарма – я не перестаю думати про Вас. Ви стали мені чомусь настільки близьким, навіть своїм…».

- Які ролі у той час зіграв Богдан Антків?

- Було чимало ролей, серед них - Микита («Дай серцю волю, заведе в неволю»), Василь («Циганка Аза»), Марко («Мати-наймичка») та інші.

Навесні 1948 р. Чортківський театр ім. І. Франка було об’єднано з тернопільським театром ім. Шевченка.

- Чому це зробили?

- Кадрова політика режиму на західноукраїнських землях відзначалась ущемленням прав місцевого населення займати відповідальні посади. В тому числі це стосувалося і мистецьких колективів. Той факт, що у складі трупи театру у 1949 р. залишилося лише 20% акторів з місцевого населення, свідчить про відповідну кадрову політику, спрямовану на вимивання місцевих, не зовсім «благонадійних» спеціалістів.

 - А який у той час був репертуар театру?

- Я теж цікавилася цим питанням. Аналізуючи репертуар театру, нарахувала 18 вистав. Але, на думку критиків-цензорів, не всі вони могли потішити глядача цікавою, змістовною прем’єрою, особливо на основі «нової сучасної радянської п’єси». До постановок, що потребують грунтовної переробки, цензор тоді зарахував “Весілля в Малинівці”, “Приїздіть у Дзвонкове”, “Загибель ескадри”, “Останні”. Відзначено недостатню ідейно-творчу зрілість режисури. Більшість постановок втратили у своїй змістовності і художній цілісності через ремісницьке, байдуже ставлення постановників театру, непрофесійну, примітивну роботу з акторами. 

Про це свідчать і рядки з листа Богдана Антківа до А.Бучми: «Я зараз працюю в Тернопільському театрі ім. Шевченка. Творчі можливості театру дуже слабкі. Мене морально не задовольняє робота. Я почуваю, що можу дати для мистецтва багато більше, чим я даю, треба тільки поставити мене на правильний шлях, мені хотілося б дістатися в кращий театр, де я міг би зустрітися з хорошими сильними акторами і працювати з добрими режисерами, в яких був би більш можливий мій творчий ріст».

У 1949 році до театру переводиться на роботу О. Ріпко, який виконує обов’язки головного режисера. У тому ж році,  до 32-ої річниці так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції, театр підготував виставу “Правда” О. Корнійчука. Ця постановка стала своєрідним екзаменом як для театру, так і для її режисера О. Ріпка. Настанови режисера-постановника чітко реалізовувалися майстерною грою акторів, зокрема виконавцями головних ролей. Богдан Антків зіграв Тараса Голоту.

- Якою була подальша творча співпраця Антківа з цим режисером?

 - Глядачі мали змогу побачити такі вистави «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (Султан), «В степах України» О. Корнійчука (Секретар обкому, Степан), «Калиновий гай» О. Корнійчука (Батура), «Люди доброї волі» Г. Мдівані(Чорде), «Весілля з приданим» М. Дьяконова (Орлов), «Діти сонця» М. Горького (художник Вагін), «Одруження» М. Гоголя (Кочкарьов) та інші, які були позитивно оцінені критиками і публікою.

У 1956 році театр ім. Шевченка вперше в Україні здійснив постановку «Людина та вовк» А.Гімера (реж. О.Ріпко).

Вистава з успіхом йшла на сцені театру та під час гастролей. Сам Богдан Михайлович у своїх спогадах писав: «Але вершиною, на мій погляд, була вистава за п’єсою А.Гімера «Людина та вовк», де мені пощастило виконувати одну із етапних моїх ролей – пастуха Манеліка».

Богдану Михайловичу вдалося досягти чималих творчих висот у Тернополі. Йому, одному з перших, присвоїли у 1952 році почесне звання заслуженого артиста УРСР.

Починаючи з 1951 р. театр почав регулярно виїздити на гастролі за межі області та України.

- Якою була подальша творча доля Богдана Антківа?

- У 1957 році новим головним режисером театру стає В. Г. Грипич, який до того працював у Волинському театрі ім. Т. Г. Шевченка. Дебютував В. Грипич виставою “Наливайко”, де Б.Антків зіграв головну роль Северина Наливайка та був автором музики. Постановка отримала широкий резонанс і схвалення глядачів.

«В особі Б.Антківа – цього справжнього народного самородка тернопільський театр і все наше українське мистецтво має яскравого самобутнього художника» – писав  драматург Любомир Дмитренко.

Проведення навесні 1958-го фестивалю “Перша українська театральна весна” стало визначною подією у мистецькому житті України. Тернопільський театр вперше побував у Києві і здобув там диплом лауреата “Першої української театральної весни” другого ступеня за виставу “Наливайко”. 

У Тернополі квитки на виставу неможливо було придбати впродовж трьох місяців, а у Жовтневому палаці в Києві глядачі вітали акторів стоячи. Володимир Грипич зумів створити яскраве полотно, головною ідеєю якого була боротьба за волю України.

- Початок 60-х років - час, коли Антків вже завершував свої виступи на тернопільській сцені?

- Так, у 1963 році Богдан Михайлович переходить у Львівський державний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької. Фактично, він та його друзі-митці були останніми акторами-галичанами, які зберігали незримий зв’язок сучасного тернопільського театру з довоєнним.

Пройшовши великий мистецький шлях, Богдан Антків ніколи не забував свою «колиску, в якій виріс і став на ноги»,  з теплотою згадував тернопільський період своєї творчості. І тернополяни завжди пам’ятатимуть свого Наливайка-Антківа з його бунтарським духом і безмежною любов’ю до рідної землі.

Я рада, що мала і маю можливість досліджувати творчу долю театрів у Тернополі і акторський поступ Богдана Антківа. Він – щаслива людина у Бога. Бо він і донині об’єднує акторів, театралів Тернополя й Львова, тих, хто вважає його своїм вчителем.

Олег СНІТОВСЬКИЙ

На фото: світлини із театральних сцен за участю Богдана Антківа.