“Бронежилет” – так називається новела про російсько-українську війну, яку журналіст Тамта Ґуґушвілі написала грузинською мовою.

За словами авторки, це історія про українку, яка пройшла військовий вишкіл і поїхала у зону бойових дій захищати свою країну, пише uage-news.

– Її чоловік військовослужбовець. Безперервне очікування на звістку про нього дає їй сміливість самою стати добровольцем. У новелі йдеться про бронежилет, який врятує їй життя в останній день перебування в зоні бойових дій, але насправді ця історія про інше. Це історія про те, як у молодому віці людина іде на війну і стає бронежилетом для своєї сім’ї, бронежилетом для рідної землі, для своєї країни, – каже Тамта Ґуґушвілі.

“Не знаю, наскільки ця новела відображає дійсність, яка панує сьогодні в Україні. Бо її кожен з нас бачить по-своєму. Можу сказати лише одне – у цьому творі немає видуманих історій, немає видуманих переживань і немає видуманих думок, чи навіть слів. Тут йдеться лише про те, про що ми так багато усі думаємо, коли залишаємося наодинці. Тут про те, про що ми так часто говоримо, або про що так часто бракує слів, щоб щось сказати один одному. Багато моїх друзів, знайомих, респондентів, можливо, прочитавши цей текст згадають уривки наших розмов, наших інтерв’ю або ті переживання, про які вони розповідали, чи не доказували мені, відклавши найголовніші слова на майбутнє. Звичайно, тут не все, а лише маленька частина всього – 7 сторінок написаних за 4 дні під час відпустки. І претендує ця історія лише на одне – бути почутою у моїй країні – у Грузії”, – каже Тамта Ґуґушвілі.

Новела грузинською мовою у повному обсязі вже розміщена в інтернеті. Спеціально для читачів “UAGE-NEWS” авторка переклала кілька уривків.

“Бронежилет, який врятував мені життя, дали у штабі волонтерів. Після вибуху ще нічого не бачу, але відчуваю, що він ще досі захищає мене. Він дуже важкий, неможливо не відчути його. Мабуть, моя земля так само відчуває мене. Моя рідна земля… Відчуває, що я ще жива і захищаю її своїм тілом. Поки я тут лежу, куля не зможе доторкнутися до неї”.

“Він був наймолодшим серед нас, йому було всього 19 років. Це жахливе відчуття, коли вмираючий побратим просить про допомогу, а ти безсильна. У ті секунди, коли його покидала душа, я почула телефонний дзвінок у кишені його куртки. Подивилася на екран і завмерла… До нього телефонувала мама … Я розгубилася… Не знала, що робити, взяти трубку чи вибити… Складно, коли стоїш перед вибором, а вибору насправді немає”.

“Мій молитовник згорів у бліндажі. Не встигла винести, коли сталася пожежа. Після того все частіше і частіше почала молитися. Страх перед тим, що можеш забути усі слова молитви, виявився моторошно сильним. Поки книга була зі мною, відчувала себе захищеною. А після пожежі мене опанувало відчуття, що тільки я відповідальна за себе.  Почала молитися, мовчки, для себе, як тільки мала можливість, закривала очі і повторювала усі уривки псалмів, які тільки пам’ятала. А потім своїми словами просила про захист і оберіг у Бога. Коли людина відчуває, що Бог слухає її, слова самі складаються. Мабуть, це велике щастя відчути, що хоча б один раз в житті зуміла бути з Богом настільки щирою, що твоє послання до Бога перетворилася спочатку на вимолювання, а потім на молитву. Ця мить, напевно, вже ніколи не повториться”.