Діти, які зараз навчаються у першому класі завершать школу у 2030 році. А першого піку своєї самореалізації вони досягнуть приблизно у 2040 році. Про те, що можна передбачити у сфері освіти, розповідає керівник тернопільського закладу Наталія Ткачук.

Насамперед, це ставлення до  інформації та знання.

 – Ми, дорослі, ще досі на підсвідомому рівні вважаємо, що одне з основних завдань школи – дати дитині знання. І багато шкіл ще й досі зосереджуються на «вдовбуванні інформації» у голови дітей, – пише Наталія Ткачук. – У минулому це мало сенс, бо інформації було мало, і навіть повільний потік існуючої інформації раз по раз блокувала цензура. У маленькому провінційному містечку у 1800 році довідатися про великий світ було не просто, бо не було звідки. І коли з’явились сучасні школи, де кожну дитину навчали читати, писати і давали базові знання з географії, історії, біології, це було величезним покращенням. На противагу XXI століття нас накрив величезний потік інформації, й навіть цензори не намагаються її блокувати. У наш час людина, що живе у маленькому провінційному містечку і має смартфон, то може навчатися з Вікіпедії, TED, вивчати безкоштовні онлайн-курси, має доступ до бібліотеки передових наукових здобутків у більшості галузей. Люди у цьому світі знаходяться на відстані одного кліка від останніх даних про танення льодових шапок Арктиці, технологічних відкриттів, однак існує так багато суперечливих акаунтів, що важко визначити, якому вірити. Крім того, на відстані одного кліку існує маса інших речей, що утруднює зосередження, і коли політика чи наука видаються надто складними, то виникає спокуса перемкнутися на якісь веселі котячі витівки, плітки про знаменитостей чи інший junk. У такому світі останнє, що вчителі мають давати учням, то це більше інформації. Діти і так мають її більш ніж досить. Замість цього, люди потребують здатності використовувати інформацію, визначати різницю між важливим і неважливим, а передусім об’єднувати численні біти інформації в широку картину світу. А чи багато у нашому оточенні є дорослих людей, які вміють це робити, чи розвивають у себе цю здатність?

Далі потрібно визначитись, що робити з розвитком навичок.

– Окрім інформації, більшість шкіл зосереджуються на наданні учням заздалегідь визначеного набору вмінь, як-от розв’язання диференціальних рівнянь, програмування, визначення хімікатів у пробірці, чи переклад китайською мовою, – продовжує Наталія. – Добре, якщо ці навички є сучасними і потрібними, принаймні у цей час (якщо дітей навчають сучасним мовам програмування на сучасних платформах, сліпому набору нарівні з письмом, і т.д.). Однак, через те, що ми не маємо жодного уявлення про те, яким буде світ і ринок праці у 2040 році, то й не знаємо, які конкретні вміння будуть потрібні людям. Можна докласти чимало зусиль до того, щоб навчити дітей програмувати, чи вільно розмовляти китайською мовою, а у 2040 році виявити, що штучний інтелект кодує програмне забезпечення значно ліпше за людину, а Google Translate app дасть змогу вести бесіду майже вільно мандаринським, кантонським, чи іншим діалектом, навіть якщо людина не знає китайської. Більшість знань і навичок, які зараз є актуальними не знадобляться нашим дітям у 2040 році. То чому саме ми маємо вчити? У багатьох прогресивних освітніх системах та колах звучить те, що школи мають зменшити формування технічних умінь і зробити наголос на загальноцільових життєвих уміннях. Найважливішою з усіх буде здатність упоратися зі змінами, постійно навчатися новому і захищати свою ментальну рівновагу у незнайомих ситуаціях. Щоб відповідати світові у 2040 році, нашим дітям потрібно буде не лише винаходити нові ідеї та продукти, а передусім знову і знову винаходити самих себе.

Фото з відкритих джерел