Тернополянка переконана, що любов керує світом, а світ тримається на молитвах святих
Тернопільська співачка Ірина Музика з тих людей, які дуже рідко відчувають дискомфорт у роботі. Має ідеальні умови, бо їй ніхто не диктує, що і як має співати, казати чи записувати. Керується лише своїми смаками і бажаннями. Співпрацює з авторами, музикантами. Каже, що конфліктів нема, тому що це – люди, з якими має подібні погляди на життя і творчість. Дуже цінує цю свободу. А яка Ірина Музика поза сценою? Співачка поділилася відвертими думками. Пропонуємо до вашої уваги першу частину інтерв’ю.
Нас творить оточення. Ми дуже пов’язані один з одним, навіть більше, ніж можемо уявити. Тому спілкуватися хочеться із легкими, цікавими, змістовними, наповненими, діяльними та захопленими життям і своєю справою людьми, аби і собі переймати всі ці риси.
Я звикла до сім’ї, до родини. Мені тепло і затишно в родинному колі. Тато рибалив, і ми кожних вихідних мали сімейні вечері-спілкування за юшкою. Зараз рибалить мій чоловік, і традиція повернулася. Особливо тішиться з того мама . Маю 91- літню бабусю, яку відвідуємо всі і черпаємо мудрість і спокій з її слів. Сім’я для мене – то дуже важливо. Але я маю потребу час від часу бути на самоті.
Батьки вчили чесно працювати, казати правду, зважати на людей. Я вдячна їм за це. Батьківський дім я покинула давно, але ж він мене ніколи не покине… Ми з моїми двома сестрами росли в атмосфері любові. Батьки ще зі школи мали взаємну симпатію. Так і пронесли цю любов крізь ціле життя, доки тато не відійшов в кращі світи. Вона і зараз живе, та їхня любов. Найцінніше, що батьки можуть дати дитині – це відчуття, що її тут чекали, її хотіли, що вона бажана і є плодом справжнього кохання. Мені батьки дали цей скарб. Я завжди знала, що мій тато найкращий, хоча мама ніколи про це не говорила. Це відчувалося в ставленні до нього. Я вдячна мамі за приклад справжньої жінки, дружини, помічниці для свого чоловіка. Тато нас так зігрівав, як Сонце. Я досі відчуваю той спокій, захисток і безпеку, які відчувала, сидячи в тата на колінах. Мені 44 роки. Здається, що завжди сприймала свій вік адекватно. Якось, коли мене спитали про мій вік, і я одразу відповіла, немало здивований чоловік промовив: «Від такої жінки можна чого хочеш сподіватися». Я не роблю трагедії з віку. Це безглуздо. Мені здається, кожен період в житті прекрасний по-своєму, і краще сконцентруватися на цих перевагах, аніж побиватися за втраченими можливостями.Гарно виглядати на свій вік – це внутрішнє відчуття себе самої. Якось я задалася питанням, скільки мені років, мені справжній, не цьому тілу, і ось вам відповідь – 5. Декілька років тому, я помітила, що почала виростати. Так що скоро до школи (сміється).
Випадковостей нема, і ми зустрічаємо в житті саме тих людей, які нам потрібні. Іронія в тому, що ті що нас дратують найбільше, насправді найпотрібніші для нас. Вони наші ліки, наше дзеркало. Мені цікаво спілкуватися з різними людьми. Маю друзів, які перевірені роками.
Намагаюся уникати вічно незадоволених. Тих, які на все нарікають і все їм хтось щось винен – політики, сусіди, співробітники. Ми і тільки ми самі відповідальні за своє життя.
Ніяк не вдається розділити роботу і дім. Моя робота – це мій дім. Мій дім – моя робота. Всі намагання розділити це закінчилися поразкою, то я тепер і не пробую. Ми віднайшли для себе оптимальний режим. Вже давно так живемо. Робочі поїздки наповнені сімейною атмосферою, а сімейні вечори часто стають найкращим місцем для обговорення робочих моментів. Ми маємо студію, але приміщення досить холодне, то взимку студія переїжджає додому. Дуже часто я готую обід під чарівні звуки сопілки, ліри чи гітари, що долинають з сусідньої кімнати, де йде запис. Або ж зібравшись всі гуртом на репетицію, ще годинку залишаємось пограти в теніс. Спеціально для цього придбали собі тенісний стіл. Якраз в такій невимушеній атмосфері і зароджується найцікавіші творчі ідеї, які потім втілюємо. Тому, для нас це «все єдине», як співаємо в одній із своїх пісень.Ніколи не співала про те, чого не розумію, не відчуваю і не підтримую. Не брала би участі в акціях не до душі, не приймала б нав’язаний кимось імідж. Одного разу , коли ми брали участь в X-факторі, одна з журналістів активно нас спонукала до поведінки, що на наш погляд, пасувала б гламурним підліткам. Ми одразу повідомили, що не будемо стрибати, викрикувати те, що нам пропонують, бо це йде в розріз із нашим баченням себе, і ми не будемо штучно робити те, що нам не притаманне, на догоду шоу, чи її смакам. Більше ця журналістка з нами не працювала… Найскладніше – це знайти себе, залишатися собою, бути вірним собі до дрібниць. Ці принципи для мене непорушні.
План у житті – це добре. Я завжди планую, обдумую. Але вже навчилася, що життя корегує плани, і то навіть дуже добре. Бо ти ж бачиш цей безмежний світ лише зі своєї точки зору, яка доволі обмежена твоїм досвідом, принципами, страхами… А життя має безліч можливостей, безліч стежок, і треба вміти пускати Життя в своє життя, а не триматися зубами за свій геніальний план, і страшенно засмучуватися, що щось пішло не так, як ти це бачив. Раніше мені було важко з цим, я сильно розчаровувалась. З часом зрозуміла, що треба бути гнучкішим, відкритішим, і бути готовим до змін. Головне –твердо вірити, що всі ці корективи на краще. План добре мати, коли збираєшся втілити в життя якусь ідею – в моєму випадку це організувати презентацію нового відео, відзняти нову відеороботу, записати пісню на студії. В житті теж планую – на день, на тиждень, місяць, рік, життя загалом. Я люблю писати, і дуже цікаво потім аналізувати, що із запланованого втілилися в життя.Колись відчувала на свою адресу заздрість. І дуже потерпала від того, що спричиняю людям такі душевні муки. Мені то якось менше шкоди від того, а людина потерпає, мучиться від того, що не така, як я. Смішно. Заздрять нереалізовані люди. Той, хто себе реалізовує, розкриває в житті, не має причин заздрити. Він розуміє, що всі ми різні, в кожного свій шлях, і смішно бажати бути кимсь, не собою.
З часом зрозуміла, як не наражати людей на заздрощі. Менше вихвалятися, менше звертати увагу на себе і свої здобутки, більше цікавитись співрозмовником, і не дати надиманню марнославству та гордощам заполонити своє серце. Більше простоти і заздріснику не буде за що зашпортатися в тобі. Вважаю, якщо тобі заздрять – це на твоїй відповідальності, це ти чимось негідним спровокував в людині цю слабкість. Намагаюся працювати над собою в цьому плані.
Себе – люблю. Злукавила б, якби відповіла інакше. Як правильно себе любити? Так, щоб відчутно. Думаю, не варто плутати любов до себе із самозакоханістю чи саможалінням. Просто усвідомлювати, що ти-людина, і достойна людського ставлення. Варто себе розуміти, приймати, прислухатися до своїх справжніх, глибинних потреб і це не має нічого спільного з егоїзмом. Як на мене, любити себе – це бачити себе очима закоханої в тебе людини.Як і кожній жінці, мені приємні захоплені погляди, увага, приємні слова.Навіть не знаю, чи цього буває забагато. Я, певно, особливо ненаситна до цього, раз поперлися на сцену. Так-так, мистецтво, самовираження, нести людям… бла-бла-бла. Захоплені погляди, аплодисменти, компліменти, безконечні дифірамби (і то щирі обов’язково) – ось що живить, ось що штовхає в професію співаків, акторів, танцюристів.
Пригадую три роки декретної відпустки. Ми тоді жили в 3-кімнатній квартирі – 9 чоловік, 3 сім’ї по 3 людей. Всі розходились по роботах, а я доглядала малого сина, готувала, прибирала… Думаю, якби склалися так обставини в моєму житті, то була б і домашньою… А куди б ділася? Я і зараз пироги з яблуками печу непогані. Якби Бог дав купу дітей, чи чоловік був би категорично проти, щоб я працювала, чи я сама б не захотіла працювати. Часом в мені прокидається той славнозвісний український устрій життя – хатинка десь на хуторі під лісом, садочок, гайочок, ставочок, квіточки в городі, і жодних проявів цивілізації. Моя хата – моя правда, і не пхайтеся до мене зі своїми війнами, брехнею, цінами на газ, і голими дупами у відеокліпах…
Людина – беззахисна. Ти під постійним обстрілом, тебе штормить від людських емоцій, оцінок, прийняття-неприйняття, осуду, захоплення, доброзичливості і недоброзичливості. Ти йдеш весь відкритий і незахищений з серцем нарозхрист, і кожен має право або тобі подарувати тепло свого серця, або розтоптати тебе. Нічого не зробиш. Така професія…Відволікатися від сумних думок не виходить ніяк. Це просто себе обманювати, як дитинку загалакувати – а он який трек крутий-послухай, чи – давай на тренування з шейпінгу, розвіється, чи – о, класний фільм, підніми собі настрій. Фільм закінчиться, а думки повернуться, і насядуть з новою силою. І що тоді? Шукати міцніший антидеприсант? Краще сумні або важкі чи неприємні думки не гнати від себе, а сміливо йти їм назустріч, передумати їх, пережити. Лише так смуток відходить .
Аби заспокоїтися, думаю, що всі помиляються. Що я не єдина така – недосконала, що все це дурниці, про які завтра і не згадаю, і що не варто аж так перейматися. Зазвичай, це не допомагає. Тоді мушу зізнатися собі, що була надто вимоглива чи прискіплива до людини чи до ситуації. Щиро шкодую про це, прошу подумки вибачення в кого треба, і тоді пропускає. Повертається мир, спокій і гармонія, і коли маю всередині себе такий стан, то всі ті вище перелічені речі, що виводять з рівноваги, просто не діють. Тому, насправді, не люди, події, поведінка нас дратує і здатна розхитати, вибити, кинути в емоції, а ми самі, наш стан. Хтось мене нервує, бо я нервуюся, я хочу цього, дозволяю цьому колошматити мною в усібіч…
Вірю в Бога. Бог – Любов керує світом, а цей світ тримається на молитвах святих, які живуть тут на землі, і які відійшли.Кожна людина має місію. Я теж. Жити достойно, бути людиною. Постаратися змінити себе, а значить цей світ на краще. Це місія кожного з нас. І ми вправі обирати, як саме хочемо це зробити. Для мене – це звуки, вібрації, спілкування, пошук чистоти і правди.
Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА
