Тернополянка підкорила засніжені гори (фото)
Зимові Карпати з наплічником залишалися моєю мрією багато-багато років… Літні та осінні варіанти Уральських гір, Кримських, вершин Кавказу і Карпат та Медоборів – хвилюючі і близькі, як родинні. А зимова пора в таких локаціях, щось загадкове і бажане, як воз’єднання родин за багато років розлуки у чарівній країні, ймення якій, як мінімум – твоє Я і як максимум –Всесвіт, у якому бракує зроблених тобою стежок засніженими Карпатами. Вічна тиша мерзлих Гімалаїв ще десь далеко, але також чекає, щоб доповнити це розкішне видиво біло-сонячного веселкового переливу у змерзлих кристалах безперервного водяного колообігу… (Проговорюю мрію, щоб збулася). З таким настроєм я збиралася у похід в Карпати на Йордан. Водохрещенські водні процедури планували у гірській красуні, що зветься річкою Прут, пишуть на сайті pro.te.ua.
Наші провідники – Оресточка і Михайло вирішили зробити сходження на полонину Закукул (у день приїзду перед очима в планах була вершина Кукул, але сніги, які засипали нас і вдень, і вночі, змінили плани). Вранці із хутора Завоєлля, де ми отаборилися, (там де КПП по дорозі з Ворохти на Заросляк) з розвилки дороги, почали занурюватися, як би банально це не звучало, в казковий ліс. Отакі собі 12 місяців відпочивають під кожною смерекою. А ми – так, ніби рясту шукаємо. Воно може і щось шукалося б, але при непопаданні у сліди того, хто тропив (знаю нове слово) стежку, занурюєшся до пояса у сніг, то не дуже і до рясту догребтися чи до сон-трави. Але коли виходили на просвітки між височенними віковими буками, красунями ялинами, ялицями і смереками, то інколи пізнавали, що йдемо по хвойних вершках та ідентифікували чубки чорничних кущиків…
Мабуть, зайве й казати, що зима в місті то є геть інша річ, аніж зима в горах. А оскільки в моєму похідному досвіді це перше зимове мандрівництво, то я вловлювала і вбирала в себе всю колосальність різниці міської зими і гірської. Провідники сказали, що взимку краще ходити вже знайомими місцями, щоб правильно розцінювати відстані та запас сил, бо зимові гори підступні. А оскільки Ореста з Михайлом обходили всі Карпати в усі пори року, то ми були вдячні, що вони вибрали, як сказали, легкий маршрут – Кукульський хребет, Закукульску долину з бонусом – колибою для чаювання.
Забігаючи наперед скажу, що був до цієї подорожі іще один величезний додаток з плюсом – найкращий вид на головний Чорногірський хребет, де розташовані всі сім двотисячників Карпат, на чотирьох з яких я побувала. Кукул – один з небагатьох хребтів, наближених до найвищого гірського масиву України. Зокрема, добре відкрилася Говерла та Петрос. Якимось чином у просвітленнях, які нам дарувало сонце, забираючи хвости хмар, я пізнала і Шпиці з Ребрами, і Козельці… Звідти було видно масив Близниць, що на Свидовці. З іншого боку – кам’янисті Ґорґани. Отож, ледь чи не всі знакові карпатські гори звідси ми поєднали однією сферичною фотографією. А ще ввібрали цю неймовірну велич фібрами душі, бо жодна світлина не замінить цього враження, яке вже назавжди стало частиною твого єства. Але це було потім.ЗИМОВІ КАРПАТИ. А зараз про яскраве сходження сніговими траншеями в лабіринтах правічного лісу. Яскраве не від буйноцвіття кольорів, а настроєво. Як розповіли провідники, в загальному Кукул — це група полонин та вершин, об’єднаних за назвою найвищої гори висотою 1539 метрів. Через Кукул до 1939 року проходив чехословацько-польський кордон. До нашого часу на хребті частково ще збереглася дорога з бетонними прикордонними стовпчиками, за якими дуже добре орієнтуватися туристам. Також можна подекуди натрапити на гільзи чи інше залізяччя часів Першої світової війни. Але не взимку, коли тут понад метр снігу.
Піднімаючись не на такий уже і високий хребет над полониною (трохи менше 1281 м), встигли насолодитися абсолютно різноманітною погодою – від теплої паморозі із легким перевіванням пухнастого снігу, який картинно обліпив, ніби ватою, гілля дерев, яке стало схожим на лапи велетенських звірів, до морозної сонячної днини, якою нас зустріла полонина. Нам вдалося побачити все те, за що туристи і люблять зимові Карпати. Заметена снігом дорога між стінами лісу, діяла, швидше заспокійливо. Поспішати не прагли, а от щохвилини зупинятися і піднімати очі в небесну голубінь між зелено-білими просторами – дуже хотілося. Насолода неймовірна. Ну і як тут без світлин?!Це був справжній зимовий похід з роздумами, пригодами, несподіванками і необ’ємною кількістю снігу із зелено-голубо-золотими відтінками.
На одному з дерев ми зафіксували вовну, пасма завдовжки 10 сантиметрів. Господар розкішного кожуха залишив її на майже метровій висоті стовбура ялиці. Моя уява розбурхала ймовірну зустріч з бізонами, ведмедями, які проголодалися у берлозі і вийшли на маршрути, протоптані туристами… Але пан Михайло під корінь зрізав мої фантазії. Він сказав, що, як мінімум, козуля могла пробігти, або дикий кабан, бізони тут не водяться. А ведмедя ми знаємо одного, що задерев’янів на Завоєллі від фотокамер туристів. Це той, якого я колись побачила в Карпатах. Тепер ми з ним зустрілися як давні друзі.
Тому я вже не обговорювала тему загадкової істоти, що пошкребла спину об дерево. Але підкрався ще яскравіший здогад про ймовірність поступу тут невловимої снігової людини єті. Та щоб не лякати групу, я не озвучувала хід своїх думок. Погодьтеся, що про зустріч з цим чудовиськом є багато розповідей. Людей-велетів, яких на Гуцульщині називають чугайстрами, часто бачили у Карпатах – пастухи, лісоруби, опришки. А в Космачі не так давно, уже в цьому тисячолітті свіжі сліди знаходили. А оскільки мапи гір я не знаю, то Космач для мене, як звідси рукою подати.Науковці з Німеччини на повному серйозі там шукали снігову людину. Коли почала у провідників розпитувати про географію місця, впевнилася, що то далеко від нас. Але про карпатського монстра, якого бачили в різних місцях, охоче розповідають старожили, сама читала. За весь цей час, а історія тягнеться з 1728 року, учені так і не змогли ні довести, ні спростувати факт існування цієї легендарної істоти. Якщо вона є, то чому за понад сто років досліджень ніхто ще не зумів знайти стовідсоткові докази її існування?
Проте ті, хто досі вірить у існування єті, пояснюють це телепатичними здібностями снігової людини відчувати небезпеку за кілометри. Не сумніваюся, що суперечки між ученими триватимуть надалі. І хай так буде, бо нам так хочеться легенд, опоетизованих назв гір чи вершин, що вірити будемо в ці таємнгиці завжди.
Шкода, що я не сфотографувала ті волокна вовни, а ще краще було б взяти і зробити експертизу. Але потім з легендою треба було б розпрощатися! А з нею світ навколо такий загадковий! З думками про диво якось навіть легше йти. Хоч до зруйнованої хатинки лісника крутогір був дуже виснажливим, хватав у снігові обійми бахіли і черевики. Заважали і деревопади, вітровали, на яких позатримувалися величезні кучугури білого пухнастого снігу. Тут ми ще раз згадали якими цінними можуть бути звичайні речі – пропарені сухофрукти чи цукерки, які стають допінгом. По дорозі жартували, пригадували карпатські міфи та бувальщини, фотографуючи безлюдні ліси й нехожені сніги. Метеорологи за два тижні до походу обіцяли до -12-14, але обійшлося у той день -3-7.
ЗИМОВІ КАРПАТИ. За будиночком лісника стежка стала пологішою, траверсною щодо безіменного підвищення. А потім вивела на виположену ділянку. Мені подобається тутешнє слово – царинка, галявинка по-нашому. Серед німої тиші почулися пташині переспіви. Над однією смерекою заметушилася зграйка червоно-коричневих великоголових птахів – шишкарів. Це ті єдині птахи, які будують пристановище і виводить пташенят у самому розпалі зими – у січні! Кажуть, що мама-пташка висиджує яйця в засипаному снігом гнізді. Захвилювалися, мабуть, почувши наші голоси. А нас далі кликала стежка, яка петляла під розлогим гіллям хвойних дерев і нам доводилося їм, ніби кланятися. Зрештою, вони тут господарі, ми – гості. Коли дивишся під ноги, виборюючи стежку з-під снігу, не залишає відчуття безмежності простору, злиття із стихією снігових лавин, які наспівують скрипучу мелодію із кожним твоїм кроком. І чуєш її тільки ти…А може і ці блискучі, закучерявлені інеєм ялинки? А може і сонце, яке лукаво випускає корпускули світла, мружачись до нас і змушуючи нас дивитися на світ краси з-під долоні? Світлини цього не розкажуть. Але покажуть які неймовірні світлові ефекти сонце виробляло із хмарами, щоб нам захоплювало подих і ми нерухомо спостерігали цю калейдоскопічно мінливу картину над вершинами… Словами навіть важко передати усі свої враження та позитивні емоції від побаченого, а у фотосесії тільки очима учасника цього дійства можна частково відобразити красу цього вражаючого видовища!
Ми вже ніби і розслабилися в цих ватно-білих шанцях. Але…Через ліс ми йшли без снігоступів, бо добрі люди протоптали стежку перед нами. Поки ми йшли, снігу добряче понамітало і в своїй незайманості вся навколишня феєрія застигла, як до знімки. І на полонину, виявилось, слідів уже нема, видно, замело, а рівень снігу “вище коліна”. Легкого і прозорого. Треба буде йти незайманими кучугурами. Тому затримуємося, ще милуємося цією живописною місциною, панорамними краєвидами на 360 градусів. Гори немов домовилися нас потішити своїм природним диво-розмаїттям. І за це ми їм щиро вдячні! Як і молоденьким ялинкам, загорнутим до половини білими кожушками! Вони, ніби на оглядини вийшли. І уже невідомо: чи вони нас споглядають, чи ми на них дивимося…За словами провідників, на полонині є військові поховання з часів Першої світової війни. У серпні 1999 року учасники українсько-польської експедиції з вивчення полонинського господарства Українських Карпат поставили дерев’яний хрест на місці цього кладовища. Стоїть він і досі на варті спокою тих, хто тут відійшов у засвіти. Відроги Кукуля з обох боків розходяться крутояром. Якщо рухатися вправо, то можна потрапити у Закарпатську область на полонину Кукуль, а вліво – залишимось у межах Івано-Франківщини і вийдемо на полонину Закукуль, до колиб, куди і пролягає наш маршрут без битої стежки.
Саме на цьому рубіконі лісу і бездонної, безкрайньої білої скатертини ,я відчула свій Сноуленд. Хода наскільки гріла, що просто не було чого уже знімати з себе , а різницю в рівнях температур підніжжя і вершини – 5 градусів сприймала волоссям (ходжу без шапки), неочікувано бурхливо. Воно стало, як трубочки з желатином у морозильній камері. Тобто, крижане містечко зводило свій храм у мене на голові, не турбуючись моїм бажанням, чим дуже дивувало мене. Спочатку думала, що це якась гілляка причастила осколками свого вбрання. Але то були не снігові кристалики, а льодовий панцир, в якому волосся вихукувало собі віконечка. Несподівано цікаві відчуття.В білій іскристій від сонця імлі, яка виїдала очі, з цього оглядового майданчика, з якого рушати не хотілося, виднілися обриси двох колиб. Стежкою по хребту вгору і «падаємо» вниз до колиб. Такий ніби простий уже маршрут. Рукою подати в кілометрі відстані, яка для нас була вже давно визнана для підтримки духу, як триста метрів. Гори мовчать і дихають, димлять, як гуцул файкою. Дими насичені, різнокольорові в сонячних променях. Щось містичне в цьому коловороті хмар, безмовності закутаних в біле ялинок вкупі із запалими вікнами-стінами колиб. Здалеку вони, як копиці білого запашного сіна… Якесь все нетипове та суперефектне.
ЗИМОВІ КАРПАТИ. Помилувавшись із серця Карпат розкішними знаковими вершинами (це той другий бонус подорожі, про який я уже писала ), ріжемося вгору. Увагу привернули сліди якоїсь інтригуючої тваринки, може то і борсук був, а може і карпатська рись. Як вони тут терплять ватаги балакунів з їх цивілізованими перекусками і спалахами фотоапаратів, та постійно витягнутими гаджетами для селфі?!На хребті зустріли тернопільських туристів. Єдина така зустріч була. Зимові гори, це не літні і не осінні, коли на хребтах і перевалах народу зі всієї України, як на Хрещатику. Хлопці йшли з Ворохти на Кукул, а з «маківки» в бік КПП і далі на Заросляк і Говерлу. А нам треба тропити , тобто робити дорогу, сніговими завалами вниз до колиби, адже в нас там запланований обід. Надя з Робертом уже нас там чекають з нагрітим пальником чаєм, бо їм засвітла треба дістатися вершини Кукуля. А ми після перекуски піднімемося знову на хребет і підемо зворотнім шляхом. Добре, що наш штурман, першопрохідець Ігор має два метри зросту і високі ноги. Йому успішно вдається топтати стежку.
За ним іду я, падаючи в обійми снігу з неймовірною насолодою, бо де ще матимеш таке трапище, коли ногу підняти не можеш на «шпагат» і доводиться перекочуватися в цьому пухові. За мною ще троє без снігоступів. Колиба затишна, але без пічки. Та нам і не треба, бо ж поспішаємо. Сонце, потішивши нас золотими зайчиками серед ялиць, намагається наблизити до себе Петрос, щоб пірнути за нього. Дорогу до хребта ми собі зробили. І тепер плавний спуск до КПП. Ми не вклалися у заплановані 5 годин ходу, але несподівано швидко спустилися простим піонерським способом. До хатинки лісника ще йшли, а потім весь крутогір їхали, як на санках, без санок тільки. Неймовірне відчуття, яке я переживала понад тридцять років тому при спуску з перевалу на Ельбрусі. Коли почала з’їжджати, згадала засніжені літні Кавказькі гори. Як це було давно і як це класно відчути зараз!Того дня ми пройшли 13 кілометрів сніговими трасами. Було нелегко, але я вже знаю, що зимова природа й, особливо, зимові Карпати, це щось неймовірне, особливе, вражаюче, прекрасне в своїй суворості й ні на що більше не схоже. Кататися на лижах, дивитися на гори з оглядових витягів – це геть окрема картина, ніж із наплічником рухатися крутогорами в снігах, торкаючись їх живильної вологи, відчуваючи близькість гори на відстані сльози, яка з’являється від сонячного дзеркала… Це треба пережити, щоб закохатися…Тепер я знаю, що і засніжені Карпати мене чекають, бо я їх частинку взяла з собою. Як їм без того шматочка жити? Чекають, щоб і мені віддати те, що я їм лишила – захоплення і любов…
Як добре, що в нас є таке енергетичне місце, яке заряджає позитивом, хвилює душу, пришвидшує стукіт серця, і магнітом притягує до себе тих, хто хоч раз побував з ними на одній хвилі…Йорданська купіль цьогоріч у нас була сніговою. А кутя, вогнисько, колядки і щедрівки у вишиванках, борщ, бограч, риба із смачнючою смаженою картоплею, солодощами і різними смаколиками розтяглися на всі три дні нашого перебування в Карпатах. Розділили радість проводів зимових свят з тернополянами друзі-туристи зі Львова та Івано-Франківська.
Звіт про подорож сонячного морозного дня у саме серце Карпатських гір відбувся завдяки Оресті Дешевій, Михайлові Бойку, Вікторії Чистій, Тамарі Корольчук, Ігореві Дембовському. Розкішна група! Всіх люблю дуже-дуже. Дякую за комфорт і за свято!Людмила ОСТРОВСЬКА
