Тернополянка вишиває орнаменти, котрим більше сотні років (фото)
Історія цих вишитих сорочок почалася дуже давно. Можливо, з кількох зернин, які проросли, відтак стали полотном, котре виткали вручну. А, можливо, ще раніше, сотні років тому, коли сформувалися орнаменти, котрі тепер називаємо автентичними.
І це варто пам’ятати, бо нині говоритимемо із тернополянкою Олександрою Ситник, котра для своїх вишитих сорочок використовує давнє домоткане полотно. А відтак оздоблює його візерунками, котрі придумали наші прабабусі, бо ж пані Олександра надає перевагу відтворенню давніх орнаментів.
Тепер, коли співрозмовниця вишила не одну сорочку, а їх кількість перевищила три десятки, з усмішкою згадує, як ще кілька років тому й не думала про те, що займеться вишивкою. Бо ж до того надавала перевагу іншим різновидам рукоділля — в’язанню, виготовленню ляльок-мотанок і прикрас.
Із пані Олександрою поспілкувалася про різне — про естетичне задоволення від давніх візерунків, тепло домотканого полотна, про пам’ять століть, котра допомагає вибрати сорочку, а ще про те, чому вишивати — корисно для мозку.
— Пані Олександро, шо приваблює у виготовленні рукотворів?
— Перш за все, самореалізація. Це не просто створення речей, а процес, котрий приносить радість та дає нагоду відключитися від зовнішнього світу. Це своєрідна психотерапія та медитація. Я отримую задоволення від усього процесу творення.
— Серед вишитих картин у вас чимало пейзажів, де зображена природа та міста. Чим подобається працювати над такими роботами?
— Мабуть, у картинах із міськими пейзажами мене приваблює, перш за все, те, що там зображено — куточки старого міста, де кожен будинок має своє обличчя, де затишні вулички, освітлені старими ліхтарями, а тими вуличками їздять трамваї. Це все дихає спокоєм і справжністю. Я взагалі люблю старі міста. А ще у вишивальниць є така прикмета — коли вишиєш будиночок, то будеш мати свій. У мене мало б бути багато будинків, а в усіх друзів, котрим дарувала вишивки, по квартирі (сміється — А.З.).
Те, що я люблю вишивати картинки природи — поля та квіти — скоріше за все, ностальгія за дитинством, за маминим квітником. Біля нашого будинку з ранньої весни до пізньої осені цвіло, а потім частину квітів мама забирала додому на зиму. І я так звикла до того, що квітучі рослини росуть у відкритому ґрунті, що вдома вирощую тільки вазони, котрі не квітнуть.
— Як ви прийшли до вишивки?
— Ще кілька років тому взагалі не думала, що буду займатися вишивкою, бо мені подобалися інші рукотворні хобі.
Хоча мої мама та бабуся багато вишивали, володіли різноманітними техніками, у мене великий спадок із речей, які вони створили. Бабуся народилася у позаминулому столітті, вона сама собі виготовила посаг і я зберігаю її рушники із вишитими ініціалами. Вона багато чого вміла, свої вироби оздоблювала мереживом і шовком. Коли я була мала, то для мене це все було далеким, не думала, що буду цим займатися, але очевидно, заняття предків нас наздоганяють, у нас закладена в генах потреба самореалізації.
Тепер розумію цінність старих сорочок бабусі. У них мої сестри, а потім і я, виступали на сцені, більшість із тих сорочок була із коленкорового полотна. А ще була одна вишита на дуже тоненьких коноплях, хоча, можливо, таким полотно стало з часом.
Раніше доторкання до давньої тканини мене не хвилювало, а потім, коли зрозуміла, скільки праці, душі, фантазії у них вкладено, захопилася. Це ж треба було насіяти льон, виростити, вимочити, витіпати його, випрясти нитки, відтак виткати полотно, вибілити. Через вкладену працю від цієї тканини йде особливе тепло, й працюючи із нею, відчуваю особливу енергетику, наче маю додатковий стимул, енергію та насолоду.
Власне, найбільше задоволення я почала отримувати від вишивки, коли стала використовувати старе домоткане полотно, на щастя, нині купити його доволі просто. Звичайно, на сучасному вишивати легше, бо там усі ниточки однакові, натягнення рівномірне, тому не потрібно наглядати за кожним стібком, коли ж вишиваєш на домотканому полотні, маєш бути весь час пильною та уважною, приглядатися до того, що робиш. Іноді буває дуже складно, але особливе задоволення від роботи із такими матеріалами перекриває незручності. Мені пощастило, й домоткане полотно першої сорочки — вишивала дерево роду на рукавах — було рівномірне, тож працювати із ним було легко. А ось першу борщівську сорочку створювала на такому полотні, що, наче змагались — я його переможу, чи воно мене. Я виявилася сильнішою.
Коли почала цікавитися особливістю вишитих виробів у різних регіонів, вони захопили мене. Мені захотілося відтворити найрізноманітніші сорочки, аби частину цього багатства мати в себе. Це так дивовижно, що не просто кожен регіон, а навіть села, мають свої особливості вишивок. Надзвичайно люблю борщівські сорочки, хоча колись не розуміла їх солоду. Тепер, коли знаюся на вишивці, то бачу, як майстерно в одному виробі використано багато швів, котрі вражають поєднанням текстур, і це надзвичайно. Це космос, який хочеться освоїти. І таке можна сказати не тільки про борщівські сорочки, а й загалом про українські сорочки, котрі надзвичайно різноманітні. Одна із останніх, яку вишила — з рідного Житомирського Полісся на глухівському льоні, де сіре полотно контрастує із білими нитками.
Зацікавилася старовинними техніками та почала їх вивчати й пробувати відтворити, шукати інформацію, пов’язану із ними, так у мене з'явилося коло однодумців, зокрема учасниці творчого об'єднання «Берегиня». Вони мене підтримують, ми вчимося одна в одної, з ними беремо участь у різних ініціативах, так минулого року втілили проєкт із відродження та збереження рушників у етноцентрі четвертої бібліотеки для дорослих, до речі тоді я вперше вишила рушник.
— А чим вам подобаються давні сорочки?
— Можливо, то звучить пафосно, але переконана, що зберігаючи автентичні техніки та орнаменти вишивки, ми зберігаємо й душу народу, бо ж мистецтво вишивки розвивалося віками, його вдосконалювали наші люди, а знання передавалося з покоління у покоління.
Думаю, ми підсвідомо вибираємо сорочки, на котрі відгукується наша душа, а вона чує ті, котрі вишивають у тих регіонах, звідки родом наші предки. Тому, мабуть, і подобається мені вишивати такі різні візерунки — буковинські, полтавські, борщівські — здається, через них пізнаю минуле свого роду.
— Цікаво, які навички розвиває вишивка?
— Коли починаєш цікавитися вишивкою, то більше дізнаєшся не тільки про те, що безпосередньо вивчаєш, а й загалом доторкаєшся ґрунту культури. Потім, коли дивишся на сорочку, можеш визначити з якого вона регіону, приблизний час її створення.
Та й освоєння нових технік захопливе заняття з точки зору мозкової діяльності. Давно відомо, що є зв’язок між активною дрібною моторикою та когнітивними процесами. Доторкання до голки, наче мікромасаж для пальців, і він покращує мозкову діяльність. Йдеться і про поліпшення настрою, і про те, що, за свідченнями багатьох, вишивання сприяє усуненню головного болю, а експерименти показали, що воно є профілактикою деменції, сприяє опірності негативним впливам. І точно можу сказати, що вишивання покращує пам'ять, бо, коли освоюєш нову техніку, потрібно зрозуміти та запам'ятати алгоритм рухів. Робота із вишивкою дає навички зосередженості, сконцентрованості, бо, як відриваєшся, доводиться випорювати й переробляти. Крім того, помітила, що коли почала займатися вишивкою, то почала й цінувати роботу інших, з розуміння ставитися до критики, не бути категоричною та упередженою в оцінках. Я дуже добре зрозуміла, що у кожного свій смак і кожен по-своєму підходить до розв'язання колористичних і технічних завдань. Працюючи, перш за все, раджуся із собою та своїми відчуттями, а, коли потребую поради, то звертаюся тільки до однієї людини, котра є для мене авторитетом, і якій довіряю.
— Що вам найбільше до душі у власноруч виготовлених сорочках?
— Дуже люблю, коли мої сорочки подобаються. Тішуся, коли їх просять для фотосесії, чи коли мої діти, котрим я, звичайно, вже вишила сорочки, побачивши нові, хочуть їх одягнути. Мені приємно, коли річ створена мною, приносить іншим позитивні емоції. Завдяки проєкту Лариси Овчарук “Фотосесії у вишиванках” у сорочках, котрі я вишила, фотографувалося дуже багато людей, і коли бачу їх світлини у соціальних мережах, мені надзвичайно приємно.
Я люблю працювати не тільки над сорочками. Прикрашаю візерунками готовий одяг чоловіка, дітей, а буває, роблю це для друзів, якщо вони про це просять, хоча на замовлення не шию, бо то праця, а вишивка для мене — це відпочинок. Коли прикрашаю, то найчастіше створюю квіти та птахів. У мене якийсь внутрішній потяг до цих образів.
— Над чим зараз працюєте?
— Днями розпочала роботу над сорочкою із геометричним орнаментом (до речі, саме з таким візерунком у мене досить мало робіт) у техніці «низинка» — це сорочка Східного Поділля, візерунок виконаю смарагдовим шовком. Давно хотіла вишити таку сорочку і ось нарешті почала задумане.
Інна Віконська
Світлини Ірини Дворницької та надані Олександрою Ситник
