Трипільські зернотерки та сарматські жорна можна побачити у музеї в Тернополі (фоторепортаж)
Серед понад 250 тисяч експонатів, що зберігаються у найдавнішому закладі культури і просвітництва Тернопільщини – обласному краєзнавчому музеї є особливі артефакти.
Йдеться про перші знаряддя праці, серед яких є й такі, яким і тисячу, і навіть п’ять тисяч років.
На одному із поверхів Тернопільського обласного краєзнавчого музею мене зустрічає знаний на Тернопіллі та в Україні історик, археолог, завідувач відділом стародавньої історії музею Олег Гаврилюк.
Попередньо ми з ним домовлялися, що темою нашої зустрічі будуть та би мовити, «аграрні» артефакти музею, за допомогою яких наші пращури переробляли посіяне, вирощене та зібране – передусім, зерно.
- У нашому музеї за майже його 110-річну історію зібрано чимало давніх знарядь праці, кожне з яких характеризує той чи інший сільськогосподарський процес. Це і різноманітні, перші примітивні пристосування для обробітку ґрунту, і мотички, і серпи й коси, різновеликі лемеші-плуги. Є серед них і досить специфічні пристосування, що посідають своє важливе місце у тривалому часовому ланцюжку від насінини – до хлібини. Це, передусім, зернотерки та жорна, - каже пан Олег.
Із долівки музейної діорами, яка відтворює фрагмент побуту трипільців, історик обережно бере довгастий шмат каменю із теж кам’яної брили, поверхня якої помережана численними горбочками й борозенками.
Так ось, виявляється, що то не просто декоративний елемент відтворення сцени часів Трипілля. Це – зернотерка. Вона для хліборобів-трипільців, які мешкали понад 5 тисяч років тому частково і на території нинішньої Тернопільщини, була незамінною у повсякденному побуті.
- Ось так виглядає трипільська зернотерка, якою трипільці розтирали, розбивали зерно, що лежало на кам’яному ложі-основі і поступово, від ударів й тертя перетворювалось у борошно, муку, з якого й випікали паляниці й хлібини, - розповідає Олег Гаврилюк, тримаючи у руках подовгастий камінь-брусок, відшліфований від багаторічного розтирання зернин.
На Тернопільщині археологи на місці колишніх жител трипільців знаходили різну кількість подібних зернотерок - від однієї-двох до півтора десятка. А працювати таким знаряддям було досить важко й малопродуктивно. Підраховано, що за годину можна було перетерти десь до пів кілограма вирощеного збіжжя. А куди там було поспішати, отим трипільцям, терли розтирали собі зернятка, вирощені на екологічно чистих, без гербіцидів видолинках, аж поки на заміну зернотеркам прийшло інше знаряддя – жорна, унікальні зразки яких можна теж побачити у Тернопільському краєзнавчому музеї.
Серед жорнової колекції що зберігається у фондах музею та його відділі стародавньої історії є і особливий кам’яний музейний експонат.
Ось воно, ріпате, білого кольору товстезне жорно, діаметром десь 70 см. Здається й нині зберігає у собі запах перемеленого зерна. Кам’яний круг ледве-ледве відриває від долівки Олег Гаврилюк.
- У 1991 році у селі Антонівці тодішнього Шумського району в урочищі Грабинка ми проводили археологічні розкопки. І ось, під час рятувальних досліджень виявили кілька давньоруських жител, а біля одного із них й відкопали оце ціле жорно, виготовлене із черепашника.
Саме із цієї породи, або як ще кажуть, із «ракушняка» й виготовляли тоді вже таке більш універсальне, ніж зернотерка, знаряддя ручної праці – жорна. Чому із черепашника? Бо ця осадова порода, складена із закам’янілих організмів, молюсок, різних черепашок – колишніх мешканців Сарматського моря, що мільйони років тому бушувало тут, прекрасно піддається обробці - розповів Олег Гаврилюк.
Давні люди обтесували шматки такої породи, надавали їм форму круга, використовуючи згодом для жорен, що своєю вагою вже більш краще, як примітивні зернотерки розтирали зерно. Щодо цього музейного експонату із дна Сарматського моря, із морського рифу, то він «ювіляр», має щонайменше тисячу років. Належить до XI століття, періоду Київської Русі.
Ці та інші раритети давнього землеробства нині можна побачити в експозиції Тернопільського обласного краєзнавчого музею.
Фото з допису
