Тільки-но від’їхали зі стоянки, що поруч із розважальним закладом, як раптом сталося страшне: водій не впорався з керуванням і врізався в електроопору… Андрія викинуло на дорогу, а решту учасників аварії безжально затисло у зім’ятій автівці.

Смертельна аварія, що забрала життя двох наших земляків, сталася перед самісінькими різдвяними святами в Івано-Франківську… 16-річну Людмилу Турів поховали 5 січня у селі Устя-Зелене Монастириського району, а 20-річного Андрія Шкварка — на святвечір, 6 січня, у сусідньому селі Задарів. У важкому стані після ДТП до лікарні потрапили 19-річний водій фатальної автівки Руслан Ботюк із села Задарів та 18-річна пасажирка Яна Федик, двоюрідна сестра Людмили, яка теж родом із Монастирищини, але мешкає у селі Підлужжя Тисменицького району Івано-Франківської області, пише «Нова Тернопільська газета».

Близько 4-ої години ранку 4 січня компанія друзів поверталася з дискотеки в одному із нічних клубів Івано-Франківська. Тільки-но від’їхали зі стоянки, що поруч із розважальним закладом, як раптом сталося страшне: водій не впорався з керуванням і врізався в електроопору… Андрія викинуло на дорогу, а решту учасників аварії безжально затисло у зім’ятій автівці…

Останнє побачення закоханих…

— Телефонний дзвінок серед ночі врізався у моє серце… Син нашого сільського голови працює у поліції Івано-Франківська, тож він відразу впізнав Андрія та Руслана і повідомив про аварію, — зітхає мати загиблого хлопця пані Тетяна. — Ми з мамою Руслана були на місці трагедії близько 6-ої ранку. Два прикриті тіла ще лежали на асфальті… Я впізнала Андрійка… Поки що чекаємо на висновки експертиз, щоб дізнатися про причину аварії. Ми досі не знаємо, хто насправді був за кермом автомобіля: Руслан чи Андрій, бо їх розкидало під час удару… Близько 18-ої години я ще говорила з сином та Яною по телефону, казали, що відпочивають. Вони давно зустрічалися, планували одружитися… Того дня з села до Івано-Франківська їхав наш родич, я передала через нього теплу куртку для Андрія та гроші, які він заробив влітку в Росії і які йому напередодні надіслали. Останнім часом син працював у відпочинковому комплексі в Карпатах. Час від часу приїжджав до Яни в обласний центр. Хто б міг подумати, що то буде їхнє останнє побачення?..

«Танцюватиму до кінця!»

До квартири загиблої дівчини тривожний телефонний дзвінок увірвався близько 8-ої ранку. «Потрібно здати кров для Людочки…» — так делікатно хтось із рідних повідомив про нещастя. Важко було прямо сказати про непоправне. Батьки Людмили попрямували до лікарні, де зустріли під реанімацією прибитих горем рідних інших учасників аварії…

turiv-2

— Ми мешкаємо у самому центрі Івано-Франківська, а Монастирищина — наша мала батьківщина. Донька з двоюрідною сестрою Яною часто навідувалися до рідного села, спілкувалися з тамтешньою молоддю, — розповіла мати загиблої пані Наталя. — Того дня до Людочки зателефонувала щаслива Яна. «Андрій зробив сюрприз — взяв вихідний і приїхав до міста!» — прощебетала. Яна запропонувала прогулятися з ними біля центральної ялинки та піти на дискотеку. Донька погодилася. Люда з Яною були не тільки сестрами, а й щирими подругами. Перед тим донька ще збігала до магазину за продуктами на вечерю. Ми з чоловіком у той час розкладали сумки з дороги — напередодні приїхали із заробітків з Франції. Раніше я ніколи не залишала доньку і старшого сина самих, а торік на чотири місяці подалася з чоловіком за кордон. Діти уже дорослі, відповідальні, тому я зі спокійним серцем їхала. А в рідному місті не вберегла доньку… Перед дискотекою Людочка приміряла сукні — радилася зі мною, яка більше личить. Була щаслива — ніщо не віщувало біди. Ми з чоловіком відпустили її з Яною та Андрієм, бо довіряємо їм. До того ж донька на Новий рік ніде не ходила на святкування, тож ми не були проти, щоб вона трохи відпочила з друзями. Ми були впевнені у доньці — вона ніколи не чинила необдуманих вчинків, була надзвичайно мудра як на свій вік. «А якщо мене не впустять до клубу через низький зріст, подумають, що я надто юна?» — хвилювалася перед виходом із дому. Компанія подалася до популярного місцевого нічного клубу «el Dorado». Людочка увесь час була на зв’язку з нами — телефонувала, надсилала фото із закладу, відео. Вона обожнювала танцювати — з чотирьох років відвідувала танцювальний гурток. Після дев’ятого класу однолітки, які разом з донькою ходили на танці, покинули групу. А ось Людочку хореограф залишила. «Танцюватиму до кінця!» — тішилася донька. Так і сталося…

Смерть не має логіки…

— Після опівночі ми почали хвилюватися за Люду, син понад десять разів телефонував до неї, але вона не піднімала слухавки, мабуть, не чула.  Мене раптом почало колоти серце — щось передчувало. Взяла жменьку пігулок і прилягла. Близько 3-ої ночі донька написала, що вже виходять із клубу, — продовжила розповідь пані Наталя. — Що було далі, наразі знаємо лише з розповідей. Водій автівки, у якій була компанія, нібито перетнув суцільну смугу і за ними поїхала поліція. Може, водій додав швидкості й таке сталося… Поліція запевняє, що вони не наздоганяли автівку, лише відразу під’їхали до місця ДТП. Та там власне не було де особливо розганятися — якихось три хвилини їзди… На тій ділянці дороги крутий поворот, часто трапляються аварії. Коли ми днями з чоловіком поїхали туди, бачили неподалік ще одну аварію. Слідів ДТП, у якій загинула наша донька, вже практично не було, але чоловік знайшов сережку Людочки… Подробиці аварії хіба що згодом розповість Яна, яка вже прийшла до свідомості. Батьки не розповідають їй правди, кажуть, що всі постраждали, бо їй не потрібні стреси — попереду складні операції. Я навіть не заходжу до палати, щоб не розпитувала про Люду. Яна просить зателефонувати до свого хлопця… «Андрій, мабуть, захистив мене…» — каже кволим голосом.

«У житті не буває випадковостей», — сказала нам із чоловіком останнього дня Людочка. Напередодні їй снилися погані сни, на день народження їй подарували дивний презент — каску. А я тепер пригадую моторошну історію, що сталася зі мною у Франції. Одного ранку я зустріла біля будинку п’яного поляка-сусіда. «Пане, що ж ви вранці у такому стані?» — співчутливо запитала, бо завжди шкодую таких безпорадних людей. «У 16-річному віці загинула моя дитина… Досі не можу впоратися з болем. Уяви себе на моєму місці…» — сказав. Я поспівчувала. Не знаю, чи в погану годину сказав це, чи щось відчував? Дивний ланцюжок… Але ж смерть не має логіки. І як нам тепер із цим жити?..