Вороги української дитячої літератури.

Українські критики допомогли російській «Литературной газете» перетворити веселу книжку в «людиноненависницьку». Для чого їм набої подавати, якими вони нас потім обстрілюють?

Над українською дитячою літературою постійно висів якийсь фатум. Спочатку боротьба за саме існування народу з назвою «український», далі – радянізація та соціалістичний реалізм, потім – економічний колапс та крах усієї культурної надбудови. І лише в останні 10-15 років в Україні повноцінно зажила новітня дитяча література.

З’явилися дитячі видавництва та автори, які спеціалізуються на творах для дітей, ба, навіть фестивалі дитячої книжки та наукові центри, які опікуються нею. Українська дитяча книжка вже фігурує в різноманітних конкурсах та преміях, а найкращі сучасні твори включені навіть до шкільної програми.

Останнім подихом часу стала поява сайтів та оглядачів, що спеціалізуються на творах для дітей. Одне слово, процеси йдуть, і це приємно.

Але тут ми стикнулися з цікавим явищем – конфліктом письменників та критиків. Саме про це найбільше говорилося в кулуарах семінару, який днями провів у Бережанах Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва. Останнім часом з’явилася ціла низка молодих осіб (не плутати з літературознавцями), які пишуть відгуки на дитячі книжки, заробляючи на гонорарах. Але оцінки цих критиків базуються переважно на власному емоційному сприйнятті (сподобалося – не сподобалося) та вельми невеличкому читацькому досвіді.

Тому читаючи їхні шедеври, навіть не знаєш, як реагувати: чи то сміятися, чи плакати. Головне у таких критиканів – болючіше вкусити, бо ж негативна емоція швидше поширюється інтернетом і працює на читабельність ресурсу. А спокійний і зважений аналіз цікавий хіба нудотним дядькам в старих окулярах.

І пішли кавалерійські атаки з іграшковими шабельками на дерев’яних кониках. Особливо дістається тим, хто не належить до кола знайомих новітніх знавців дитячої літератури. Тут їх шпетять у хвіст і в гриву.

Як вони руйнують бажання писати

Показовим став приклад із повістю Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію». Чи не перша спроба в новітній українській літературі для дітей осмислити події недавнього минулого – період здобуття незалежності у 1991 році – видалася «кавалеристам» штучною і пропагандистською. Поважна авторка описала практично минуле своє та дочки, спиралася на власний досвід та емоції. Тому книжка вийшла світлою, переконливою, легкою. «Як я руйнувала імперію» – це велика удача авторки, її найкращий твір, «магнум опус». В українській дитячій літературі, такій бідній на жанри, книжка засяяла новим світлом, показала напрямок, який ще ніхто не розробляв. І варто щиро порадіти і за Зірку Мензатюк, і за наших читачів загалом.

Але хіба критики повинні радіти? Ні, їм дай шабельками помахати.

Вже одні заголовки чого варті: «…на мотив «Наш паровоз вперед летит» (Володимир Чернишенко), «Піонерія навпаки» (Ірина Гищук), «Політика, патетика і пропаганда» (автора не вказано), «Винести «совки» з хати» (нотатки Христі Нечитайко (Ольга Купріян), «Нове вино в старі міхи» (Валентина Вздульська).

Авторку звинувачують, що її книжка «агітпропівська», що вона «послуговується класичними і перевіреними штампами в описі образів». «Письменниця, яка виросла та сформувалася в радянську епоху, не змогла повністю уникнути в реалістичній повісті – найпопулярнішому жанрі тогочасної літератури – стилістики вже минулої доби». «Голосна патетика та досить спрощена, чорно-біла картина світу замість вдумливості, реалістичності та психологізму – це рецепт радянської «піонерської» літератури, лишень перефарбований у нові кольори. Чого повісті бракує, так це відмови від ідеологізації на користь достовірності». «Через прагнення авторки ідеалізувати все українське і зобразити «імперію» з максимально негативної точки зору, виникає враження, ніби з часів Аркадія Гайдара та Івана Ле змінилися кольори прапорів, гасла й імена героїв…, але лишилися ті ж самі методи конструювання текстів та, власне кажучи, мета літератури. Отож і маємо повість, у якій правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності сполучаються із завданням ідейної переробки і виховання у дусі соціалізму і патріотизму».

Але, шановні мої, я якраз жив у ту епоху і, будучи студентом, брав активну участь у тих процесах, але ніякого спотворення дійсності чи надмірної ідеологізації у книжці не помітив, бо в той час, як і тепер, усе суспільство жило політикою. Бо це була епоха кардинальних змін. Та й, зрештою, у повісті Зірки Мензатюк – це тільки тло, на якому розгортаються події з життя головної героїні. Це все одно, що критикувати повість Валентина Катаєва «Біліє парус одинокий» за «надмірне звеличення» революції 1905 року. Бо ж не це головне у цій талановитій книжці.

Але виглядає так, що цим критикам треба обов’язково за щось покритикувати. І це для них важливіше, ніж значення книжки в літературному процесі чи в письменницькій долі автора. Відсутність широкого бачення, національного контексту, історичних паралелей, надмірна емоційність, різкість суджень – все це говорить, що амбіції критиків уже перевищують амбіції дитячих літераторів. Тож не дивно, що назва сайту «Баррабука», де друкується це зубасте плем’я, скоро стане лайливим словом у середовищі письменників.

Дійшло до того, що користуючись послугами доморощених «доброзичливців», російська «Литературная газета» вміщує допис Олександра Боброва «Поэзия и ужас Украины», в якому стверджує: «оказывается, жив на Украине вульгарно-рапповский подход: плохо написано, но тема идеологически важная. Но ведь это преступно: пробуждать в детях ненависть и жажду разрушения».

Ось так світлу й веселу книжку вже перетворили в «людиноненависницьку». Ну, для росіян це звично: на біле казати чорне і навпаки. Але ж для чого їм набої подавати, якими вони нас потім обстрілюють?

Без права на істину

Нашим «дитячим» критикам видається, що в них є право на істину. Ні, дорогі мої, скільки читачів – стільки й думок. І ваша думка – тільки одна із тисяч. Треба завжди про це пам’ятати. Бо те, що ви заперечуєте, іншим – може імпонувати. Тому завдання критики не заперечити твір, а спробувати розібратися в ньому. А для цього треба мати величезний багаж знань та інструментарій. Іншими словами, критик має бути рівновеликий літераторам, про яких пише. На жаль, цього якраз ми і не спостерігаємо. (Я не кажу про літературознавців, які друкуються у фахових виданнях і для яких якраз властива поміркованість та зваженість у висловлюваннях).

Якщо комусь із критиканів здається, що вони вміють писати краще, то прошу дуже. Усі видавництва нарікають на брак яскравих текстів. Напишіть ви, а ми… покритикуємо. Бо ж це значно легше і займає якихось півгодини часу. До того ж, гонорар за українську книжку не вельми різниться від заробітку за кілька журналістських публікацій.

Джерело: radiosvoboda.org