Українець, який здивував сербів – має тернопільське коріння
У Сербії син українського емігранта з Тернопільщини дивує тутешніх жителів своїм захопленням та вмінням успішно жити і працювати.
Сьогодні в Українському домі у Києві розпочав роботу Всесвітній форум українців.
На форумі його делегати та запрошені обговорюють найгостріші проблеми, які хвилюють закордонне українство. Наша нинішня розповідь, про людину, котра уособлює близько 10 тисяч українців, які нині живуть на Балканах серед майже двох десятків тутешніх національних меншин.
Важкі дороги тернопільських емігрантів
Звідки ж взялися вони там, у цьому куточку присередземномор’я? Чому і коли з’явилися тут перші українці - поселенці, які нині утворили потужний український осередок у Сербії?
Не хотів би втомлювати читачів історичними перипетіями, але факти свідчать, що майже сто сорок років тому Галичина стала частиною Австро – Угорської імперії, в яку входили й Балкани. А галичани то був і є такий народ, що завжди тягнувся й тягнеться у пошуках кращої долі, думаючи, що “там добре, де нас нема”. От і тоді, наприкінці дев’ятнадцятого століття близько двадцяти тисяч сімей із Північної Буковини, Закарпаття та Східної Галичини помандрували у далекі краї…
І серед фір-підвод, що поскрипуючи колесами, прямували через Карпати гірськими дорогами була одна підвода, яка вирізнялась серед інших. Вирізнялась не кількістю навантаженого краму, не вгодованими рисаками, що послушно реагували на кожен рух господаря, а власне, – іншим. Серед нехитрих, найнеобхідніших в дорозі речей, на одному і возів були діти. Дев’ятеро дітей і двоє дорослих – чоловік та жінка. То їхала в пошуках кращого життя родина Барановських із Тернопільщини…
…Тоді, у 1905 році дорога галицьких емігрантів пролягла спочатку до Боснії. Австро-Угорський уряд пообіцяв галичанам, що не буде брати з них ніяких податків, аби лише ті прибули на землі, свого часу завойовані Османською імперією і взялися за обробіток тамтешніх гірських ділянок. Важке то було поселення… Родина Барановських корчувала ліс, аби влаштувати собі хоча б якесь житло, а біля нього - шмат поля. Серед десятьох дітей Барановських був і 16-річний Михайло – батько мого співбесідника, Ярослава Барановського.
Не забути свого генетичного коріння
З ним зустрівся у містечку Вербасі, що в Сербії. А дізнався про цю людину під час поїздки на міжнародний фестиваль українського мистецтва „Червона калина”, де про Ярослава Барановського голову українського товариства у Вербасі говорили, як про непересічну людину, яка своїм захопленням здивувала не тільки українців Сербії, але й самих сербів. Бо тут, на сербській землі він створив невеличкий куточок України.
– Знаєте, ми все життя поневірялися на чужині, - розповідає пан Ярослав. – Спочатку мій дідусь із родиною приїхав до Боснії. Там ледве кінці з кінцями зводили, діти повиростали, а потім війна – Перша світова, потім – Друга. Але самі розумієте, які то були часи, про повернення на Україну не могло бути й мови, та й вже родина поступово пускала своє коріння. У Боснії ми завжди відчували себе меншиною, ставлення було як до чужинців, хоча й там було багато українців. А після війни мій тато переїхав до Сербії. Теж тяжко було. Нас дванадцятеро мешкало в одній хатині – батьки, сестри, брати… Я завжди хотів мати собі хатинку, щоб у ній було більше місця і щоб вона чимось нагадувала про Україну, звідки пішов наш рід. Коли тато збудував хату, полегшало, а потім і я став на ноги, працював на різних роботах, аби мати копійку і своє житло. Робив тяжко, але знав що роблю на себе і своїх дітей . І понад п’ятдесят років тому таки збудував свою хатину. Але діти – Слава, Олександра, Борис – підростали, то вже і в ній було тісно. Людина все життя будується. Спочатку для себе, тоді для дітей, внуків, отак і життя минає... То кажу, віддав я ту хату Борису, а собі взяв таке старе обійстя в полі і вирішив зробити тут вже так, як моя душа хоче. Щоб міг і сам відпочити, і діти-внуки мали б де побути...
Українська оаза у Балканах
Садиба Ярослава Барановського – то своєрідна оаза у Вербасі. Неподалік від колишньої своєї, а тепер синової хати пан Ярослав, а бо, як він сам на себе каже – Славко, із старої хатини й навколишньої території зробив своєрідний диво-сад, посеред якого розташувалась садиба Барановських. Оригінальні ворота із написом нагадують кожному, хто заходить сюди: тут живе людна, яка не посоромилась взяти собі за сімейну емблему барана.
– Це нічого, що барана часом називають впертою твариною, - сміється пан Ярослав. – Часом у житті впертість межує з настирливістю, устремлінням до певної мети. А це не так і вже погано. Ви подивіться навкруги – тут було чисте поле. А зараз – маю яблуні, груші, городину, у теплицях помідори, перці різних сортів вирощую. А які в мене вишні родять, сливки, яких, до речі теж в саду вдосталь. Я вже на кажу про бараболю, яку, по суті ми, українці, тут у Сербії і почали культивувати, місцевий люд не дуже на неї увагу звертав, більше на кукурудзу. Сусіди-серби, спочатку з мене насміхалися, що то він задумав зробити, отой українець. А я собі помаленьку – помаленьку, рік за роком робив своє. Врожаї маю такі, що в окрузі мало в кого є. Та знаєте, не подумайте, що то я був змушений робити, бо на життя не вистачало. Господаркою займався більше з цікавості, який сорт прийметься, що з того виросте навесні. А тоді все то затягнуло, що вже й до мене почали приходити й радитися, як то посадити, чи то, щоб „ так родило, як у Барановського”.
Але родюча рукотворна оаза на сербській землі – не одне дітище Ярослава Барановського. Свого часу він таки побував в Україні, де його родинні витоки. І загорівся бажанням створити у себе своєрідну українську територію. Що й робить вже майже тридцять останніх років.
Україна в мініатюрі
Передусім, подвір’я Барановських – то своєрідний музей під відкритим небом. Тин, глечики, стара, але діюча криниця –„студня”, потічок, а через нього кілька мостиків, викладені камінцями доріжки, гірки-горби ніби переносять вас в український лісостеп.
Господар поволеньки крутить корбу і ось з глибини криниці замість відра …виринає поліетиленовий пакет, міцно зав’язаний мотузкою. У ньому – вода, сербське пиво „Лев”, ще деякі більш міцніші напої.
– То у нас влітку замість холодильника криниця служить, - сміється господар. - Смакуючи холодне пиво, поволеньки йдемо алеями, які проклав у своєму саду пан Ярослав. – Дивіться, я тут зробив не тільки куточок, що нагадує Україну, розповідає господар. - Тут є навіть старий німецький мотоцикл, як спогад про Другу світову. А тут, бачите – місточок повалений, до ніби як пам’ять про ті дні, коли американці нас бомбили, новий сад, особливо, такі гарні мости зруйнували тоді. Тут же - городній інвентар: тачки, сапка, лопатки різних розмірів. Кожен, і з дорослих, і з малечі моєї, що сюди забігає, може щось собі попорпати на городі і то добре, хай працюють.
На великому дерев’яному ганку – різноманітні колеса від возів, зібрані господарем. Хтозна, можливо ось такі колеса й накручували понад сто років тому кілометри балканських доріг, якими їхав за щастям Барановський-старший... Поруч - різноманітне старе господарське начиння – праска, і не одна, точила, рубанки, покручені підсвічники.
– Та заходьте до хати, - запрошує миловидна господиня – дружина пана Ярослава – Стефанія, то там справжній музей, а тут, надворі, ніби фойє, - сміється. І, дійсно, коли заходиш у помешкання
Барановських, здається, ніби справді пірнув у світ українських старожитностей, світ національного мистецтва, культури, збереженого тут, посеред Сербії, у хаті Барановських. Ну, передусім, - вишивки, як без них, оцих своєрідних візитівок України. А ще – образи, розп’яття, маленькі дзвіночки, підкови. Поруч із портретами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки – картини, переважно українські пейзажі. Тут же – фотографії великої родини Барановських. Живих і померлих. Годинники. Одні з них точно відмірюють час, інші зупинились давно, але від того не менш дорогі для колекціонера. У куточку – кілька прялок, кужіль, домотканне полотно. Привертає увагу велике старе дзеркало. Виявляється, рамки до нього як і деякі інші столярні вироби виготовив сам господар. Багато українськомовних книг і шкаф – справжній зразок антикваріату. Як і ліжко, якому – понад сто років, надійно зроблене, зручне, здається заснеш у такому – і обов’язково присняться гарні сни...
– А це зуб мамонта і ще деякі скам’янілості, теж історія, - каже господар, беручи в руки давні знахідки. Маю ще давні швейні машинки, якими українські жінки обшивали перших поселенців на Балканах. А цю бандуру мені кілька десятиліть тому подарували, вона ще грає, навіть на фестивалі беруть, хоча й стара-стара, самі бачите... Ярослав Барановський торкається струн і кілька акордів зринають з-під пальців, гублячись у закутках цього домашнього музею.
З Україною в серці
- Речі сюди потрапили по різному, - говорить господар. - Деякі купляв, ходив по хатах, на щось міняв, дехто мені просто дарував, дещо люди наші, коли дізналися, що я таке тут збираю, приходили сюди, самі приносили. В особливому пошанівку - Біблія, яку Славко Барановський привіз з України ще 1989 року. Побував він і в селі Бариш Бучацького району, де народилися його дід і батько. Тоді привіз звідти торбинку землі, кілька камінців з берегів Стрипи. А ще дорогі серцю подарунки від земляків: ікону Божої Матері, картину, на якій намальовано місцеву церкву, зі смаком оформлений текст із нотами гімну села Бариш. На ньому поставили свої автографи сільський голова та інші односельці.
- Я частину української землі залишив для музею, а решту розсипав по своєму подвір’ї, «щоб ходити по Україні». Так само гречку з Бариша розділив навпіл: одну частину віддав музею, а іншу — посіяв на городі й у полі. Нехай розмножується, нехай буде гречка, український цвіт і мед з нього, тут, на Балканах! – каже пан Славко.
- unnamed (2)
– А воно вам не мішає, - звертаюсь до господині, пані Стефанії, - оті експонати? – Знаєте, я вже звикла до цього, - відповідає. - Він тим загорівся, дуже хотів, щоб людям тутешнім нагадати про край, звідки ми походимо – Україну. Особливо у нас багато людей усередині червня. У Сербії тоді проводиться міжнародний фестиваль української культури „Калина”, то наша хата стає ніби центром приготування вареників. Пригадую, як одного разу ми з жінками тут зліпили близько трьох тисяч вареників для гостей фестивалю. Всі хочуть попробувати їх, як і український борщ, тертюхи, то теж смакує кожному. Та й цього року теж мали багато роботи, хотіли показати, що не забули бабиних рецептів. А десь років з десять тому приїжджала українська делегація з Бучацького району, звідки походить родина Славка, то були тут із співаками своїми, музикантами, співали ось тут разом.
- І гарну картину подарували мені – з бучацькою ратушею, вона також мені нагадує рідний край, - вступає у розмову пан Ярослав. -Тож як будете там, розкажіть про нас, що є такі Барановські у Сербії. Я вже був в Україні, але хочу ще туди приїхати, розшукати когось зі своєї родини. Кланяйтесь усім там, на Вкраїні. Ми тут про неї пам’ятаємо і переживаємо, коли щось не ладиться в рідній стороні…
...Серед сербських просторів стоїть на околиці містечка Вербас хатинка. Ні, то не хатинка, то часточка душі Ярослава Барановського і його родини – дружини Стефанії, сина Бориса з дружиною, теж українкою, двох дочок Слави та Олександри з чоловіками, внучат...Він, Ярослав Барановський, українець, який не забув, звідки він походить. Людина, що волею долі потрапила у чужомовне середовище, за довгі десятиліття не асимілювалася, не забула своєї мови, звичаїв. Своїм колекціонуванням, нехай, можливо, й наївним, але від того, не менш щирим, Ярослав Барановський й далі дивує тих, хто мешкає у Вербасі. Щораз поповнюючи свій музей експонатами, які стосуються України, він упевнений, що стає ближчим і ближчим до неї...
Олег Снітовський
Фото автора
