1 лютого у Тернополі відбудеться показ фільму «Міф» про Василя Сліпака – оперного співака, який загинув на Сході України.

З Іваном Яснієм, відомим українським кінодокументалістом, автором низки популярних телевізійних проектів, режисером стрічок «Війна за свій рахунок», «Добровольці Божої чоти», розмовляємо у його рідному Тернополі, куди він прибув, аби уточнити деякі організаційні моменти, що стосуються прем’єри нової кінострічки «Міф».

Фільм - історія життя Василя Сліпака – оперного співака зі світовим ім’ям та неповторним голосом, кавалера орденів «За мужність», «Золотої Зірки», Героя України, співака, соліста Паризької національної опери, який загинув у червні минулого року на Світлодарській дузі, як справжній воїн – на передовій. Його смертельно поранив снайпер, коли Василь стояв за кулеметом - бронебійна куля калібру 12,7 мм пробила два короби з патронами, не врятував бійця і бронежилет…

Режисер фільму «Міф» - Іван Ясній та його колега Леонід Кантер. З 26 січня починається допрем’єрний показ стрічки у більш як двадцяти містах України, а вже 8 лютого, у Києві, в кінотеатрі «Україна» запланована прем’єра фільму.

м01

Промотур: з країн далеких – в Україну

- Іване, вже пройшло кілька місяців, як у соцмережі йде 2-хвилинний офіційний трейлер кінострічки «Міф». Ще кілька днів і український кіноглядач побачить повністю вашу із Леонідом Кантером авторську роботу. У той же час, знаю, фільм вже дивляться за кордоном. Чому саме так?

- Так, промотур, показ кінострічки тривав два місяці у США. Частина творчої групи побувала із фільмом у Каліфорнії, проїхала все узбережжя Тихого океану. «Міф» побачили в Чикаґо, Детройті, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, в інших містах США. Потім – Канада, Італія, Франція, Нова Зеландія… Ми вибрали саме такий спосіб промоції нашого фільму – із країв далеких – до України, до витоків, де починалося і перервалося, як пісня, на високій ноті – життя Василя Сліпака. А тут, в Україні, ми маємо домовленість із мережами кінотеатрів «Кінопалац» та «Мультиплекс», що кінострічку покажуть у всіх областях України.

- А взагалі, як так сталося, що саме ви з Леонідом взялися за створення цього кінофільму?

- Після того, як ми із фільмом «Добровольці Божої чоти» - про оборонців Донецького аеропорту, об’їздили 22 країни, усі регіони в Україні, багато хто вже знав, що ми серйозно займаємось кінодокументалістикою. І десь через місяць після смерті Василя Сліпака, його побратими запропонували нам цю тему…Це було влітку 2016-го.

- Іване, чи дізнались Ви щось про Василя більше того, ніж пересічні українці?

- Скажу відверто, особисто я про Василя чогось такого, особливого, не чув. Хоча не раз бував у Франції, навіть певний час там жив, у будинку моєї бабусі. Про нього дізнався тільки тоді, як він загинув: що Василь був оперним співаком, жив 19 років у Франції. І це теж для мене був момент для роздумів, що ми часто не знаємо про наших земляків-українців, які потужно презентують Україну за кордоном і досягли там певної поваги і статусу. І дізнаємось про них, на жаль, коли вони відходять у засвіти… Тому разом із моїм колегою, режисером Леонідом Кантером хотіли глибше увійти в цю тему: що спонукало Василя Сліпака вчинити саме так, як він вчинив.

м02

Париж, Майдан і драматичне кохання

- Може, це банально, але, напевно, щоб зробити якісно-правдивий фільм, який би «тримав» глядача, потрібно у деякій мірі, якщо можна так висловитися, «злитися» воєдино з героєм стрічки, зрозуміти його сутність?

- Ви правду кажете. Знаєте, працюючи над фільмом, поступово починав для себе відкривати цю людину – Василя Сліпака, який немало робив для України, починаючи з Майдану гідності …

- А до Майдану українська діаспора у Франції про Василя знала?

 - Як не дивно, знала мало. І ось, коли розпочався Майдан, ці всі події, його це все сильно, глибоко зачепило. Тож він, по суті, організував потужний волонтерський рух у Франції, спрямований на допомогу Україні, разом з однодумцями заснував волонтерську організацію «Українське братство», робив благодійні концерти, а на виручені кошти купував речі, необхідні на фронті, в Україні.

- Як це все йому вдавалося? Адже, наскільки я розумію, він мав основну роботу – соліст Паризької національної опери?

- Це дивувало усіх. Він якось викроював час. Мало не щодня організовував у Парижі, інших французьких містах мітинги, зібрання на підтримку України, багато людей туди приходило. І так не тільки у Франції, але й в інших країнах, де він гастролював. І от, характерно, нам розповідали, що той волонтерський рух у Франції, який започаткував Василь, й досі діє. І активно діє. А на фронт їздив під час відпусток, казав, що він мусить там бути і все, його просто тягнуло туди, де пишеться історія України

- Як же сприймали отаке бажання ризикувати життям його друзі, близькі, там, у Франції?

- Характерно, що у ті дні, коли спочатку в Києві розгорталися такі героїчно-трагічні події, Василь у Парижі мав дівчину-росіянку, яка свого часу приїхала до Франції до подружки і там познайомилася із Василем, який її вмовив залишитися із ним. Друзі казали, що це було неймовірне кохання, така насправді романтична історія. Скажімо, коли вони були на відстані, то навіть на ніч скайп не вимикали, щоб таким чином бути ближчими один до одного… І ми у нашому фільму про це також говоримо, про ту драму, яка згодом виникла між ними, у їхніх стосунках.

- Що ж сталося?

- А сталося те, що його кохана не сприймала Майдан і все, що було з ним пов’язане, не схвалювала те, що робив Василь, який підтримував той майданівський порив в Україні. А ту дівчину нервувало, що у Василя так яскраво проявилася любов до України. І стосунки між ними охололи. Навіть у фільмі вона каже, що для неї Василь помер ще тоді, коли почав допомагати Україні, ще з Майдану. І це все для мене теж було просто потрясінням, такий вчинок, такий його вибір.

- Під час роботи над фільмом у Вашій уяві образ Василя Сліпака змінювався?

- Знаєте, коли зі всього світу почали надсилати матеріали, фрагменти відео, повідомлення, фото, ми змушені були часто навіть змінювати монтаж стрічки, бо надходили нові свідчення, які по новому лягали у майбутню канву фільму. Були змушені переробляти вже зроблене, а це все –час, нерви, діалоги, іноді навіть досить гарячі у нашій творчій групі. І ось тоді я поступово почав відчувати цю людину, його велику душу, відкрите серце. Василь мав якийсь особливий дар притягувати до себе інших, своєю відкритістю, правдивістю, абсолютним дотриманням слова, обов’язковістю перед іншими. І це мене так схвилювало, що я навіть починав відчувати, що ось він – мій давній товариш, саме так – товариш… Були дуже тяжкі моменти під час монтажу, можна було піти легшим шляхом, але ніби відчував якийсь обов’язок перед Василем, що ні, так не можна, треба зробити на всі сто, максимально втілити те, що задумувалось. Це, на мій погляд, відчувається у самій стрічці, ось така максимальна вичерпність окремих епізодів, сцен, відеоряду, звукового оформлення.

м03

Як Джельсоміно став Василем Сліпаком, а той – козаком  

- Ви торкнулися технічного процесу створення стрічки. А яка її канва, розумію, можливо, не годиться говорити про це перед прем’єрою, але, хоча б оглядово, штрихами, саме про це.

- Ми, якщо можна так сказати, поєднали у фільмі два жанри: власне, документальне кіно, фрагменти концертних виступів Василя Сліпака й навіть анімацію.

- Анімація в документальному фільмі, як це вдалося поєднати?

- Я ризикнув, пішов на такий крок, бо його підказувала сама логіка сюжету кінострічки. Вірніше, дві сюжетні лінії, які між собою переплітаються, органічно доповнюючи одна одну, лінії, які подібні настільки, що забуваєш, де вигадка, а де реальність.

- Про що ж йдеться?

- У нас виникла ідея – використати історію, викладену у книзі Джанні Родарі «Пригоди Джельсоміно в Країні брехунів».

- О, а я пам’ятаю цю книгу! Десь у першому-другому класі мені її читали батьки. Барвиста така, про країну, де підмінялися поняття правди і неправди, де всі змушені були брехати, діяти навпаки, усупереч логіці. Дуже дивно, що тоді, у 50-60 роки тодішня цензура не розгледіла у цій казці схожість із тодішньою «радянською дійсністю».

 - Так, пригадуєте, там був головний герой – Джельсоміно, юнак з чарівним голосом, який своїм співом здолав злого короля. Від того співу-вчинку все ставало на свої місця, правда – правдою, неправда-неправдою, зло-злом, а добро-добром. Неповторний, кришталево-чистий голос Джельсоміно повертає в місто правду, а сам юнак стає знаменитим співаком.

- Тобто, було вирішено провести певні паралелі із Василем Сліпаком?

- Більше того, сам Василь Сліпак також присутній у цих анімованих ілюстраціях, на них він зі співака стає козаком. Ми до цього так би мовити, «підводимо» глядача, щоб він співставив деякі речі, задумався, що Василь Сліпак теж своїм голосом воював проти тирана. Окремі сцени ми знімали у французькій школі, де вчителька читає учням книгу про Джельсоміно, до речі, ми ледве знайшли ту книжку у Франції. Видання не нове, десь тридцять років тому видане. Так ось, вона читає дітям цю казку. А потім все переходить у мультиплікацію, яку зробив український карикатурист, фронтмен гурту OT VINTA Юрій Журавель. І в кінці, коли зрозуміло, що Василь загинув, знову в кадрі вчителька, яка сидить з дітками і вони запитують, чи це все справжня історія? І вона каже, що це – казка, але історія про Василя  Сліпака, який загинув за Україну – вона справжня…У книзі Джельсоміно переміг і перемогла його країна, яка стала вільною. А в Україні боротьба за її незалежність ще триває.

м04

Закінчення інтерв’ю із режисером кінострічки «Міф» Іваном Яснієм читайте завтра на нашому сайті.

Фото автора та з фотоархіву Івана Яснія