Тамара Василівна та Олексій Михайлович разом із доньками та внуками вимушено залишили рідний Чернігів та поселилися у гуртожитку Чортківського фахового медичного коледжу. Ось уже два тижні вони проживають у Чорткові і вражені гостинністю та привітністю чортків’ян.

Пресслужбі Чортківської міської ради вони розповіли про те, як ці люди вибралися з-під обстрілів та дісталися у зовсім незнайоме містечко.

- Чи пам’ятаєте Ви перші хвилини, коли дізналися, що в Україні розпочалася війна?

- Хоча ми з чоловіком вже пенсіонери, Олексій ще продовжує працювати. Тому, зазвичай, він дуже рано встає, приводить себе в порядок і близько сьомої години ранку вже йде на роботу. Допоки чоловік збирався на роботу, я ще відпочивала, але крізь сон я чула – щось в поведінці чоловіка змінилося – розмовляв з кимось по телефону. Я піднялася, щоб запитати, що ж трапилося, так і дізналася – війна.

Чоловік же сказав залишатися вдома, а сам хотів йти на роботу, я ж не пустила. Ми зібрали гроші і документи, Олексій пішов в гараж по автомобіль і по дорозі пішов в магазин – купити продукти, які можуть довше зберігатися. Ми ж не мали практично жодних запасів, бо до останнього не вірили, що росія може напасти на Україну. Одразу зібралися в теплі речі і вирішили, що поїдемо до старшої дочки, яка проживає в приватному будинку.

- Як ви перечікували сигнали повітряної тривоги?

- У доньки Світлани – приватний будинок, де був звичайний підвал, то ми там і перечікували обстріли, які з часом ставали сильнішими і відчутно ближчими. Згодом вирішили облаштувати укриття у коридорі. Вже потім зрозуміли, що це також було небезпечно, бо могли отримати осколкові поранення від скляних дверей.

- Як і коли вирішили, що потрібно їхати у безпечніше місце?

- У будинку доньки ми переховувалися від початку війни до 2 березня, а потім діти наполягли, що потрібно залишати Чернігів. Спочатку ми з Олексієм були категорично проти, але погодилися заради дітей та онуків. Друзі моєї онуки Юлі та її чоловіка, які виїхали раніше, розповіли якою дорогою їхати безпечніше. Тож, 3 березня нас семеро (пані Тамара з чоловіком Олексієм, онука Юля з чоловіком та дитиною і дочка Світлана із сином) з двома собаками вирушили до Вінниці. Дорога була довгою і хвилюючою – все боялися загубитися, бо вказівників із назвами населених пунктів не було.

Надвечір ми добралися в якесь селище під Вінницею, там ми переночували у дуже хороших людей – це родичі Юлиного (онучки пані Тамари) чоловіка. Нас там у звичайному маленькому будиночку ночувало аж п’ятнадцять.

- Чи бачили Ви результати обстрілів у рідному Чернігові?

- Коли виїжджали з міста, то ми не бачили зруйнованих будівель, але знали, що їх вже є безліч. Довідалися, що російські бойовики зруйнували нафтобазу та школу, яка знаходилася за декілька кварталів від нашої квартири. Вибухів в укритті ми чули багато, тому здогадувалися, що місто добряче постраждало.

І мені надзвичайно шкода, що Чернігів знищили, бо це дуже гарне, сучасне та європейське містечко. Я пам’ятаю які прекрасні сакури цвіли на Проспекті Миру, як квітли мільйони тюльпанів, а зараз там розруха. 

- Вам щось відомо про вашу квартиру у Чернігові та і взагалі як живе місто зараз?

- Там залишися і наші родичі, і наші друзі. Кожного дня пишемо, щоб дізнатися чи вони живі. Знаємо, що поки наш будинок цілий, лише вікна пошкодили вибухи. Немає у Чернігові світла і тепла, туалети облаштовують просто у дворі. Заряджають телефони від генератора, який час від часу привозять, коли доставляють воду і харчі. 

Але є і хороші новини з Чернігова – там досі працює пологовий будинок, де народжуються дітки. Правда, у бомбосховищі, але вже народилася навіть не одна трійня малюків, тому віримо, що це хороший знак.

- Чому обрали саме Чортків для переїзду?

- Коли ми виїхали з Вінниці, то я не знала куди ми їдемо далі. Це якось онучка Юля знайшла свою давню знайому, котра зв’язалася із волонтеркою Наталею з Чорткова. Приїхавши у це містечко, ми спершу поселилися у приватний будинок по вул. Київська. Хоча в будинку давно ніхто не жив, але волонтери до нашого приїзду вже завезли меблі, техніку та продукти харчування.

Я не знаю як звати цих людей, але я приємно вражена і щиро вдячна їм за таку доброту. Мені невідома історія міста і чого воно так називається, але я б його перейменувала, бо тут такі добрі та людяні мешканці! Хочу сказати, що Чортків просто вщент зруйнував усі стереотипи про захід України. Тут надзвичайно гостинні та добрі люди.

Коли ми прийшли у міську раду, щоб зареєструватися, то я була приємно вражена привітністю та турботою зовсім незнайомих людей. І хоча від початку війни я жодного разу не плакала, а тут сльози потекли самі.

Ми отримали продукти харчування та речі особистої гігієни. Тут нам запропонували пожити в гуртожитку медичного коледжу. І ми погодилися.

- Ви вже освоїлися на новому місці?

- Я ніби знову потрапила у студентські роки. Тут живе багато людей, що втекли від війни і ми вже встигла роззнайомитися, і навіть ходимо в гості один до одного. Щоб не було так сумно в гуртожитку, я вже домовилася із дівчиною з Луганська, що залишатимуся із її сином, коли вона буде йти на роботу. Можна сказати, що ми в гуртожитку стали вже однією родиною. Але знаємо, що кожен із нас хоче, щоб війна якомога швидше закінчилася і ми повернулися до рідної домівки.

- Закінчиться війна, Ви повернетеся додому. А чи завітаєте ще раз до Чорткова?

- Ви знаєте, це зараз наша найбільша мрія, щоб війна нарешті закінчилася і ми змогли повернутися до своїх домівок. Звісно, в Чортків хочеться повертатися, але я б запросила усіх волонтерів, людей, які нам допомогли облаштуватися до нашого Чернігова і спекла б для них величезного смачного торта.

Читайте також: Як фахівці з великих міст стають корисними на малій Батьківщині на Тернопільщині

Фото пресслужби Чортківської міської ради