Публікація «Після розмови з пенсіонеркою молодий тернополянин зачинився в туалеті і плакав»  багатьох тернополян спонукала перейнятися долею пані Оксани, яка продає квіти, а також уважністю Володимира Стуса, який спілкувався і фотографував цю жінку.  Більшість – пройнялися співчуттям і милосердям. Історія про бабусю Оксану багатьох зворушила. Проте люди, які знають пані Оксану, інакшої думки, пишуть на сайті pro.te.ua.

– Ці численні публікації про ображену високопосадовцями сироту, ображають світлу пам’ять моїх батьків, –  говорить Тетяна Церковнюк, яка проживає у США. – Надзвичайно боляче і мені, їх доньці. Моя мама зробила для Ксені все: навчила читати і писати, виробила паспорт і пенсію, водила до лікарів і доглядала, коли Ксеня була хвора. При тому, заробляла гроші і робила майже всю хатню роботу.

Я не уявляю себе без Ксені. Вона мені заміняла маму, яка завжди працювала. Повірте, Ксені залишилась, як кажуть в нас well care off. Ми надаємо їй фінансову допомогу. В неї хороша державна пенсія. Якщо захоче, мій чоловік, лікар в США, уродженець Тернополя, надішле їй будь-які ліки. Звертаюсь до неї щорічно. Хай іде і живе там, де прописана, на Чорновола 22.  Не думаю, що зможе заплатити за газ. А зрештою, це її проблеми. Вона там одна прописана.

Мій батько помер в 1971-му році. Мама залишилась вдовою в 41 рік Продовжувала забезпечувати мене, Ксеню і татову доньку, мама якої померла в 1959-му році. Ксеня на вулиці ніколи не жила, а була плеканою і поважаною в нашій родині. Я дуже тяжко працювала, щоб забезпечити своїм пенсіонерам достойну старість. Дітей забрала до себе в США у 1995 році. Розказувати вам все – не маю змоги і не хочу. Ксеня до сих пір прописана в моїй квартирі, а я – ні. Хоча справно плачу за все.

Ксеня не живе там, бо скориставшись хворобою мами, зробила багато не зовсім порядного. Мало того, її забрала до себе моя тітка. Там вона жити не захотіла, а перейшла до іншої, яка і скористалася можливістю покращити свій матеріальний рівень. Ксеня далеко не бідна. Вона має вчительську пенсію. Підробляє, як може, ну і ми допомагали, поки не почався весь цей бруд, що паплюжить моїх батьків. Якщо хоче в квартирі жити – будь ласка. Але хай оплачує величезну квартиру. Вона знає, що все можливе вже було викрадено заздалегідь. Хочете подробиць? Не думаю.

Страшенно боляче за батьків. Вони робили все можливе і неможливе, щоби Ксеня була здорова і щаслива. Їх вже давно немає. Їх нема кому захистити. Ніхто не знає, як вони опікувались Ксенею. Ну і я, що виросла в сім’ї високопосадовців, мила підлоги, коли треба. Вчилася і народила 4 дітей. При цьому утримувала матір і сім’ю. Важко бути в уяві людей розбещеною мажоркою, якій все далося задарма. Якщо хтось і працював, то це був мій батько, мама, ну і я трохи.

Хто оплачував Ксенине життя? Хто заважав їй піти з нашої сім’ї? Напевно не так погано і було. Тато – мер міста, герой війни, інвалід. Почав відбудовувати Тернопілля у 1946 році. За нього Тернопіль зазнав розквіту, були побудовані заводи і фабрики, розчищене озеро. До Ксені тато ставився неймовірною повагою, як і, загалом, до всіх. Статків ніяких не залишив.

13934833_1112521535495212_4234878481021374700_n

– Знаєте, я вже рік веду свій блог в Інстаграмі, –  ділиться Володимир Стус. – За цей час писав про безліч важливих тем, які постійно викликали сотні коментарів та тисячі вподобань. Писав про сім’ю, дітей та їх виховання, про українську освіту, про пошук себе, переборювання депресії, яка все життя супроводжує творчих людей, навіть писав про релігію і своє ставлення до неї.

Більшість моїх читачів – це молодь. Активна, думаюча молодь. Яка постійно розвивається, вивчає, удосконалює свої навички і таланти. Це люди, за якими майбутнє України. Тому я гордий завжди знаходити спільну мову з такими людьми.

Контент Фейсбуку в більшості наповнюють старше покоління, які в інтернеті зовсім недавно. Для них ця соціальна мережа, як телевізор чи газета, в яку можна запхати свій коментар та думку (а наші люди це люблять більше за будь що). Знаходити спільну мову зі старшими людьми мені завжди було важче – тому що ми виросли в різну епоху, у нас різні цінності, бачення світу, уподобання.

Знаючи, що в Фейсбуці сидить старше покоління, яке автоматично створює думку про вищий рівень освіченості та культури, для мене стало неочікуваним отримувати на свою адресу певні звинувачення про те, що я роблю піар на чужому горі, що заплямував спогади певної сім’ї, про яких я вперше чув у житті.

Також дуже кумедно було читати коментарі людей на сайтах тернопільських газет (які взяли мої фото та статтю без мого відому), про те, що стаття куплена, що легко допомагати людям, коли є гроші і тому подібне.

Згадав статтю із сатиричною історією одного блогера. Після опублікування посту про годування горобців він почав отримувати коментарі на кшталт «в країні війна, а ти годуєш пташок», «краще б синичок погодував», «немає куди гроші дівати»,  «люди голодують а ти…» і так далі. Ця ситуація ще раз переконала мене, що жодна революція в країні не допоможе, поки не відбудеться революція в голові людей.

Володимир Стус поділився, чим же його вразила та старенька жінка і чому він плакав після розмови з нею.

– Найбільше мене вразило усвідомлення того, що жінка в 83 роки не має ні чоловіка, ні дітей, ні родичів, –  пояснює. – Найбільший мій страх в житті – це бути самотнім і забутим. Саме це вбиває найчастіше старших людей, а не старість і хвороби. Тому, після спілкування з пані Оксаною я усвідомив, що всі можуть бути на її місці. В теперішній час, при живих друзях та родичах ми буваємо самотніми. Саме це і заставило мене вивільнити емоції.

Все ж Володимир розуміє людей, які боляче сприйняли публікацію.

– Їх можна зрозуміти, – каже. – Через непередбачувані обставити ця історія та фото стали популярні в Фейсбуці. Люди постійно роблять репости. Я не можу це контролювати. Звинувачувати мене – це все одно що звинувачувати фотографів у будь-якій війні світу, тільки через те, що вони показують її нам через фотографію. Я ніколи не хотів ставати популярним через чуже горе. Цілий рік веду блог. Вкладаю душу, сили, піт і сльози в кожне фото та статтю. Особисто для мене важливішими є фото в блозі, які, я вважаю, вартують не меншої уваги та афішування. Але людям все одно. Дуже легко захоплюватися тим, чим модно захоплюватися. Дуже легко любити речі, які люблять всі. Надто просто визнавати те, що визнає весь світ. А ви спробуйте зрозуміти непопулярні речі. На місці людей, чиї батьки допомагали пані Оксані, я б також зажадав, щоб люди дізнались правду.

Після цього випадку Володимир Стус зробив цікавий висновок.

– Людям не завжди потрібна правда, –  підсумував він. – Ми не віримо в те, що бачимо. Ми бачимо те, у що віримо.