Cертифікована мовна тренерка Кембриджського університету, засновниця мовної школи EverEnglish, мама, амбасадорка Чорткова, авторка програми #мета_мільйон, покликаної навчити мільйон українців розмовляти англійською – так представляє себе корінна чортків’янка, котра вже понад 15 років проживає у Києві, Яна Козаченко. А ще – вона волонтерка. У перші дні війни, повернувшись до рідного Чорткова, як тоді думала, на декілька днів, прийшла у міську раду та запитала, чим може бути корисна. Так несподівано розпочався новий етап у її житті. Історію Яни розповіли у пресслужбі Чортківської міської ради (далі пряма мова героїні - ред.)

«Я до останнього не вірила, що буде війна. Працюю із багатьма політиками, які навчаються у моїй школі англійської, всі одностайно навіть не припускали думки, що може бути повномасштабне вторгнення. Тому вірила, що все обійдеться. Хоча, лягаючи спати 23 лютого, похапцем зібрала документи у папку, аби заспокоїтися, та зловила себе на думці – невже хтось може забрати у мене можливість спати у власному домі?... Невже хтось може позбавити мене комфорту, над яким я працювала все своє життя?… А вже за кілька годин прокинулась від слів чоловіка: «Вставай, почалося!».

Перша думка – потрібно поїхати і забрати маму із Білої Церкви у безпечне місце, а тоді повернутись до Києва. Ми ж у «сталінці» живемо, тут двометрові стіни, тут безпечно!… Коли повертались від мами, у Василькові вже обстрілювали аеродром, тож вирішили змінювати плани на ходу та їхати до Чорткова, оскільки я ще й була на третьому місяці вагітності. Їхала до рідного Чорткова на декілька днів, бо була певна, що все швидко вирішиться та закінчиться. І з того часу я досі так і не була у своєму домі в Києві…

Я приїхала до Чорткова, поставивши бізнес у Києві на паузу (усвідомлюючи, що зараз всім не до навчання). Відразу зрозуміла – я повинна щось робити, бути корисною тут і зараз, інакше я збожеволію. Тому пішла туди, де ухвалюються усі рішення у місті, у серце громади – в міську раду. Почала допомагати із міжнародною комунікацією – спілкувались англійською із благодійними фондами та організаціями, представниками місцевого самоврядування із Польщі, Німеччини, Франції, Латвії тощо. Тоді як ніколи раніше я відчула, що англійське слово -  це моя зброя на цій війні. Це засіб говорити зі світом однією мовою, доносити нашу правду, протистояти пропаганді московії.

Я чуюся живою, коли я максимально завантажена і зайнята. Коли є вільний час – значить щось не так. Тим паче тоді, коли війна. Коли хлопці в окопах, медсестри виносять поранених з поля бою, а я у мирному місті сиджу, склавши руки? Ніяк! Тому я навіть будучи при надії не відмовлялась від жодних поїздок, допомагала організовувати гуманітарні вантажі, задіюючи увесь свій мовний потенціал - англійську, польську мови, щоб бути корисною тут і зараз.

Мрію, щоб якомога більше українців, а особливо школярі усвідомили, що англійська – це не просто предмет. Це ресурс, яким ти протистоятимеш неправді та ворогу. І якщо дивитись на вивчення англійської із цього стратегічного боку, то відкривається зовсім інша мотивація. Тоді кожен українець стане потужним рупором правди у Європі та світі.

Вчителі англійської – часто недооцінені, заробляють не ті гроші, яких вартують, хоча водночас фактично на них тримається усе «англійське» майбутнє України. Статус вчителя в освітній системі вже зараз, у час війни, потрібно змінювати, підносити рівень викладання іноземних мов, бо, перефразовуючи слова Вінстона Черчиля, які стосувалися культури під час Другої світової війни, «А за що ми тоді воюємо?». Скажу фразу, в яку тверду вірю: «без англійського слова – не було би Himars, танків Leopard та ЗРК Patriot в Україні». Англійське слово –  це зброя.

Плани на майбутнє? Війна навчила мене не відкладати життя на потім. Бути корисною тут і зараз, втілювати проекти тут і зараз, не відкладати у довгий ящик те, що робить тебе і людей довкола щасливими. Буду надалі реалізовувати проєкт #мета_мільйон, «англізовуватиму» з командою EverEnglish Україну. А ще – хочу знаходити трішки більше часу для відпочинку, бо завтра – може не настати…

Переїхавши з Києва до Чорткова на рік, я точно надбала, а не втратила! При чому дуже багато! Я усвідомила, що те, що ти завжди біжиш – не свідчить про ефективність. Я зрозуміла, що можна робити дуже важливі речі, об’єднувати довкола себе людей із будь-якої точки України і світу, і для цього не потрібні ошатні офіси на Хрещатику.

Чортків завжди асоціювався у мене із моєю юністю, адже я поїхала звідси у 15 років. А тепер я відкрила рідне місто по-новому, воно таке багатогранне!…»

Фото Чортківської міської ради