Світлана Міхова ще у середній школі зрозуміла, що хоче пов’язати свою кар’єру з манікюром. Вона пригадує, як тоді її однокласниці вже ходили до майстрів та мали різні дизайни нігтів. Це наштовхувало Світлану на думку, що вона сама хоче створювати ці дизайни.

Після школи дівчина навчалася на перукаря, але паралельно починала практикуватися, як майстриня манікюру. Відтоді вона остаточно зрозуміла, що знайшла справу свого життя.

Мені подобається бачити «до» та «після» у своїй роботі. Дівчата довіряють мені свої руки та хочуть кращого результату. І я розумію, що можу допомогти їм, і зробити це гарно. Мені подобається в цій справі допомагати дівчатам мати кращий вигляд, почуватися впевненіше, слідкувати за своїми нігтями. Це дуже творча робота, сповнена натхнення та креативності. Подобається сам процес, підготовка до нього, емоції людей, — ділиться Світлана.

Напередодні повномасштабного вторгнення Світлана працювала в Центральному районі Маріуполя і думала про розширення своєї справи. У планах було винайняти більше приміщення. На жаль, цього не сталося.

«Пробули в Маріуполі протягом усієї блокади»

Чоловік Світлани — професійний військовий, який перебував на службі ще до повномасштабного вторгнення. Коли росія розпочала свій наступ, він разом із побратимами став на захист своєї країни, а Світлана залишилася з родиною в Маріуполі. Тоді вони не уявляли, що їх чекає.

Я приїхала із Центрального району в Кальміуський, де проживала моя родина. Там ми й були весь цей час. Ми хотіли виїхати ще в березні, коли люди почали виїжджати, і коли місто було вже дуже зруйнованим. У сусідів були автівки, на яких ми планували виїхати разом. Але якось нам у двір прилетів снаряд, і вибуховою хвилею пошкодило один з автомобілів. І ми просто вже не влізли, тому залишалися далі в місті, — розповідає Світлана.

Дівчина пригадує, як вони долали проблему відсутності води та їжі. У їхній родині була маленька дитина — молодша сестра Світлани. Тому доводилося шукати всі способи, щоб забезпечитися хоч якоюсь провізією. Недалеко від їхньої домівки була криниця, завдяки якій був доступ до води. Для технічного використання розтоплювали сніг та брали дощову воду. У перший місяць повномасштабної війни родина використовувала власні запаси харчових продуктів. А коли виїхали сусіди, то передали Світлані деякі запаси. Наприкінці квітня в місті вже почали зʼявлятися торговці, які привозили продукти. Вони коштували великих грошей, але вибору не було.

Я памʼятаю, як пішла один раз, купила макаронів, Мівіну й ще щось. Я вважаю, що нам ще пощастило. Були люди в місті, у яких збережень не було взагалі. Як вони виживали, я не знаю… Нам трошки легше було в цьому плані. Була проблема в підгузках та дитячому харчуванні. Цього не було ніде. Тільки потім приїжджали волонтери та роздавали підгузки, — пригадує героїня.

Разом із мамою та сестрою Світлана покинула Маріуполь 6 червня минулого року. Родина шукала шляхи, щоб виїхати без фільтрації, адже додаткові перевірки від росіян могли їм зашкодити. За допомогою перевізників, які тоді вже почали працювати, вони виїжджали через територію рф, Латвії, Литви та Польщі. Дорога до України зайняла тиждень.

Перевізник казав, що довезе нас до Львова. Але сталося так, що вони висадили нас у Польщі серед ночі та сказали, що в Україну вже не поїдуть. Уявіть собі, ми стояли з маленькою дитиною вночі в незнайомій країні. Нам тоді допомогли добрі люди. Ми дісталися спочатку Львова, а потім — Тернополя, — розповідає Світлана.

Чоловік Світлани брав участь у боях на Донеччині. Зараз він продовжує обороняти країну від російських окупантів. Світлана разом із мамою та молодшою сестрою осіли в Тернополі. Одразу ж після приїзду, дівчина почала думати, як повернутися до роботи.

Побудувати життя з нуля в Тернополі

Світлана згадує, що ще сидячи в підвалі Маріуполя, рятуючись від російських обстрілів, вона думала про те, як повернутися до роботи. Тож коли її родина опинилася в безпечному місці, майже одразу дівчина повернулася до власної справи. Спочатку працювала в іншого власника «на відсоток», а через деякий час зрозуміла, що хотіла б повернутися до самостійної діяльності.

У січні минулого року Світлана відкрила власну студію манікюру. Вона зізнається, що починати з нуля в новому місті складно. У Маріуполі Світлана вже мала клієнтську базу, приміщення та репутацію топмайстрині. У Тернополі доводиться все робити спочатку.

Та за цей рік студія вже має свої результати: з’явилися нові прихильники, люди приходять за рекомендацією від інших, поступово справа розвивається та розширюється. Зараз Світлана готується найняти ще одну працівницю до студії. Активно займається і розвитком у соціальних мережах, щоб залучити більше людей.

Знаєте, це все не проблеми, це просто складнощі, які можна вирішити. Коли тяжко: вдихнув, видихнув і пішов далі. Головне, що всі живі, здорові. Я розумію, що саме це зараз найголовніше, — наголошує майстриня.

Попри всі труднощі в житті, маріупольчанка вірить у найкраще та продовжує працювати, щоби підтримувати себе, родину та країну у важкі часи повномасштабної війни. Світлана — приклад незламної людини зі сходу! Пишаємося та підтримуємо своїх!

Читайте також: Переселенка з Сум відкрила кафе у Тернополі

Як переселенці з Харкова шиють український одяг у Тернополі

«Від нашого магазину і будинку нічого не залишилося»: як переселенка з Бахмута відкрила власну справу у Тернополі

«Їхали і молилися, щоб нашу машину не обстріляли»: історія родини з Маріуполя, яка відкрила пекарню у Тернополі (відео)

Фото Світлани Міхової