Тернополянка Наталія Барнич за 38 років плакала менше 20 разів. Якщо і були сльози, то так, щоб люди не бачили. Емоції тримає в собі. Не пригадує, щоби плакала і в дитинстві. Розбивала коліна, але терпіла. Плакати соромилася. Нині вона працює головним спеціалістом відділу комунікації ГУНП в Тернопільській області. Каже, що вперта але справедлива. Цілеспрямована і наполеглива. Ніколи не сперечається і не укладає парі. Зробила багато помилок, які навчили по-іншому дивитися на все. Ця жінка зі сталевими нервами і гострим розумом розповіла про себе сайту Про Те.

– Друзі кажуть, що перше враження про мене – строга, зла. Навіть на фото. Не вмію усміхатися під час фотозйомок. Взагалі донедавна дуже рідко фотографувалася. Це останній рік – постійні селфі. Пам’ятаю, навіть як була маленькою, не сприймала цих усі-пусі ніжностей. На день народження думала, що зараз почнуть цілувати-вітати, а я не хотіла, щоб до мене ставилися, як до маленької дитини. Була самостійною.

Не пам’ятаю, щоб в дитинстві плакала. Завжди стримувалася. Мене ніколи не сварили і не били. Хіба поглядали строго. Було соромно плакати. Звідки це – не знаю. Може характер. Я – жорстка. Але своїх дітей теж дітей ніколи не била. Можу на них так подивитися, що вони все розуміють.

Мене виховували, ніколи нічого не забороняючи. Мовляв, у тебе своя голова. Так само і я виховую дітей. Не кричу, не б’ю. Вони відповідають самі за себе. І вчаться самі. Може я погана мама, бо ніколи не користалася тим, що у мене є знайомства. Не ходила до школи, щоб просити за дитину, про щось домовлятися чи займатися підлабузництвом.

– Чому не займалася підлабузництвом? Це принижує гідність, це нецікаво?

– Завжди кажу: «Я, можливо, така, як і всі, але я не хочу робити так, як всі». Телебачення займає багато часу. Це ненормований робочий графік. Коли народилася дочка, то я йшла на роботу – вона ще спала. Приходила з роботи – вона вже спала. Чоловік трішки з малою сидів. Із сином рік побула в декреті. Діти змалечку самостійні. Тому не люблю принижуватися чи щось просити.

Коли дочка здавала ЗНО, я навіть не цікавилися. Вона – все сама. Не знаю, які у неї були бали. Дочка сказала, але я в них не розуміюся. Вона хіба телефонувала, що поступила чи не поступила. В малої характер, як у мене, жорсткий. У школі вміла за себе постояти. Їй палець в рот не клади. Якщо бачила щось несправедливе, то не мовчала, не ховалася за когось, а прямо казала це вчителям. Таких людей менше люблять.

Я теж прямолінійна. Але мені це не шкодить, а іншим – не знаю. Я не переймаюся. Якщо маю щось сказати людині, кажу. Якщо це комусь не подобається, у мене принцип: не подобається – не спілкуйтеся.

thumb_208082_news_m

– Не прагну мати масу друзів. Я соціопат і поки не взнаю людину, не буду з нею спілкуватися. Достатньо тієї невеличкої кількості друзів, які є. Не люблю великі компанії. Мені потрібно просто з кимсь посидіти, відпочити мізками.

Чи не відштовхує прямолінійність? Завжди говорю прямо, але чомусь люди, яким це кажу, далі зі мною спілкуються. Відстоюю свою позицію щодо роботи. У мене є керівник. Він каже, що хоче, аби так-то і так написала. Але мені це не імпонує, тому що дещо не так, є журналістські принципи. Люблю, щоби це було чесно, доступно, виважено і висвітлені усі сторони.

Так само намагаюся жити. Наведу приклад, щоб далеко не йти. У школі батьки збирають гроші. При тому, що гроші у нас вже не збираються. Усі батьки – так, бо треба. І я одна сказала, що це не потрібно. Бо є якісь принципи. На школу ж виділяють гроші. Виступила проти, тоді мене й інші підтримали. Але деякі батьки сприймають це у штики.

– В дитинстві не плакала, а дорослою?

– Кілька разів плакала. Через душевний біль. Як хтось добиває морально, каже щось неприємне, наїжджає – тоді так, плачу. Але намагаюся стримуватися.

Коли була на дев’ятому місяці вагітності з малим, померла мама. Я знала, що не можна плакати. Вона померла на початку березня, а син народився 29 березня. І навіть тут я себе тримала, бо розуміла, що це зашкодить. Не плакала. Мама хворіла, я знала, готувалася. У неї була онкологія, діабет і застуда – усе разом. Мені тоді було 26 років.

– Коли вже мама померла, після народження дитини не дала волю сльзам?

– Ні. Розумію, що це життя і смерть неминуча. Я не з тих. У мене ще бабця жива, я не буду кожен день дзвонити до неї і перепитуватися, що там і як. Подзвоню раз в скількись. Я не настільки ніжна, щоб питатися, як здоров’я і таке інше. Дзвоню вже, коли відчуваю, що це потрібно. До життя ставлюся легше. Єдине переживання – це діти, мої найближчі. За них боюся. Дочці 17 років, синові – 12.

– Кажеш, що ішла на роботу, дитина ще спала. Приходила з роботи, дитина вже спала. Часто чую від жінок, які не відсиділи декретну відпустку, що вони про це шкодують. А ти?

– Ні. Ніколи ні про що не шкодую. Хіба про те, що не годувала дитину грудьми. У мене було молоко, але через роботу не мала можливості. Я це компенсувала з другою дитиною. Сина годувала довго. Правда, в садочок його віддала, коли він ще не вмів ходити. Ніколи не шкодувала, тому що в мене хороший чоловік.

Як він зі мною живе? Усі наші спільні друзі, знаючи мій складний характер, завжди кажуть, що моєму чоловікові потрібно поставити пам’ятник і що таких, як він, нема вже. Володя дуже любить дітей, любить мене. У всьому мені помагає. Коли народила дітей, не було такого, що мені треба було вночі вставати і годувати. Дитина плаче, а чоловік встає і мені приносить. Він постійно мене підтримував. Не знаю, за що мені таке щастя (сміється).

– Напевне, він – такий. Мабуть його батьки так виховували – поважати жінку. Каже, що любить. Через всі мої дивацтва, заскоки і все те, що я чудила, інший вже давно б мене послав.

– А як саме чудила?

– Є жінки, які нарікають, що чоловік приходить додому і грає в комп’ютерні ігри. Я теж багато років грала у комп’ютерні ігри. Реальність реальністю, а я приходила додому і вечорами відключалася в інтернеті. Грала онлайн-ігри, ті самі танчики, ще щось. Я там відпочивала і це було досить довго – 10 років. У мене з’явилося багато друзів по світу завдяки тим іграм. Чоловік спочатку це не дуже сприймав, але пізніше звик. А потім мені перейшло. Усе має свій період.

Спочатку відривалася від реального життя в іграх. Тепер інколи відпочиваю, коли вишиваю. Малюю картини за номерами. Інколи пінцетом викладаю камінчики – це діамантова техніка вишивання. Навчилася вишивати ще в дитинстві. Мені прабабця показала лише раз. Вишиваю і картини, і одяг. Мені потрібно щось таке, щоби відпочити, відключитися. Хоча маю такий характер, що зайве викидаю з голови. Тепер працюю в поліції, то доводиться стикатися і з вбивствами, і зі всяким злочинами. Але я попрацювала, прийшла додому і забула. Тобто не переймаюся.

– Як тобі це вдається?

– Не знаю. Абстрагуюсь. Просто не беру близько до серця. Цього навчилася ще на телебаченні – прийшла на подію, відписала її і забула. Якісь деталі можу пам’ятати, але очищаю голову. Доводилося виїжджати на аварії, вбивства. Але як помирає старша людина, це легше сприймаю.

Пам’ятаю випадок, коли ми приїхали знімати аварію десь за Тернополем. Батько їхав з дитиною. Він далекобійник і взяв із собою на добу дитину, щоб покатати між областями. У них в’їхала інша машина і дитина загинула. Та дитина лежить, а батько ходить. На горизонті церква, а він молиться. Не знали, як сказати мамі, що він взяв у рейс дитину. Це було емоційно важко. Так само нестерпно дивитися на побиту дитину. Пригадую випадок, коли тато побив маля. Я прийшла в лікарню, а там дворічний хлопчик весь синій. От це – важко, аж гнітюче.

– З поліцейськими виїжджаєш на місяця вбивств?

– Тепер не ні, але працюю з матеріалами. Це фото, відео. Я це бачу. Іноді доводилося їздити, але зараз нас трошки бережуть. Слідчі виїжджають. Це раніше не було такого, як тепер, що всі знімають на телефони. Ці матеріали і моя дочка бачила. У телефоні між моїми фотографіями і дітей маю фото злочинів. Аварії, трупи є. Дочка хотіла поступати на криміналістику. Наразі вона вибрала правознавство у юридичному. Далі побачимо, де буде працювати. Дочка дивилася на ці фото. Теж нормально їх сприймає.

Якось мій тато віз мене з дітьми машиною в село. Син був ще малим. Ми натрапили на дуже страшне ДТП. Там були частини тіла по дорозі. Я сказала дітям: «Подивіться. От до чого призводить порушення правил». Помітила, що після того діти стали уважнішими на дорозі. На таких прикладах показую. Краще на чужих помилках вчитися. Не бережу їх від негативної інформації. Мовляв, не дивіться. Життя складне і  якщо ти за себе не постоїш, то нічого доброго з того не буде.

– Чи думала колись про смерть?

– Коли люди тяжко хворіють, створюють рідним незручності. Не знаю, як складеться життя, але не хотіла б такого. Щоби боялася смерті – напевне ні. Був один момент, коли за крок до смерті все життя промайнуло перед очима. Колись була у таборі відпочинку, десь у дев’ятому чи десятому класі. Ми пішли до невеликого водоспаду. Намочили ноги і піднімалися на гору. Я послизнулася. Почала бігти, якось балансувала. Мене намагалися зловити за руки. Там було круте урвище і каміння внизу.

У той момент перед очима реально пронеслося все життя – маленька я, старша. Якось так швидко, як кінострічка, по кадрах. Але за секунду, бо скільки ж там біжиш? Я приземлилася на живіт. Не побилася, не травмувалася. Якби погано стала, то можна було і головою стукнутися. Є ангел охоронець. Переконалася в тому.

original

– Так, коли переглядаю матеріали, бачу місце злочину, маю свої міркування. Як спілкуюся зі слідчими, чую їх думку, все одно на підсвідомому рівні вчуся того. Мені здається, що якби я не лінувалася і пішла б вчитися, можливо, була би непоганим слідчим.

З дитинства люблю читати детективи. Дотепер вишукую різні криміналістичні серіали. Не люблю мильних опер. Коли пішла працювати на телебачення, то перестала дивитися телевізор. Але деколи вечорами переглядаю криміналістичні серіали. Так, я розумію, що в Америці зовсім не так і фільм це є фільм – багато вигаданого. Але мені цікава їх методика, як вони розслідують, як збирають докази. Деколи порівнюю. Я от їздила на семінар по кіберзлочинності, насиллю в сім’ях та інше. Семінар проводили чехи. У них також все інакше. У нас навіть техніка не така потужна. Не маємо стільки ресурсів, щоби працювати так, як за кордоном. Зрозуміла це, поспілкувавшись з іноземними колегами, слідчими і оперативниками. Хоча наші поліцейські працюють з тим, що є, і дають собі раду.

До речі, усі криміналістичні серіали, які є, я переглянула. Улюблених нема, але з тих, що зачепило, американський серіал «CSI: Місце злочину». Сподобалося, як команда працює в повазі один до одного, як поводяться на роботі. Я журналіст, але бачу, як працює поліція. Ще десь шість років тому, коли була в Америці, мене вразило, як там люди ставляться до поліції, до пожежних. Їх возносять, поважають. Не так, як в нас.

– А чому у нас не так поважають?

– Менталітет.

– А корупція?

– Напевно, так. В нас це є. А от там, мабуть, нема. В Америці люди якісь більш свідомі. Мене це здивувало. Наприклад, якщо я їду в автівці, а переді мною їде інший автомобіль і звідти хтось кидає сміття, то з машини, що їде з-заді, телефонують в поліцію і повідомляють, що от той смітить. Люди самі стежать за порядком. А в нас як? Кинув сміття на вулиці  і ніхто не звертає уваги. Там по-іншому. Просто менталітет інакший. Нам ще до того, певне, довго йти. Треба, щоб люди починали з себе. Навіть діти все копіюють. Йде мама з дитиною. Дитина розгорнула морозиво, кинула папірчик, а мамі пофіг. Як бачу таке, роблю зауваження.

– А реакція мами?

– Агресивна. Щось там мама булькне, але дитина підніме. Я можу і вголос перехожому щось бовкнути. Наприклад, людина немита, неприємний запах від неї. Я буду йти попри неї і про себе вголос скажу: «Боже, воду ще ніхто не відміняв». Ну не можу я змовчати.

– Не знаю, чи я сварлива. Деколи буває, що по роботі сперечаємося. А щоби сваритися, то ні. Прямолінійна, вперта, запальна. Але емоції швидко гаснуть, мене попускає. Найбільше не люблю, коли люди судять один одного поза плечі. Якщо маю щось комусь сказати, то скажу у вічі. Не сприймаю, коли мені кажуть одне, а позаочі – інше.

– Якщо говорити прямо щось неприємне для співрозмовника або ж підвищеним тоном, то на цьому стосунки можуть і закінчитися. Чи є у тебе такі випадки? Або ж навпаки – посварилися, помирилися і дружите чи працюєте далі.

– Що стосується друзів, з якими я дуже близька, то так. Ми можемо посваритися, я подуюся, але мине деякий час і миримося. Мала найбільшу образу на коліжанку. Вона щось не те сказала, а мене це зачепило. Я більше року з нею не говорила. Не йшла на контакт, бо я гонорова. Нас чоловіки намагалися помирити. Помирили більше, як за рік. Спілкуємося далі.

– На тому ж рівні, що й раніше?

– Мені здається, що навіть краще. А от якщо стосується неблизьких друзів, а тих, з ким каву пила чи десь перетиналася, то інша річ. Взагалі я не відмовлюся від людини, якщо це якісь побутові проблеми. А якщо це наклепи, використання, обман чи ще щось, тоді вже не буде того спілкування, як колись. Можу повністю припинити контакт.

– Багато таких випадків?

– Небагато. Але є. Я знаю, що в мене дуже складний характер. Можу сміятися, а за хвилину мене заклинило і я сиджу собі на умі, щось своє втикаю. Тобто абстрагуюся. А як ходжу вулицями, не звертаю уваги на людей. Було таке, що йде моя дитина, а я її не бачу. Вона каже: «Мамо, це ж я». На вулиці буваю в собі. Можу щось своє думати. Вже не раз мені казали: «Ми вітаємося з тобою, а ти не звертаєш уваги». Людина йшла, кивнула головою, а я не помітила. Це мій мінус, бо дехто може вважає, що я невихована. Не думаю, що я невихована. Просто не помічаю їх.

– Коли інші люди прямолінійні з тобою, як ти це сприймаєш?

– Критику сприймаю нормально. Намагаюся дослухатися. Якщо мені говорять, що я щось не так роблю або що якийсь одяг не підходить, можу відповісти, що мені так зручно. Але якщо мені кажуть, що не потрібно різко говорити, я аналізую. Намагаюся не повторювати те саме, але не завжди виходить. Мабуть, мене вже важко перевчити і перевиховати.

Я от не сприймаю гумор КВН. Люди усі сміються, а я не розумію, з чого тут сміятися.

– Тебе важко розсмішити чи в тебе інше почуття гумору?

– У мене інше почуття гумору. Можу веселитися в компаніях, дуріти, тусуватися, як мала. Але не сприймаю плоских жартів. Ми видаємо газету, то треба шукати анекдоти. Мені треба купу анекдотів прочитати, щоби я засміялася. Чомусь сміюся тільки з вульгарних.  Але в газету це не можу дати. Не запам’ятовую анекдотів. Коли всі сміються, я не сміюся.

– Які переваги чоловічого колективу?

– Чоловіки мене поважають. І я поважаю чоловіків. Мені з ними легко. Хоча ми разом працюємо, але сприймаю їх як друзів.

– Вічне запитання. А можлива дружба між чоловіком і жінкою?

– Мій чоловік каже, що неможлива. Я вважаю, що можлива. У мене є друг, з яким ми товаришуємо вже купу років – Олег Удич. Це людина, з якою я можу порадитися на будь-яку тему. Він підкаже і поможе безвідмовно. Так, це дружба. Я вірю в дружбу між чоловіком і жінкою.

– А в жіночу дружбу віриш?

– Не зі всіма. Вважаю, що подруг має бути стільки, щоби можна було порахувати на одній руці. Але це ті подружки, які тебе не підставлять, не зрадять, не будуть тебе обговорювати поза плечі, а скажуть у вічі. У мене є такі подруги.

thumb_208101_news_m

– Так. У чоловічій дружбі розчарувалася і мене та дружба дуже багато чого навчила. Це вже дружба в лапкАх. Зрозуміла, що не треба збільшувати коло спілкування. Не потрібно більше тих людей, кому можна довіряти. Коли відкриваєшся людині, ти віддаєш себе їй. А та людина з тобою по-одному, а потім дізнаєшся дуже неприємні речі. Це дуже важко.

Була така ситуація, коли багато колег казали, що ні, ця дружба не повинна бути, тому що вона закінчиться плачевно. Я нікого не хотіла слухати і далі продовжувала спілкуватися з тією людиною. В якийсь момент сама дійшла до того, що колеги були праві. Я ніколи нікого не слухаю. Маю сама дізнатися про людину. Тобто – хай говорять. Але потім побачила, що ця людина не та, за кого себе видає. Це не те що розчарування, а припинення будь-якого спілкування.

В моєму житті трапилося так, що я не зважала ні на кого і ні на що. Не хочу вдаватися в деталі, але я нехтувала інтересами власної родини, заради інших. Ледь не втратила друзів дитинства та теперішніх друзів. Я була сліпа і не помічала, що мене тупо використовують дволикі люди. Друзі допомогли мені вилізти з багна. Незважаючи ні на що, мене постійно підтримував чоловік.

Так, в  мене є багато друзів, з якими я можу кудись йти. Але справжніх, то це дві подружки співробітниці, дві – за межами роботи і двоє друзів-чоловіків. Все.

– За скільки часу розкриваєш людину, яка вона?

– Мені легко спілкуватися з людьми. Не треба багато часу. У перші хвилини роблю висновки. Звичайно, що з часом може трошки щось змінитися. Так само, як мене сприймають при першій зустрічі, що я серйозна і зла. Потім кажуть, що я інакша.

– Але ти не зла?

– Я не зла, якщо зі мною нормально. Якщо мені напаскудять, то можу це пам’ятати.

– За які риси цінуєш людей?

– За відкритість і чесність. Вважаю, що ті люди, які мене оточують, наділені цими рисами. Щаслива, що вони в мене є. Я не з тих, хто легко підпускає до себе людей, але коли таке траплялося, то віддаюся їм цілком і повністю.

Наталія ЛАЗУКА