Як тернополянка Ірина Кравчук вчить не боятись творити (фоторепортаж) (інтерв'ю)
Перше, що бачиш у майстерні «Синя пташка» — давінчеву «Мону Лізу» із синьою пташкою на правій руці. Під нею — зона для натюрмортів із задрапірованою темною тканиною, відтак вихоплюєш поглядом мольберти зі слідами активного користування, поличку із книжками, на іншій стіні — портрет Фріди Кало, чорний крислатий капелюх і картина з зоряним небом. На столі сліди недавнього майстер-класу — фарби, пензлики, вода… Біля мого стільця — вирізки з роботами Джорджії О’Кіф — її творчість зараз надихає «Синю пташку».
У майстерні дорослі та діти через малювання відшуковують шлях до себе. І показує їм дорогу Іра Кравчук. Ми починаємо розмовляти, Іра щоразу змішує «я» та «ми» — каже, відчуває себе єдиним цілим із тими, хто приходить у її майстерню — тут вона навчає та навчається сама, передає свій досвід і здобуває новий.
«Синя пташка» почалась з дітей
Цього року «Пташці» виповнилось чотири роки. Близько року майстерня розміщується у невеличкій, але затишній кімнаті на бульварі Шевченка в Тернополі. Перед тим, як перебратись сюди, майстерня змінила кілька локацій. І щоразу фірмовим знаком місця ставала «Джоконда» із синьою пташкою.
— Мабуть, якщо зайти в якесь приміщення та повісити цю картину — буде такий собі знак — тут буде «Синя пташка», — сміється Іра. — Дуже часто знайомство з найменшими, котрі приходять у студію, починається саме з цієї картини. Вони мене запитують, що це за тьотя, а я розповідаю, уточнюючи, що в оригіналі вона без пташки.
Цікавлюсь, чому майстерня називається саме так.
— Цей твір Моріса Метерлінка мій улюблений. Серед іншого, він вчить шукати та бачити. Мені дуже подобається те, що побутові та звичні предмети оживають, коли дивитись на них під кутом фантастичного чи казкового. Я дуже люблю фразу про чарівну пташку з п’єси Метерлінка: «Ми всюди її шукали, а виявляється вона увесь цей час тут, поруч». Основний принцип на «Пташці» — щастя всередині нас. Я особливої роботи тут і не роблю — просто спостерігаю дива і рада з того, — каже дівчина. — «Синя пташка» почалась з дітей… Коли з’являються свої діти, то скоро поруч них з’являються інші. Дитячі компанії дуже креативні, сповнені ентузіазму, варто лише поділитись фарбами та ідеями. У тусовках я часто перебиралась до найменших — казала, що приглядаю за ними, а мені просто там цікавіше.
Свобода творчості
Дітям, котрі приходять у майстерню, від двох років, але були й заняття, які відвідували батьки з новонародженими — разом вони робили відбитки ніжок, з яких вимальовувались різні зображення, приміром, кавуна чи кораблика. У групах немає жорстких вікових рамок, тож дуже часто вчаться разом і дорослі, і діти. Іра каже, не обходиться без конфліктів і примирень — учасники майстерні вчаться ділитись досвідом, фарбами, простором. Співрозмовниця каже: їй дуже подобається, що у «Пташці» є різні покоління митців.
— Один із моїх головних принципів — я не нав’язую свого погляду на те, як малювати, ані свого стилю, ані того, як тримати олівець. Мені дуже важливо, щоби діти використовували свій вроджений потенціал. Завжди було боляче дивитись, коли малих садять рівненько та кажуть малювати так і так, а, якщо намалюєш щось не таке — ось тобі гумка і новий листочок. Трапляється, разом із дітьми приходять батьки. І батьки бояться за дітей, аби ті щось не намалювали неправильно. Але «Пташка» — це той простір, де можна не боятися і подивитись під іншим кутом на звичні речі! Нас хтось вчить, як правильно, але своє знання він базує на тому, як його навчили, а перед тим так навчили когось, хто його навчив, — міркує Іра. — Можливо, коли я дозволяю своїм вихованцям робити так, як вони хочуть, я й собі дозволяю не слідувати за кимсь, бо на початку мої заняття були більш традиційними. Коли почала більше займатись з дітьми, більше дізнаватись про різні методи навчання, зрозуміла наскільки це круто давати свободу. Потім підтягнула це і в роботу з дорослими — вони ж теж мають внутрішню дитину.
Фріда Кало, Леонардо да Вінчі та Рене Магрітт
Принцип свободи пов’язаний із тим, аби ділитись досвідом не нав’язуючи його. Надавати свободу так, аби вихованці «Пташки» відчували безпеку та підтримку. Це не ті рамки, котрі обмежують, а ті, які підтримують. Іра Кравчук каже, що допомагає учням вчитись відшукувати ідеї. Коли питають поради — радить зі свого досвіду та розповідає, як робили інші художники, завжди зауважує — можна придумати щось своє. Так головними друзями «Синьої пташки» стали художники.
— Я відчула, що художники нам можуть дуже допомогти. Всі вони не схожі між собою та малюють кожен по-своєму, тому, коли розповідаю дітям про підходи, ілюструю творчою різноманітністю — можна і так, і так, і — уявляєш, навіть так, а можна намалювати три лінії та розповісти про концепцію своєї роботи! — захоплено розповідає Іра. — Мені завжди цікаво спостерігати за тим, як мої вихованці придумують концепти того, що вони створили. А потім у захваті від того, що вигадали. Це дуже цікаво, якими різноманітними способами створюється мистецтво. Мабуть, наше покоління звикло до одного способу народження мистецтва, а наступне — бачу по своїм вихованцям — буде відкритішим. Я не забороняю копіювати. Доти, поки не з’являються ідеї. І вони з’являються! Учні використовують твори художників як базу, від якої можна відштовхнутися і починають літати.
Тому роботи, присвячені Фріді Кало та Леонардо да Вінчі займають особливе місце у майстерні, а ще Рене Магрітта. Іра Кравчук каже — ця трійка дуже важлива для неї. Це ніби й дуже різні художники, але об’єднує їх те, що кожен створив у собі дуже різні світи, вони були диваками серед диваків, незламні у вірі в свій вигаданий світ.
Знайти ключ до себе
Якщо для дітей художники стають містками, завдяки яким вони розкривають свій потенціал, то дорослим можуть допомогти докопатись до себе. Заняття «Синьої пташки» не завжди про мистецтво, а іноді про самозаглиблення.
— Не з кожної артзустрічі її учасники виходять окрилені — іноді вони можуть бути абсолютно виснажені. Дорослі дуже часто малюють за відчуттями і мистецтво тут більше як ключ до себе або рушійна сила самозаглиблення. Дехто загрузає у темі — і це привід, аби покопатись у собі. Деякі розчулені та рідісні, дехто сумує. І всі емоції потрібні — серед них нема поганих, — міркує Іра.
Каже, найчастіше дорослі відчувають наче заціпеніння перед чистим листком. Багато хто розповідає, що малювали востаннє у школі чи садочку, і згадують це із не найприємнішими емоціями, бо тоді їх творчість загнали у рамки. І це саме той випадок, коли на руку змішані групи — в дітей дорослі можуть навчитись безстрашності.
— Для тих, хто боїться почати малювати, ідеально обрати напрямок роботи й працювати над картиною маленькими кроками — приміром, розділити полотно на дві частини й розмалювати кожну в інші кольори, потім затінити — ось, уже починає вимальовуватись горизонт… Не кожен вірить у свій потенціал. Але люди приходять навіть зі страхом і це дуже круто, коли вони готові глянути йому в очі і побачити Синю пташку на сврєму плечі, котра каже: «Так, ти можеш!». Люди дуже круті, вони просто часто не знають про це, — каже співрозмовниця.
Іноді їй сумно, що твори, котрі створюють її учні, ті забирають із собою — хочеться чи не щодня робити виставку, але потім починає міркувати про те, що життя — це і є виставка, а процес творення таке ж мистецтво, як і результат. У майстерні — підсумовує — важливий не результат, а процес.
Запитую про асоціацію із «Пташкою».
— У мене є дуже сильний дитячий спогад, коли я дивлюсь на сонце із заплющеними очима — відчуваю на обличчі його тепло і це дуже приємно. Коли я думаю про роки «Пташки», вони складаються в кольоровий клубок із реготів, співів, суперечок і примирень, обіймів, тупоту маленьких ніжок і невагомих рухів пензлів — це ті відчуття приємності сонця на обличчі. Життя «Пташки» сповнене перлинками слів, вчинків, емоцій.
…На одній з картин Магрітта голубка летить серед ночі. «Вона мені нагадує Синю пташку — яка різниця, що тебе оточує, коли всередині тебе — небеса», — каже співрозмовниця.
Анна Золотнюк
Фото надані Іриною Кравчук
