Зі сходу України щодня надходять тривожні повідомлення про людські трагедії. Смерть, поранення, зруйновані будівлі, брак елементарних побутових умов. Серед тих, хто переживає ці жахіття, – діти.

Студентці Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя Юлії Обуховській це все добре відомо. Юля - майбутній психолог. Торік переїхала з Луганщини до Тернополя. І вже тут, навчаючись у виші, разом із однодумцями взялася до реалізації соціального проекту «Психологічна допомога при посттравматичному стресовому розладі у дітей із зони АТО».

Що ж спонукало юну луганчанку звернутися до такої актуальної проблеми?            

Туди, де не гримлять гармати

- Тривалий час ми жили в постійному стресі, - зізнається Юля. - Стрілянина, нестача елементарних побутових речей, очікування чогось ще гіршого… Все це виснажувало. А навколо - діти, яких торкнулась війна. У старшої сестри – півторарічна дитина. Де памперси дістати чи соску? На кожному кроці проблема…

- Ти в той час навчалась?

- Так, у Луганську, у Східно-українському національному університеті імені Володимира Даля. Але коли Луганськ опинився під окупацією, зрозуміла, що нормально вчитися далі не зможу.

- Яким же було твоє рішення?

- Вирішила перевестися на дистанційне навчання до Тернополя, в місцевий технічний університет, на спеціальність психолога. Спочатку я навчалася як вільний слухач, але дистанційна освіта не для мене. Адже для психолога потрібні саме комунікативні навики, спілкування, практика. Виїхати до Тернополя було не так просто, банально не було квитків. На місяць наперед усе було продано. Зрештою, я про цю поїздку думала з острахом. Які там люди? Як мене сприймуть? Як я реагуватиму, коли побачу вдову чи матір, чий чоловік або син загинув десь тут, на Луганщині? Зрештою, як почуватимуся у новому студентському середовищі? За мову я не переживала. Володію літературною українською мовою, але як там, на Тернопільщині, сприймуть мої випадкові репліки російською?

- Як усе ж добралася сюди?

- Пощастило, що одного дня у касі мені сказали, що хтось здав квиток, і є можливість через Харків поїхати до Києва, а далі на Тернопіль. Поїхала з думкою, що продовжу навчання тут.

Неочікувана приязнь і щире розуміння

Тернопіль зустрів Юлю атмосферою толерантності і особливого розуміння ситуації, в якій опинилася луганчанка.

- Просто шокувала масова доброзичливість людей. Місто незнайоме і кого б я щось не запитала, кожен з посмішкою відповідав, показував, роз’яснював, намагався навіть провести туди, куди мені було потрібно.

- А як сприйняли твою появу у самому університеті?

- Абсолютно толерантно. У групі відчула, що тут – наче давні знайомі, не було жодних конфліктів, непорозумінь. Вдячна також керівництву вишу за підтримку. Раділи зі мною, коли через Міносвіти мені після їхніх звернень було збережене місце на навчання на державне замовлення.

- Побоювання, що у Тернополі негативно відреагують на російські репліки, справдились?

- Та про що ви говорите! Коли щось скажу російською, люди самі переходять на цю мову.

Дитячі душі, обпалені війною

Ще тоді, коли Юля добиралась до Тернополя, проїжджаючи блокпости, бачила, як із дорослими, вимушеними переселенцями, їдуть на захід діти. Бачила їхні перелякані очі, котрі пізнали горе та жах війни.

- Мене, як майбутнього психолога, такі картини дуже вразили. Я над цим постійно думала, чого це все так, чому мають страждати діти через вчинки дорослих, як їх захистити, вивести із такого стану заціпеніння.

- Це й підштовхнуло до розробки соціального проекту з психологічної допомоги дітям ?

- Так. На час мого прибуття до Тернополя в області було понад двісті дітей-переселенців, нині їх вже понад тисячу. У кожного - своя родинна драма, своя сумна історія. Хотілося допомогти цим дітям, їхнім родинам. Тож задумала розробити певну систему виведення дітей із стану посттравматичного стресу, щоб вони хоча б трохи позбулись тих страшних спогадів, які засіли у їхніх голівках.

Ідею підтримала кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології нашого вишу Ірина Періг. Долучилась до проекту і Ольга Корбак – магістр університету, волонтер Тернопільського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

- У чому суть проекту?

- Продемонструю на слайдах ключові його моменти…

Юля вмикає ноутбук і на моніторі постає ціла низка фотографій, відеосюжетів, зроблених у зоні АТО. На кадрах – діти, зболені переживанням, стресами, набутими під час військових дій. Юля демонструє дитячі малюнки. На них – блокпости, сумні обличчя, сльози, підбиті танки, розбиті будинки, похорони, цвинтарі… Раз у раз в кадрі – фрагменти дитячих розмов про війну. Відчувається, що ця тема глибоко увійшла в дитячу психіку.

Бути поруч і спільно пережити горе

Головне, розповідає Юля Обуховська, бути поруч з такими дітьми, що зазнали впливу війни, не залишати їх наодинці з переживаннями.

- Розроблений нами проект передбачає практичні методи поетапної роботи з дітьми, що пережили воєнний конфлікт. Хочемо зробити так, щоб малі позбулися психологічних проблем.

- Які практичні поради пропонуєте тим, чиї діти пережили згадані події?

- Ми виходили з того, що кожна дитина – це особистість із своїм світом, кожна має індивідуальні особливості. Діти із зони АТО дратівливі, неспокійні, полохливі, часто замкнуті у собі. Головне наше завдання тут – запобігти розвитку психологічних симптомів, уникнути їх перетворення у серйозне психічне захворювання. З такими дітьми потрібно поводити себе так, щоб вони відчули співрозуміння з боку дорослих, співчуття. Треба, щоб дитина від спілкування зі своїми батьками, волонтерами, наставниками отримувала оптимістичний заряд, формувала віри у власні сили. Можна її, наприклад, попросити, щоб вона ніби записала свою травматичну подію на комп’ютер, потім - на флешку, а згодом стерла всю пам’ять на цьому носії. Або уявно проектувати такі спогади на екран телевізора, а тоді «відмотувати» всі події до моменту, коли їхнього трагізму ще не було. Чи, наприклад, сказати дитині уявити те, що трапилося, і поступово воно нехай віддаляється і стане таким, що зникне. Або пригадати ту подію і уявити її, ніби вона - на вашій долоні. А тоді сказати, що зображення стає маленьким, коли відводите руку назад, і ви стискаєте долоню. Й дитина згодом підходить до такого стану, що те зображення-спогад зникає.

- Це, напевно, копіткий, тривалий процес…

- Безумовно. Скажу, що в нашому соціальному проекті ми використовуємо різні методи роботи з дитячими уявними образами, і самі діти, правда, не завжди охоче, але таки погоджуються на такі вправи-ігри.

- А як повинен поводитися дорослий під час застосування згаданих технік?

- Тут важливо все – тональність розмов, інтонація, щирість, чіткість вимови, сам ритм спілкування, музичне тло, тембр та гучність діалогу із дитиною. Головне, аби дитина, що біля неї є люди, які її розуміють і можуть допомоги.

- Часто діти згаданих категорій, за словами батьків, потерпають від нічних жахів…

- Дійсно, нічні тривожні сновидіння виснажують дитину морально і фізично. А якщо це повторюється, то дитина боїться лягати спати. Ми радимо, щоб дитина перед сном пройшла своєрідний ритуал майбутнього сну. Разом з матір’ю чи батьком дитина «малює» свій майбутній новий сон. Дитина розповідає про те, що вона хотіла б, аби їй приснилося, а батьки допомагають їй у такій версії, долучають до процесу формування майбутнього сну уявних помічників або відомих супергероїв. Дуже важливо, щоб за допомогою батьківського слова чи бесіди психолога зуміти подолати нав’язливі образи, створити собі нові, змінювати сни, складати цілі нічні історії з приємним і щасливими закінченням…

Юля розповідає про способи і техніку відволікання дитячої уяви, релаксацію для дітей, оригінальні методи зміни дитячих тривожних думок на позитивне мислення, використання так званих «термометрів» чи «драбин страху», коли дитина сама оцінює свій страх і може керувати ним, зменшуючи його величину.

- Важливо усвідомити, що загалом діти не хочуть говорити про свої страхи. Це для них болісно, навіть соромно, їм не вистачає слів і понять, щоб пояснити свій стан, висловити те, що вони відчувають… Їхні відчуття і емоції суперечливі. Потрібен час, довір’я з боку дитини, щоб вона відчула потребу у спілкуванні і могла відверто говорити про те, що її тривожить.

Моя співбесідниця розповіла також про роль малювання, ліплення з пластиліну, глини у процесі зняття посттравматичного синдрому у дітей із зони АТО. Це також допомагає дітям пережити страх і горе.

…Мудрі люди колись казали, що страждання очищає душу. Якщо це так, то в наших дітей війни вже тепер - найчистіші душі.

Довідка. За даними ЮНІСЕФ, 1 мільйон 700 тисяч дітей постраждали внаслідок війни на cході України через брак належного харчування, медичного забезпечення та житла.

Орест Сарматський

Фото автора