За добу бувало до 170 поранених: травматолог з Тернопільщини рятує бійців на передовій
Іноді медику доводилося по півтори доби не відходити від операційного столу. Втома була, проте порятунок людських життів – перш за все
Як і вся українська нація, поруч із військовими на свій фронт стали цивільні медики – у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова й наш чортків’янин – лікар ортопед-травматолог Чортківської центральної міської лікарні Андрій Нагірний.
Про медика пише Чортків.Сity.
Пригадаймо, ще у 2018 році наша районка писала: «Ще одним досягненням чортківської медицини є ендопротезування кульшових суглобів. Від січня 2018 року травматологи Євген Швець, Андрій Нагірний, Андрій Ружніцький, Володимир Маковський та анестезіолог Олег Гуменюк провели близько вісімдесяти таких успішних операцій».
Нещодавно нам випала можливість поспілкуватися з Лікарем від Бога, золоті руки якого провели незліченну кількість операцій, повертаючи своїх пацієнтів до повноцінного життя. Отож, мій візаві – Андрій Нагірний. А спілкувалися ми власне того дня, коли Андрій уже вкотре збирався виїжджати на бойові позиції лінії фронту.
– 23 серпня 2022 року, – починає розповідати Андрій, – у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю (що був сформований ще у 2014-му в Києві) вперше відправився на фронт. У той час було дві точки базування шпиталю: Часів Яр і Слов’янськ. Працював у Слов’янську як травматолог, з командою медиків виїжджав на «медевак» (медична евакуація) під Соледар. Перша моя ротація була до початку жовтня.
– Це було добровільне бажання?
– Так. І перша, і наступні ротації – добровільно. Вдруге поїхав на фронт у січні цього року. Мобільний шпиталь базувався в Лимані. Тепер, наприкінці березня, втретє їду (знову ж таки – за власним бажанням). Цього разу – зі своїм колегою і другом хірургом із Калуша (в нього також це третя ротація). На часі бракне фахових лікарів на фронті. На запитання: чому (?) важко відповісти. Можливо, знову ж таки – це незрозуміле звикання наших людей до війни. Візьміть до порівняння активність допомагати ЗСУ на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну й на сьогодні… Чомусь існує думка, особливо на заході України, що війна десь там, далеко, і до нас вона не дійде. На превеликий жаль…
– Торкнулися поняття «звикання». А у Вашій роботі є певне звикання до того жахіття – важких поранень, які доводиться бачити щодня, щогодини? Це ж не порівняти з травмами в цивільній практиці.
– Звісно ж, не до порівняння. Ураження верхніх і нижніх кінцівок, грудної клітини, черевної порожнини – важкі. Якщо колись, у мирний час, такі травмування можна було побачити лише, так би мовити, на картинках, то тепер – це жахлива реальність. Та, як наголошує президент ПДМШ Геннадій Друзенко: «Лікувати любов’ю покалічені тіла наших захисників і зціляти їхні обпалені люттю серця. Бо наш справжній ворог – це сама смерть. Орда – лише знаряддя смерті. А смерть перемагається тільки любов’ю»…
– Лікарі у таких ситуаціях повинні бути дуже стійкими, незламними. Деколи, мабуть, треба стати й черствим у певній мірі…
– Воно так і є, направду. До будь-якого оперативного втручання треба підходити, як кажуть, з холодною головою, без «кіпішу». Щоби врятувати життя, доводиться й боляче зробити людині. Травми доволі важкі. Особливо ті, коли, окрім ампутації, іншого порятунку немає. На стабілізаційному пункті (наступна точка після евакуації) працюють анестезіологи, хірурги, травматологи. Проводимо первинну обробку ран, зупинку кровотечі (тобто зняття турнікетів). Зараз більшість наших бійців доволі вправно накладає турнікети і справляється з усіма етапами тактичної медицини. До слова, лікарі перед виїздом на фронт також проходять курси з тактичної медицини.
– На стабпункті робота кипить, мабуть, як у вулику?
– До прикладу, в Лимані на стабпункті було три операційних столи. Насамперед беремося за важкопоранених, які потребують невідкладної допомоги. Відтак – за менше травмованих.
– А як щодо забезпечення медичним реманентом?
– Забезпечення, направду, достатнє. Хоча не відмовляємося від волонтерської допомоги. Ось і у вас набрав багато необхідного медичного реманенту і вже відправив на польовий шпиталь.
– Скільки поранених бійців, до прикладу, за день потрапляє у ваші руки?
– Найбільше то було 170 осіб за добу. Півтори доби, фактично, – на ногах. До нас привозять багато поранених з мінно-вибуховими травмами – це травматичні ампутації гомілок.
– Півтори доби не відходити від операційного столу… Це ж як фізично, так і морально дуже-дуже важко.
– Ну, є кількахвилинні «перекури». А до важкості – звикається. Кожен на своєму місці чітко знає, що робити. Відповідальність – безумовна. Звичайно, втома присутня, проте порятунок людських життів – перш за все.
– Андрію, Ви мало що побули вдома, буквально – місяць. Та й тут, знаю, операція за операцією, тобто, як кажуть, ні хвилини спокою. Тепер ось знову їдете. Що спонукає?
– Колеги телефонують, кажуть – треба. Ну, треба, то треба. Ні краплі сумніву, ні миті вагань.
– А як Ваша дружина реагує на це? Адже і в польовий шпиталь може «прилетіти» враже.
– Звісно ж, болісно. Та вона також лікар. Тож із розумінням ставиться до моїх поїздок на фронт. А щодо «прилетіти» – може! Всюди може. Там стабільно «бахкає»…
– Ви базувалися в приміщенні тамтешньої лікарні. А як із забезпеченням побутових умов у стабпункті?
– Води немає – «бутильована» привозна. Опалення немає. Було світло. Якщо ж відключали енергопостачання, то світло – від генератора, а ще – налобні ліхтарі.
– Андрію, які настрої у важкопоранених наших бійців? Що говорять?
– 90 відсотків вояків – на позитиві. Мріють повернутися до своїх побратимів на бойові позиції, стати знову в стрій навіть при усвідомленні того, що залишаться без руки чи ноги. Все одно готові воювати навіть на протезах.
– Чи важко перелаштуватися після ротації, скажімо, з військової медицини на цивільну?
– Зізнаюся, першого разу було важкувато адаптуватися. Потрібен був чималий відтинок часу. Особливо – звикання до тиші. А вже наступного разу – наче кнопку перемикача натиснув.
P. S. Кілька днів тому Андрій Нагірний надіслав фото: відзначений почесним нагрудним знаком «За сприяння війську». Вітаємо, Лікарю! Разом до перемоги! Все буде Україна!
Фото з архіву Андрія Нагірного
