Якщо про «Щоденник Анни Франк» чуло багато людей, то оповідання уродженки Збаража Іди Фінк відомі не настільки широкій аудиторії. І дарма. Говорять вони про досвід нацистської окупації, переслідування та знищення євреїв, а ще — це твори написані жінками. 

Для мешканців нашого краю погляд Іди Фінк вкрай цікавий, перш за все тому, що багато з написаного стосується її життя у Збаражі, де вона народилася 1921 року. Це місто було особливим для неї, і навіть через багато років збереглося у пам’яті, а відтак постало у творах. 

Писати вона почала в 60 років, як говорила сама: «коли біль зумів говорити». Тоді Іда Фінк уже мешкала в Ізраїлі, залишилися позаду втеча разом із молодшою сестрою завдяки підробленим документам, три роки примусових робіт у Німеччині. Тексти Іди Фінк відзначені літературними преміями Анни Франк (1985 рік, Нідерланди), меморіалу Яд Вашем (1995 рік, Ізраїль), польського ПЕН-клубу (2003 рік) і Пінхаса Сапіра (2007 рік) — нею нагороджують кращих ізраїльських письменників, які пишуть івритом, Іда Фінк перша польськомовна авторка, котра отримала її. В українському перекладі ці твори вийшли недавно — роман «Подорож» і збірка оповідань «Сад відпливає» (обидві у перекладі Наталки Римської). 

Цими днями у Збаражі відбувся Міжнародний літературно-мистецький фестиваль. Його провели у рамках «Року Іди Фінк на Тернопіллі». Я поспілкувалася із його співорганізаторкою, історикинею Тетяною Федорів. Вона тривалий час досліджувала життя й творчість письменниці, зокрема, як рідне місто проявляється в текстах Іди Фінк. До речі, тільки недавно Тетяні вдалося з’ясувати, де мешкала родина Ландау (таке прізвище батька письменниці), під час фестивалю на ньому встановили пам’ятну табличку. Крім того, збереглася й інші місця, знайомі Іді Фінк, про які вона згадує у творах. Приміром, будівля польської гімназії імені Генрика Сенкевича, де навчалася письменниця і працювала її мама, Францішка Ландау (тепер це частина монастиря отців бернардинів). Приміщення польської гімназії (ліворуч від храму святого Антонія). Письменниця часто згадувала у творах лазню чи, як її називають, — баня, де, за її словами, а також вцілілих у Голокості, був «пункт збору» збаразьких євреїв перед відправленням «транспортами» до табору смерті у Белжеці. Окрім будівель, залишилися річка та стежка понад нею, вигін, Базаринецький став, замковий пагорок, гробівець бджоляра, де переховувався її батько Людвік Ландау.

— День добрий, Тетяно, яким постає Збараж у творах письменниці? 

— Перш за все, в описах чи то помешкання, чи то місць поза ним багато сонця. Багато, ймовірно, відновленого і ще раз пережитого. Тому ці описи та про нагадування важливості приватних точок, про їх збереження у пам’яті. «За вікном простягався тихий і спокійний краєвид, такий самий, як завжди: пласкі подвір’я, без таємниць, уже освітлені першим сонцем, нижче сад у ще глибокій тіні, а над садом стрімкий схил замкового пагорка»;  «...батьків кабінет також був залитий сонцем, але то було інше сонце, пригасле і сіре. У смузі, що перетинала кімнату вирували дрібнесенькі частинки пилу — рідко коли ретельно прибирали у цьому тепер безпотрібному приміщенні, й тільки запах ефіру та ліків залишався тим самим, що і раніше. Сонце лежало на дорідній бібліотеці — на книжках, із яких ми колись черпали знання...»

— Чому про літературний вимір міста важливо говорити?

— Попри те, що у 2017 році вийшов роман Іди Фінк «Подорож» в українському перекладі Наталки Римської, письменниця ще й досі залишається малознаною у рідному місті. Я розумію, що я ще надто мало зробила для того, аби Іда Фінк, «повернулася додому». Я вважаю, що нам дуже пощастило, що в нашому містечку народилася така знакова постать світової літератури, але той, як ти назвала літературний вимір міста, ще й досі незаповнений. Маю мрію, що за якийсь час, коли ми будемо чути назву Збараж, то знатимемо, що це рідне місто Іди Фінк, що місто і письменниця будуть «іти» поруч. Так, як до прикладу, маємо таку асоціацію Бучача і Шмуеля Йосефа Аґнона, Дрогобича і Бруно Шульца.

— Коли узагальнювати, то на що в описах Іда Фінк звертала увагу? Що їй важливо було відгадати у пам’яті, бо ж вона писала твори вже по багатьох роках, як покинула Збараж.

— В одному інтерв’ю вона говорила, що життя після Голокосту нашарувалося на те, котре було до. Однак, в одному зі оповідань пише, що коли почала копирсатися у пам’яті, то знайшла той час майже не торкнутим. Тому, попри те, що Іда Фінк почала писати досить пізно, той час у її пам’яті був досить «свіжим». Вона говорила, що вичікувала, аби між теперішнім її життям і тим, колишнім, виробиться певна дистанція. І тоді почала писати. 

Що важливо? Важливі люди, про яких писала Іда Фінк у «Подорожі» та оповіданнях. Їй було важливо розповісти їхні історії, автентичні та правдиві. Додати тривання тим людям, які були розстріляні, отруєні у газових камерах Белжеця, поховані живцем... Цього року припадають 80-ті роковини трагедії Голокосту на Україні, але завдяки творам Іди Фінк люди, про яких вона розповідає і які давно загинули, тривають... досі живуть.

— Який дух міста дитинства письменниці?

— Судячи з інтерв’ю з Ідою Фінк, з її оповідань, припускаю, що вона любила це місто, місто, в якому минало її дитинство. Вона зазначала, що у Збаражі було багато трудової інтелігенції. Додам, що на той час (у 20-30 роки), у місті діяло понад двадцять єврейських товариств і організацій. Життя вирувало. Іда пише, що її мама Францішка дуже дбала про розвиток її та сестри: вдома було багато книжок, звучала музика. Іда згадує цукерню, де батько Людвік Ландау купував солодощі, описує ковзанку на Базаринецькому ставку, чимало пише про сад біля родинного будинку. Це все деталі отого міста дитинства майбутньої письменниці. Міста, яким воно було до великої Катастрофи. 

— Зокрема, розкажи про будинок Іди Фінк. Що збереглося у ньому?

— Мене тішить, що цей будинок взагалі зберігся. Я довго його шукала і приблизно рік тому, таки знайшла. Знайшла конкретну адресу, де мешкав Людвік Ландау зі своїми доньками Ідою та Ельжбетою. В архіві Єврейського історичного інституту у Варшаві мені пощастило натрапити на книгу зі списками мешканців Збаража, які сплачували данину на користь окупантів у період з жовтня 1942 року до березня 1943 року. У ній знайшла прізвище іншого знаного збаразького мешканця — лікаря Баграта Матиняна, сусіда родини Ландау. Це спростило мені пошуки, бо я точно знала, де проживав Матинян. Кілька років тому до Збаража приїжджала його внучка Лідія, яка показала будинок свого дідуся, де проводила літні канікули. Цей будинок розташований на вулиці Володимира Великого і тепер у ньому мешкають дві родини.

Що збереглося у будинку Іди Фінк? Не знаю. Думаю, що автентичного мало, окрім стін. Занадто багато часу минуло. Хоча про те, як він виглядав раніше, є чимало згадок і у романі, і в оповіданнях Іди Фінк.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото Богдана Кузьми