Поет Василь Махно призвичаївся до Нью-Йорка найпізніше, порівняно з дружиною Світланою чи старшою дочкою Христиною. Їй на час переїзду було лише сім років. Софія – молодша, народилася уже в Америці. Україна, як каже Василь Махно, його довго не відпускала. Та чи відпустила? Гадає, що – ні, повідомляє Про.те.

– Чи таки поет має бути голодним і затиснутий кордонами, як нас вчили в Радянському Союзі?

– Найперша реакція на це питання – звичайно, що ні. Але це лише  перша реакція. Бо, якщо пройтися лабіринтами світової літератури, то ми віднайдемо тисячі прикладів, коли поети чи письменники перебували у різноманітних життєвих ситуаціях. Тобто письменство і добробут, чи письменство і свобода – поняття з багатьма невідомими і багатьма способами розв’язування життєвих  завдань. Сесар Вальєхо помирав впроголодь у Парижі, але наситився тодішньою столицею культури по горло. Ґарсія Маркес після «Сто років самотності» був доволі забезпеченим і мешкав місяцями в Європі… Питання життя і свободи, тобто того, що вкладає у зміст своїх писань і поведінки кожен письменник, вирішується також по особливому, внаслідок різних обставин.

– Питання банальне, але чому ви поїхали саме до США, а не Канади, приміром, чи Англії?

– Не знаю, так склалося. Я уже тисячі разів казав, що мій виїзд не був спланований і я ніколи, навіть, не передбачав, що якийсь час мешкатиму поза межами України.

– Коли був перший приступ ностальгії, як боролися?

– Я не називав би це ностальгією, бо це було почуття втрати зрозумілого і дорогого простору, з яким я не міг впоратися у просторі новому – американському. Як боровся? Це був свого роду мовчазний протест, який я намагався записати у віршах чи есеях. Україна тоді видавалася – ідеальною, а Америка – була чужою. Тоді, власне, почав читати біографію Ісаака Башевіса Зінґера, видану на початку 2000-них у видавництві «Фарар,Страус, Жіро». Було що і з ким порівнювати. Звичайно, були цікаві зустрічі з людьми, котрі належали до сфери мистецтва, більшість з яких походили з Центральної і Східної Європи.

– Чи маєте вже свій рецепт і чи можете ним поділитися? Якісь абсолютно реальні речі, які можливо вам допомагали. Я, приміром, слухала Моцарта, утікала до музею чи басейну. А ви?

– Я також заповнював свій час у Нью-Йорку різними речами. Але найголовніше – хотів зрозуміти, що трапиться зі мною і моїм писанням поза межами України, тобто постійно перебуваючи у іншомовному середовищі? Мабуть, що процес писання втримував мене і додавав якоїсь рівноваги. Вирівнював дихання щоденного життя.

– Рятувала поезія своя чи чужа?

– Пригадую, що першим поетичним читанням, яке я відвідав у Нью-Йорку – був вечір Єґуди Аміхая. Здається, з нагоди виходу поетової книжки у перекладі англійською. Самого Аміхая на вечорі не було – вечір влаштували перекладачі і видавці. Відбувався, здається, у Нью-Йоркському університеті. Ось як це усе виглядало:

ЄГУДА АМІХАЙ

Герберт привів до мене Єгуду Аміхая якого я засушив як гербарій і залишив під іменем кактуса сабра хоч Аміхай народився у Німеччині а сабра це євреї народжені на Святій землі

Листок Аміхай довго пролежав у якомусь німецькому виданні про сюрреалізм і нарешті запах мені камінням Єрусалиму і я те каміння порозкладав у віршах як чорні мітки на білому полотні й вони поросли зеленим мохом у Книзі пагорбів та годин

Санду Давід і Марґаліт Мататьягу оповідали мені про Аміхая коли з Санду ми їхали до синагоги у Новому Саді а з Марґаліт у ресторані готелю Casino умочали білий хліб у мед що стікав по руках аж до ліктів

у Нью-Йорку на вечорі його пам’яті коли читали вірші то кожному роздали копії тих віршів двома мовами — іврит і англійська — й уся зала виспівувала звуки івриту так — наче кожен перед тим набрав повен рот маслин у буфеті

того вечора була страшенна злива що годі було впіймати таксі парасолі виривало з рук і вони літали разом із власниками в околицях New York University ні в кого було запитати де ж та вулиця де розташовано Jewish Center

одна студентка яку випадково зустрів на порожній вулиці вказала мені на будівлю навколо якої я безпорадно кружляв півгодини і коли ми розмовляли з її рук вирвало парасолю і я біг за тією парасолею бо почував себе винним а вона стояла під дощем усміхнена

– Американська мрія в українського поета Василя Махна… Яка вона?

– Написати і видати те, що задумано.

– Останні дні перед еміграцією. Якими вони були, якого кольору, звуку чи запаху?

– Вони були теплі. Осінь тоді видалася нетиповою для Тернополя. Багато часу перебував у центрі міста, сидів у кав’ярнях. Сидів і дивився з вікна на перехожих, наче хотів усе й усіх запам’ятати.

– Чим запам’яталася перша поїздка додому?

– 2004 рік. В Україні я не був чотири роки. Виходила тоді у видавництві «Критика» моя нова поетична книжка «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше», яку я презентував на Форумі видавців. З України поїхав до Словенії на міжнародний фестиваль поезії. В Україні ми пробули цілий місяць. Я постійно ловив себе на думці, що потрібно повертатися до Нью-Йорку, а Україна, Тернопіль були такі привабливі. Мене роздирали суперечності.

– До слова, українці недолюблюють тих, хто “вирвався” за межі залізної завіси, яка насправді ще є саме для українців.

– Ну, залізної завіси уже, на щастя нема. Це факт і незаперечний. Українці тепер вільно подорожують по світі. Виїзд – це травма. Якщо хтось мені скаже, що це не так, то він просто нещирий. Чи це розуміють, ті хто залишився вдома? Дехто – так, а дехто – ні. Життя на Заході також має свої приховані мінуси, якщо ти приїхав у зрілому віці. Я багато про це писав в есеях, а останньо у збірці оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов». Нема ідеального життя ні тут в Америці, ні в Україні і тому про це потрібно говорити.

– Доводилося вам таке чути, що бути патріотом України в Нью-Йорку легко?

– Бути – важко повсюди.

– У вас за останні кілька років справжній прорив чи це ви зараз пожинаєте плоди своєї роботи упродовж усього творчого періоду?

– Ну, не знаю, що я там пожинаю, але пишу і видаю книжки.

– Стати успішним поетом можна і ви це довели. Це насправді поєднувані речі чи виняток, що підтверджує загальне правило?

– Чеслав Мілош колись писав, що «Поезія і будь-яке мистецтво – це недолік, який нагадує людству про те, що ми нездорові, хоча нам важко про це собі сказати». Можливо, варто прислухатися до його слів?