95-річна учителька Софія Угляр з Оришківців Гусятинського району провідує своїх колишніх учнів. Багато з них – уже давно пенсіонери. Деякі мають гірше самопочуття, ніж їх учителька. Пані Софія роками залишається для них авторитетом. Вона досі читає багато книжок. Передплачує газети, дивиться по телевізору передачі про політику. Щодня ходить до церкви. Жартує, що просто церква недалеко від дому. Виховала трьох дітей. Пережила багато труднощів і болю. Проте залишається доброю, мудрою і оптимістичною.

– У селі є ще дві жінки на кілька місяців старші, – розповідає. – Але з того самого року, що я, з 1924-го. Маю добрі гени. Татова мама жила 96 років. Моя мама прожила 95 років. Може і довше жила б, але в роки Другої світової війни її осколком ранило обидві руки, коли вона відкривала хату. Мама хворіла через те, вже нічого не могла робити. Тоді у нашому селі нашому зупинився фронт. Село Богатківці розташоване на річці Стрипа. Під час Першої світової війни там зупинився фронт, що евакуювали людей. У Другу світову війну також фронт зупинився на Стрипі. Нас не зразу евакуювали. Десь два тижні йшли бої, а вже після того як кількох чоловік вбили і ранили, аж тоді сказали, що будуть евакуювати за 50 кілометрів від фронту, пишуть на сайті pro.te.ua.

Ми переїхали до Заздрості Теребовлянського району. То був травень. Там побули може яких два тижні і з Заздрості також нас евакуювали. Сказали – йти далі. Ми зупинилися біля Скалата. Приїхали з мамою наостанку, бо не було ні брата, ні тата. То треба мужчини, щоби закерував. А тут мама інвалід і я молода-безрадна. У тій Магдалівці ми вже не мали де дітися. Мамі дали куточок в хаті. Там бамбетель стояв. Мама спала на ньому. А ми з сестрою і її дітьми спали в недобудованій хаті.  Ні вікон, ні дверей – тільки стіни. Але то літо було.

– Хочу бути акуратною, – сміється. – Дивіться, щоб я гарно вийшла.

У кімнаті Софії Угляр акуратно і чисто. На стіні голосно цокає годинник.

– Під час фронту моє село зруйнували, – продовжує пані Софія. – Вертатися вже не було куди. Ми вже до своєї хати не вернулися. Але мій брат жив на хуторі. Він не повернувся з війни. А братову дружину Варвару вбила міна. Лишилося двоє діточок. І так нас доля звела – в нас не було хати, а в них була хата, а не мали опіки. Як діти тільки осиротіли, одному було 8 років, а меншому – 4. То трагедія. Навіть не мали з чого труни зробити. Була стодола, оббита дошками. Взяли пару дощок з тої стодоли, збили ящик і так ховали. Не зразу ще й тіло знайшли, бо його понесло в Стрипу, коли бухнули чотири протитанкові міни. Їхали їх четверо на возі. Рознесло віз, коня і їх усіх. Троє лишилися біля берега, а нашу кинуло в воду. Розпач. Хотіли знайти тіло, найняли водолазів. Вони два дні шукали і не знайшли. Та трагедія сталася в кінці липня, а на початку листопада знайшли. Якийсь чоловік косив осоку і знайшов тіло, а воно вже розклалося. Люди дали нам знати. Сестра братової прислала свою дочку впізнати тіло, чи то дійсно вона. То по чому впізнали? У неї була довга коса і золоті кульчики. Поки привезли той ящик, щоби скласти кістки, одну сережку хтось відчепив. Другу не рухав, бо то було на кості.

Після похорону я почала господарювати на тому хуторі. Не могла кинути діточок, хоч вони і не мої. Мене серце болить, дивуюся, як тепер лишають маленьких дітей і їдуть на заробітки. Я не могла. Ми з мамою жили там п’ять років – від 1944 до 1949. Два роки втратила – не могла вчитися. Потрібно було господарити, бо треба було якось вижити. І ще позику накладали, бо після війни держава була бідна. Треба було віддавати зерно і картоплю. Не раз їдуть за тою позикою, а ми ж не маємо. Одні другим дають знати. Замикаємо хату, а самі втікаємо в окопи, де ховалися військові. Вже перейдуть і ми тоді вертаємося додому. Ми ж не садили картоплі. Приїхали туди пізно, то ні одної картоплинки не було. Знайшли якусь яму, що там лишилася бараболя, там вже молоденькі картоплини були. Як зупу чи борщ варили, то збирали ті молоденькі бараболини, щоби був смак. Ми ж не мали ні коня, ні воза, ні чим обробити поле. Але стягнулися на коня, купили якось. Бо як без рук – чим везти? Збирали зерно, а возити не було чим. Хоч моє село знищили, віз і кінна сівалка збереглися. Були чимось приложені. Потім плуг докупили. Навчилася і орати – мусіла.

У 1946 році починається колективізація. В той час організовують початкову школу на хуторі Струсівського району. Він належав до Заздрості. Це була ниточка мого порятунку. Я могла піти в будь-яку школу. Училася у школі і мала закінчених два класи Тернопільської гімназії.  І для мами була б квартира, бо вчителям давали. Я б маму з собою взяла. Але за тими дітьми мене боліло серце. Якраз за три кілометри від нашого  хутора був хутір Поплави, але він вже належав до Струсівського району. Моя двоюрідна сестра підказала, що там організовують школу. Керівництву вигідно було взяти мене на роботу, бо в той час там були воїни УПА. Туди будь-хто зі східних областей не відважився би піти вчителювати.

Дали мені початкову школу у Поплавах. Приміщення не було. Знайшли якусь хату з чотирма кімнатами. У двох кімнатах жили переселенці з Польщі. Якраз тоді переселяли. А половину хати виділили на клас і кабінет для вчительки. Клас помогли побілити. Дошку зробили. Стіл був, а лавок не мали. У Заздрості був костел. З того костелу привезли лавки. І вже є школа. І я рада тим, що маю роботу. Якраз того маленького Василька, що мав 4 роки, йому вже 6, беру з собою до школи. То був мій перший учень. Зібрали десь 35 дітей. Були маленькі і переростки. Більші приходили раніше, а маленькі – після великої перерви. До третьої години я закінчувала уроки. Треба було самій складати плани за підручником. Я практики вчителювання не мала. Вчилася в гімназії у Тернополі, а не в педучилищі. Ходила до Заздрості на консультації. Мені вчителі там дуже багато підказували і допомагали.

Софія Углях кілька секунд мовчить.

– А як до району на педраду добиралися? – сміється. – Битої дороги там нема. Навіть верхи на коні їхала. Йти пішки задалеко – 12 кілометрів. У Струсові жила моя цьоця. Коня я лишала в неї. У неї була дочка Стефа. Вона завжди причепурювала мене і я йшла на нараду директорів. А у 1949-му я виходжу заміж і їду в Оришківці Гусятинського району. З чоловіком познайомилися на весіллі. Спочатку переписувалися. Як Василько скінчив три класи, діти лишаються з мамою, бо я виходжу заміж. Старшому вже було 13 років, а молодшому – 9. Але мені було шкода тих діточок. Чоловік працював на залізничній дорозі, ходив позмінно. Як мав дві доби вільних, просила його, щоби їхав до мами, поміг їй, бо вона там сама з дітьми. Підтримувала, як могла.

Вже коли менший скінчив 7 класів, я забрала маму і його. Чоловік спочатку трохи був незгодний, бо мали дві кімнати і кухню. І тут ще беру стареньку маму. Я кажу: «Не можу, бо мама мені дала кусок хліба і ми стільки пережили з тими дітьми». Словом, молодший вже закінчував школу в Оришківцях. Потім поступив до технікуму. Добре вчився. Добився багато в житті. І він мені вдесятеро віддячив. Як я повдовіла, допомагав. Чоловік мав хворе серце, помер у 53 роки. Старша дочка вже вийшла заміж і працювала. Вдома я лишилосдва хлопці – одному 20 років, а молодшому – 15. Василь чим міг, тим помагав.

unnamed (4)

– То десь було у 1929 році, – пригадує. – Мені може виповнилося 5 років. Йосип Сліпий – далекий родич мого батька. З моєю бабусею, татовою мамою, були троюрідними, а може і четвертим поколінням. Але родичалися. Здогадуюся, що він їхав із залізничної станції. З Денисова через Богатківці прямував у своє родинне село Заздрість.

Пані Софія бере зі столу окуляри. Показує фото Йосипа Сліпого. На зворотному боці – молитва.

– Тут є день народження – 1892 рік, – говорить. – А я з 1924-го, то йому було десь 37 років, як до нас приїхав. Мама його вгостила. Він мені запам’ятався дуже простим, був доступним. Любив поговорити. Пам’ятаю, як випроваджували його з хати підводою. Тоді не було машин. Він їхав на Заздрість.

Хочу поїхати, щоби подивитися, як відреставрували хату, де жив Йосип Сліпий. Кажуть, що дуже гарно зробили. Там є на що подивитися. Ми ще й в Заздрості з чоловіком вінчалися. Якби була нагода туди поїхати, було б чудово.

Дитинство у пані Софії було заможним. Пригадує філософію тодішньої людини стосовно землі.

– У нас була велика господарка, – розповідає. – Тато постійно докупляв землю, бо нас було семеро дітей. Я була наймолодшою – сьомою. Тоді казали, що поле – це золотий капітал. Вода не забере, вогонь не спалить і злодій не вкраде. Хто купив поле, то вже був забезпеченим. І так мій тато. Молодим хлопцем він не мав стільки поля, але працював. Ми мала 10 гектарів землі і ще 4 гектари лісу. І паливо було, і худобу тримали. Міндобривом тоді не удобрювали землю, а вивозили взимку гній, щоби був добрий урожай.

На столі Софії Угляр настільна лампа, газети і книжки.

– Читаю постійно, – каже.

Бере зі столу товсту книгу.

– Аво, дивіться, – розгортає. – Це – Католицький народний катехизм. Вже дочитую. По трошки читаю, бо роблю перерви. Мала операцію на ліве око. Стараюся не перевтомлювати очі .

Пані Софія каже, що майже не хворіє.

– В мене організм відпорний, – усміхається. – Але як мені виповнилося 84 роки, мала одну операцію по жіночому. У 86 років перенесла другу операцію – я в березні впала і зламала ногу. Мені вкладали суглоб, дякуючи синові. Якби не той син, то не знаю, що було би. Казав: «Мамо, зроблять вам операцію і ви ще на Великдень підете до церкви». І так було.

unnamed (5)

– Характер такий, –  усміхається. – Я оптиміст і дуже вірю в Бога. Пережила багато неприємних і стресових випадків. Пригадую, як була дівчиною, з поля возила зерно до Струсова. Влада тоді змушувала селян здавати контиген. Привезла. Несу на плечах мішок, вилізла по драбині на стрих. Висипала зерно, а той, що там контролював, хотів мене зґвалтувати. Як я вирвалася від нього – не знаю. Ще другий випадок подібний мала. Багато в житті пережила. Навіть дивуюся, як. Колись моя мама казала: «Якби тобі хто сказав наперед, що тебе таке чекає, ти би сказала: «Я не витримаю»». Витримала все. Але є дещо, з чим не можу змиритися. Не можу дивитися на ті теперішні міні-спідниці. Особливо в церкві. Не розумію, як молоді нині п’ють алкоголь і курять. Не поважають інших людей. Нікого не слухають, бо кажуть що мають свій розум.

Попри поважний вік  пані Софія старається на кухні готувати їжу. Любить деруни, галушки, ліпить вареники.

– Як молоко скисне, роблю сир та й ліплю пироги, –  каже. – Дуже приємно на душі, коли когось пригощаю.

Маю мрію, щоби війна скінчилася. Щоби настав спокій. Щоби мої діти і внуки бачили заможну Україну.

Наталія ЛАЗУКА