Золото Тернопільщини на берегах Нічлави (фото)
До читачів.
Сайт «Терен» продовжує публікацію матеріалів місцевого дослідника Назарія Наджоги під загальною назвою «Загублене Тернопілля». Назву ми обрали не випадково, бо віримо, що загублену річ колись та й можна віднайти. Так і з історією нашого краю. Є цікаві факти, які невідомі широкому загалу. Нашим читачам пропонуватимемо дізнатися більше про те, чим колись славилося Тернопілля, але зараз про це майже ніхто не знає. Дуже часто ми захоплюємося цікавинками звідусіль, а цими текстами ми хочемо звернути увагу на оригінальність того, що маємо під боком – в межах Тернопільської області.
Тексти в рубриці «Загублене Тернопілля» виходитимуть на сайті «Терен» щосуботи та щонеділі о 20 год.
На межі ХІХ–ХХ століть про село Михалків Заліщицької округи заговорила вся тогочасна Європа. Тут знайшли золото, багато золота.
Це аж ніяк не легенда і не перекази. Золота лихоманка на півдні Тернопільщини справді була описана у спогадах науковців Австро-Угорської імперії. Археологи, дослідники писали монографії та наукові праці на основі знайдених золотих скарбів. Втім, жоден виріб не зберігається в музеях України.
Поруч з Михалковом розташоване село Устя, де Нічлава впадає в Дністер. До сьогодні тут ходять шукачі скарбів, вивідуючи схрон стародавніх книг і золота.
Золота лихоманка Липень, 1878 рік. Цілу ніч тривала сильна злива, зранку розпогодилось. На пасовиську, яке називалося «Під Голятином» та мало стрімкий спуск, повимивало яри. Двоє дівчаток, Катерина і Настя Данильчуки, гнали на вершину пасовиська корівку та вівці.
«Піднявшись стрімкою дорожиною до половини гори, дівчатка-пастушки побачили вимулену водою яму, на дні якої під промінням ранішнього сонця виблискували якісь загадкові речі. Вишпортуючи їх із землі, дівчатка зрозуміли, що знайшли щось особливе. Вони негайно побігли у село до матері з радісною звісткою», – писав у статті «Золоті скарби Михалкова» краєзнавець з Борщева, археолог, завідувач Борщівського районного краєзнавчого музею Михайло Сохацький.
Серед металевих речей були, як великі вироби, так і дрібні намистинки жовтого кольору. Дівчатка з мамою визбирали лиш великі предмети, а дрібним значення не надали. Вони й не підозрювали, що це золото, вважали просто гарними бляшками і дротиками.
Сім’я Данильчуків була бідною, мама вдова. Тож вона звернулася до єврея з містечка Устя Мошки Блюма, аби той купив знайдені предмети. Втім, єврей запропонував всього лиш 50 австрійських крейцерів за вироби і то пообіцяв виплатити частинами. Вдова вважала, що це зовсім не вигідна і хитра пропозиція, тому не продала Блюму.
Але селом пішов поголос про золоті скарби. Війт Михалкова Грицько Ткач, секретар гміни Іван Карпінський, ксьондз Лушпінський з сусіднього села Філіпковичі (нинішня назва Пилипче – прим.) звернулись до ювелірів Борщева, які встановили, що це предмети з дорогоцінного металу.
Далі уже «загудів» Борщів, сусідні містечка Мельниця, Скала. Дійшов слух до Львова.
Власник Мельниці Мечислав Дунін-Борковський звернувся до кустоша (охоронця) Музею Дідушицьких у Львові Владислава Зонтака. Кустош відразу виїхав до Михалкова з метою скупити золоті скарби. Відтак, вдова та її доньки Данильчуки збагатилися. А золоті вироби опинилися у фондах графа Володимира Дідушицького. Він походив з давнього роду української шляхти, що ополячилась.
У той же час в Михалкові над берегом Нічлави почалася золота лихоманка.
«На пасовищі, де було виявлено скарб, з’явилися копачі, які копали ями. Глину возили на тік і промивали. У результаті напружених пошуків знайшли лише дрібні намистини. Пізніше значну частину намистин купив Т. Дідушицький, який тоді проживав у Заліщиках. Археолог А. Кіркор купив для Краківської Академії одну намистину і кусок закрученого дроту. Через два роки В. Зонтак знову приїхав до Михалкова. На цей раз йому знову вдалося купити кілька золотих предметів, заплативши за них 700 золотих римських. Решта скарбу, потрапивши до рук перекупників, пропала для науки назавжди», – Михайло Сохацький, стаття «Золоті скарби Михалкова».
Згодом, на неповних два десятиліття в село повернувся спокій.
Діадема короля Травень, 1897 рік. Дорога, що вела через пасовище «під Голятином» до Михалкова, потребувала ремонту. Її розмили дощі і весняні паводки. Серед ремонтників дороги був Василь Лякущак. На той час йому вже виповнилось 36 років, і підлітком він застав золоту лихоманку.
Виконуючи дорожні роботи Василь натрапив на золоту намистину, про всяк випадок позначив місце. Того ж вечора він розповів про свою знахідку другу Степану Русаку і родичам вдома. А потім попросив дозволу у війта на розкопки.
19 травня троє місцевих чоловіків Василь Лякущак, Степан Русак і Микола Стрижибовт на віддалі 30 метрів від місця, де 19 років тому знайшли дівчатка скарб, заглибили свої лопати. За другим штиком заскреготіло.
Зі статті шеф-редактора «Буковинські старожитності» Степана Карачко «Золоті скарби імператора Агафіріса лежать на берегах Дністра»:
«Василь першим натрапив на золоті предмети, що лежали в купці на глибині 40—50 см. Ошелешені від щастя, хлопці почали квапливо збирати їх до мішка, пхати за пазуху і в кишені... ».
Михайло Сохацький, стаття «Золоті скарби Михалкова»:
«Три копачі кинулись на здобич. Вони поспішно вигрібали з глини золоті речі і ховали їх за пазуху. Пастухи, які пасли неподалік овець, побачивши метушню, прибігли до ями і також почали хапати, що попало. В кінці кінців з найближчих хат повибігали всі, хто живий… Над знайденим скарбом зібралось так багато людей, що Степан Русак зомлів. Переляканий слабістю свого родича Микола Стрижибовт побіг до Устя, щоб повідомити жандарма про свою пригоду…».
Жандармерія встановлювала кожного, у кого могли опинитись золоті предмети. Список осіб передали в староство, розпочалося слідство. Війт села повідомив повіт у Борщеві про знайдений скарб.
У Михалків з’їхалося багато перекупників, ходили хата в хату. Люди, в яких опинилося золото, якнайшвидше намагалися його продати, поки не забрала жандармерія чи повітова влада. Відтак, чимало предметів опинилося в приватних руках за дрібну ціну. Здебільшого їх скупили торгівці-євреї. А згодом пішли чутки, що бачили золото з Михалкова в Чернівцях, Відні, Будапешті, Берліні.
Найбільше зі скарбу все ж зібрали Василь Лякущак та Степан Русак. Василь звернувся до Мечислава Дуніна-Борковського. Йому продав за 1600 крон одну золоту чашу, віддерту обкладку до другої чаші, кусок золотої бляхи, декілька золотих трапецій .
Степан надіслав телеграму Владиславу Зонтаку до Львова. Кустош Музею Дідушицьких приїхав відразу наступного дня. Для Музею він викупив чи не найбільшу відому частину «другого Михалківського скарбу». А це: - золота діадема, довжиною в окрузі 67 см, висота 5 см, висота орнаменту 3,5 см; - 39 сферичних намистин; - дві фібули застібки, одна у вигляді вовка з роззявленою пащею, друга – у вигляді лані з повернутою головою назад. Загалом, весь офіційно придбаний Михалківський скарб, знайдений в 1878 і 1897 роках, важив 7,5 кг золота в унікальних виробах.
Агафіріси, фракійці, Трансільванія. Куди поділися скарби?
Перелік та опис михалківських скарбів надає український археолог, доктор філософії Ярослав Пастернак(р. н. 1892, м. Хирів, Львівщина – р. с. 1969, Торонто, Канада ). У науковій книзі «Археологія України: первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами», видана Науковим Товариством ім. Шевченка в 1961р. в Торонто, він описав походження скарбу:
«Усі предмети цього величезного скарбу були вироблені із семигородського золота тамошніми трацькими золотарями, і, мабуть, недалеким від правди буде здогад, що це не був державний скарб одного з трацьких князів, який під час нападу скитів на Семигород та Подунав’я подався з ним через Карпати на північ до одноплеменців у горішньому Подністров’ї. Тут закопав його задля безпеки в землю десь між 600-550 рр. до Хр.» Семигород – це відома історична територія, знана більше за назвою Трансільванія.
Також висуває кілька версій походження скарбу Степан Карачко. За гіпотезою, основаною на писемних роботах давньогрецького вченого Геродота та радянських дослідників, він пише, що Михалківський скарб може мати і місцеве походження, коли тут жили племена, названі в Геродота агафірісами.
«Найбільш докладні відомості про них знаходимо у Геродота, який в описі племен Причорноморської Скіфії зауважує, що на північному заході скіфи-аротери (гр. «землероби») межують з гірськими племенами агафірсів і що межею між цими двома племенами є середня течія Тіраса-Дністра (цит. за: Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишова И. А. Народы нашей страны в «Истории» Геродота. Тексты, перевод, комментарии. М., 1982, с. 141)».
Ще одна версія: скарб належить північно-фракійським племенам, які відносяться до культури Ґава-Голігради. Якраз у VI–V до Р. Хр. мистецтво фракійців переплелось зі скіфами. Їм було властиво виробляти золоті предмети, зображаючи на них птахів, звірів, вершників, вкритими візерунками кіл, крапок, штрихів.
Втім, Михалківського скарбу в Україні зараз нема. Велика його частина знаходиться у фондах Природничого музею Відня (Австрія).
«Це: одна мисочка-чара ціла і два уламки другої, манжетовий браслет, звій тонкого дроту, 207 намистин, великий дармовис у вигляді тригранчастої оберненої пірамідкиз кулькою внизу, одна бляшана прикраса ціла й три уламки другої. Решта скарбу попала в руки кількох приватних осіб» – Ярослав Пастернак, «Археологія України: первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами».
У 1940 році «більшовики» вивезли дуже багато цінних речей з Музею Дідушицьких до Москви, в тому числі і усі золоті вироби Михалківського скарбу, зокрема й золоту діадему. Її вартість якої може сягати десятки мільйонів доларів, якщо не сотню. Але де скарб розчинився у Москві, того невідомо.
У Борщівському обласному краєзнавчому музеї є експозиція Михалківського скарбу. Тут виставлені муляжі діадеми та ряд інших виробів. Також подібна експозиція муляжів є в Львіському історичному музеї. Жодного золотого предмету, знайденого поблизу Михалкова, у фондах в українських музеїв нема.
Село Устя: легенда про велику бібліотеку Історія про золото півдня Тернопільщини була би не повна без згадки про печеру в Усті. Село раніше з Михалковим складало одну сільську раду, а зараз обоє належать до Мельнице-Подільської громади.
Село розташоване по двох берегах і в усті Нічлави, де вона впадає в Дністер. Правий берег Нічлави утворений каньйоном.
На одному з урвищ каньйону є два входи в печеру і один вихід десь над Дністром.
Печера недосліджена зовсім і її нема на жодних туристичних стежках. Вважається, що має довжину близько двох кілометрів. Однак, пройтись печерою можна до двохсот метрів, а далі завали.
Староста села Марія Тимків розповіла давній переказ.
– Мені то ще бабця розказувала. Ніби в тій печері заховані скарби і книги в золотих оправах. Їх заховали й татари і вхід завалили. У нас бували археологи, то вони дослідили, що справді було татарське поселення над тим каньйоном і турки тут над селом стояли. А хто в печеру ввійде, той звідти не вийде, а як вийде, то позбудеться розуму та незадовго помре. Такі були вже люди з нашого села. Люди в нас переказували, що найбільшим скарбом у тій печері є золотий кінь із золотим плугом, якого тут заховали татари. І є ніби захована велика бібліотека з книжками.
Місцеві згадують дядька на прізвисько Борщ. Кажуть, Борщ все життя мріяв знайти ці скарби. І ось одного дня під насмішки односельців він таки заліз у печеру. Скільки часу там блукав, того невідомо. Але таки з'явився у селі дуже наляканий. Казав, що торкався книг, бачив золотого коня. Та збожеволів чоловік, а може просто йому ніхто не вірив. І за тиждень-два помер у своїх мареннях.
Гора над Нічлавою, де є вхід до печери, називається Качурівка.
– Назва походить від того, що колись у печеру пустили півня і качура. Там у завалах є малий прохід. Півень з печери не вийшов, а качура за який день над Дністром побачили. Та й дали люди назву горі Качурівка. Але ви туди самі не зайдете, бо вхід над обривом. Треба мати кріплення щоб спуститись до нього, – каже Марія Тимків.
Поселення татар було майже над самим устю Нічлави. Приблизно й в тому місці виявлено поселення скіфів.
Піднятися на каньйон можна, перейшовши підвісний міст над річкою. З тієї гори відкриваються краєвиди на Дністер. У добру погоду видно сусідні села Буковини.
Також в Усті місцеві бачать щороку «чорних археологів».
– У Михалкові вже все перерито. А в нас може ще хтось що знайде. Може того коня вже й знайшли – жартує староста села.
Золота діадема (муляж). Експозиція у Борщівському обласному краєзнавчому музеї.
Борщівський обласний краєзнавчий музей.
Село Устя.
Каньйон річки Нічлава.
Устя річки Нічлава при впадінні в Дністер.
Підвісний міст через Нічлаву до каньйонів.
Назарій НАДЖОГА
Фото автора
