Чи то погода така, чи то передпідсумковий настрій — хочеться думати про щось таке тонко зневірене, помірковано похмуре й ненормовано патетичне.

Ну ось як про давні тернопільські двері, котрі мокнуть під дощем, чия фарба тріщить по швам, а замки, мов німі рибини. Уявляти блукання вулицями  спустілого міста, міста, котре зберегло пам’ять, але втратило зір, торкатись його пульсуючих ран. Ну ось це вже декадансні живописання.

По факту ж маємо давні двері, що не знали ремонтів, чиї елементи повільно відпадають, але й це непогано. Могли й просто зникнути.

Анна Золотнюк

Фото авторки