Незабаром святкуватимемо День Тернополя. Готуючись до цієї дати, варто дізнатися про історію міста більше, а також про людей, котрі цю історію досліджують. Тож нинішня розмова — з промоутером минулого Тернополя. Це людина, яка робить історію цікавою та ближчою, — кандидат історичних наук, релігієзнавець, журналіст Володимир Мороз.

Мій співрозмовник — автор книжок «Замки Тернопільщини», «Замки і фортеці Тернопілля», у співавторстві – фотоальбому «Тернопіль» і книжки «Василіянські монастирі України. Книга перша: Галичина і Закарпаття». Він автор серії матеріалів про життя ретро-Тернополя, котрі публікуються на сайті «20 хвилин».

ВІДНОВЛЕННЯ ПАМ’ЯТІ

— Вивчення історії міст, містечок, сіл — популярна тема. З чим пов’язуєте потребу самоусвідомлення через минуле?

– Ця тема стала особливо популярною з поширенням цифрових технологій, Інтернету. Кожен, хто бажає, отримав неймовірні можливості ділитися історичними джерелами, літературою, світлинами, картами… А отже, й кожен, хто прагне дізнатися щось про минуле рідного краю, може це зробити. Це нам тепер звичні історичні спільноти у соцмережах. Світова павутина легко дозволяє мандрувати шпальтами європейської преси XVII-XVIII ст. і шукати в них згадки про наше місто. Колись, аби назбирати інформацію для задуманої статті, не кажу вже про книгу, потрібно було навіть місяцями сидіти в архівах, переїжджати за сотні кілометрів. І ще й не всі справи могли видати, бо були ж «секретні»! Тепер теж доводиться мандрувати, але менше, і це набагато приємніше. Оцей вибух популярності краєзнавства – наслідок обставин, коли кожен може бути «дослідником». З іншого боку, те, що історією своїх земель так масово почали цікавитися саме місцеві жителі, є яскравим свідченням того, що наша історична пам'ять відновлюється, що ми шукаємо себе після десятиліть замовчувань, заборон, негласних табу. Пригляньтеся, старші люди досі неохоче заглядають у деякі теми радянського минулого. Хтось був учасником подій, за які йому соромно або не хоче нести за них моральну відповідальність; у когось – травма через те, що переслідували його і членів його родини. Але намагання описати свою землю, образно кажучи, закладене у людській природі. Дуже гарно написав Брюс Чатвін у книзі «Стежки пісень»: куди не йшли люди, вони завжди оспівували свої стежини – творили міфи, які надавали життю та світові сенс. І водночас ці «пісні» берегли світ та людину від знищення, від забуття. Наше активне самоусвідомлення останніх років – це пошуки того, хто ж ми є. Це болісні пошуки, бо про щось і про когось із наших діячів нас змушували забути, а про щось і про когось ми воліли б забути самі. Маю на увазі участь деяких українців у Голокості, співпрацю (як і росіян,поляків, євреїв, угорців та інших) з нацистами, з НКВС-КДБ, криві дзеркала націоналістичної ідеології 1920-1930-х…

ЛЮДСЬКІ ДОЛІ СТОЯТЬ ЗА ВСІМ

— Вивчаючи минувшину нашого міста, чим цікавитеся передовсім?

– Людськими долями, адже вони стоять за всіма пам'ятками, за всіма написами і записами. Звісно, що дуже цікавою є тема підземель і замку, а як релігієзнавцю – історія старих храмів, єврейської общини.

— Перелік ваших статей про ретро-Тернопіль починається 2011 роком матеріалом про Міщанське братство. Чому першим став саме цей текст і чому саме цим роком починаються ваші дослідження?

– Уже й не пригадаю точно (посміхається – ред.). Думаю, тому, що прагнув показати, як покоління наших прадідів і прабабусь уміло співпрацювати заради покращення Тернополя.

— А чому саме ретро-Тернопіль?

– Передусім тому, що я живу у цьому місті. Тут ростуть мої діти. Я хочу, щоб воно стало кращим. Пізнання історії – один зі способів прищеплення любові до того чи іншого місця. Те, що люблять, те й плекають. Ще, звісно, я знайшов у минулому міста «білі плями», гарні нерозкриті теми, які цікаві для мене. Бачу в історії багато уроків, що можуть застерегти від помилок, і багато прекрасного, яке можна й варто відновити. Водночас ретро-Тернопіль – не єдине моє зацікавлення. Фахово займаюся релігієзнавством, особливо роллю релігії у громадянському суспільстві і політичних процесах, державно-церковними відносинами, історією українського чернецтва. Інтригує історія галицьких караїмів, вірувань носіїв Трипільської культури. На перший погляд, ніби надто пістряво, але хіба життя – це не «клаптикова ковдра»?

– Галерея постатей, про яких ви писали, досить велика. Хто з них для вас є найважливішим? І за якими критеріями ви обираєте персоналії для дослідження?

– Вважаю, що слід утриматися від виділення «важливіших». Мені симпатичні Володимир Лучаківський, Олександр Барвінський, Омелян Пріцак, о. Володимир Громницький, о. Ян Бейзим, Ігор Ґерета. Одначе кожна людина, про яку випало написати, своїм життям і служінням іншим відкрила або нагадала мені ту чи іншу, маленьку або велику істину. Насправді таких людей у нас було дуже багато. Їх багато й зараз, але чомусь у нашу культуру надто глибоко в'їлася неповага до людини. Це тенденція, коли того, хто прагне щось робити, змінити світ на краще, за життя поза плечі ганьблять, обмовляють, створюють перешкоди, навіть змушують емігрувати. А коли він помре – всі стають друзями і вихваляються, що нібито приятелювали. Узагалі уникаю людей, які вважають себе «зорями», а інші для них – ніби й не існують. Уникаю тих, хто сам нічого не робить, а іншим не дає, бо хоче керувати і брати «дивіденди». Про таких і писати не хочеться. Люблю трудяг.

– Тернопіль дуже різноманітний — як на вашу думку, що творить його ідентичність?

– Якщо в архітектурному плані, то це кілька відсотків території довоєнного міста, збережених, незважаючи на бої 1944-го і радянські бомбардування. Саме радянські – це підтверджує, наприклад, щоденник одного пілота, який був учасником тих подій. Образ «спальних районів» – то сором нашого міста. Коли ж говорити про людей, то культурна ідентичність Тернополя ще остаточно не відбулася. Хто є видатними тернополянами минулого, про яких знають і яких упізнають всі сучасні жителі міста? Що тернополяни знають про них? Чи цінують вони те, що знають? Це питання, що здатні заплутати.

13987187_1420936671266738_1353162468_o

ПИСАТИ ЕПАТАЖНЕ ЛЕГКО, АЛЕ...

— Ви спілкувалися зі світлої пам’яті Любомирою Бойцун, у багатьох матеріалах згадуючи її слова. Розкажіть трохи про те, чого навчилися у неї.

– Любомира Степанівна, зрештою, як і кожен дослідник, встигла написати набагато менше, ніж знала. Адже життя коротке. Тому цікаво було її розпитувати про минувшину. Утім, наші розмови не обмежувалися історією, вони були приятельськими. Я вдячний, що мав досвід спілкування з нею, як і з багатьма іншими приємними людьми. Від Любомири Бойцун можна було навчитися належного ставлення до суєтності теперішнього світу, терпеливості у пошуках, а ще – ретельності. Бо написати щось епатажне словесно легко. Але водночас треба пам'ятати про обов'язок перевірки на достовірність того, що пишеш і розповідаєш.

– Підходи до вивчення історії є дуже різними. Мені так здається, що справді особливо велику увагу ви звертаєте на людей та деталі побуту. Чому саме на це?

– На людей – бо з багатьох із наших попередників можна взяти приклад того, як вистояти і досягти бажаного у набагато складніших умовах, аніж тепер. Проте пишу і про тих, з кого приклад брати не слід. Он є статті про корупцію керівництва Тернополя у XVIII ст., про те, як розкрадали землі міста. Хабарники колись теж сподівалися, що все пройде… Є також розвідки про ґонор, через який колись двоє знайомих побилися біля входу до Середньої церкви – кожен хотів зайти до молитви першим. І про кримінал писав. Щодо теми побуту, то вона близька й зрозуміла кожному. Мої статті, сподіваюся, можуть бути нагадуванням, що людина завжди повинна залишатися Людиною, що вона може бути кимось більшим, аніж телеглядач чи покупець у супермаркеті. Вона – творець, здатний прикрасити довкілля, починаючи з власної домівки, двору, з відносин із сусідами.

– Чи плануєте видання своїх матеріалів у книжці?

– Тепер працюю над однією історичною книгою. Розвідка про Тернопіль і тернополян є у планах, хоча ще доношую у голові її концепцію. Це не має бути повтор і переказ того, що хтось уже написав. Мені було б соромно писати книгу, вдаючи, що винаходжу ровер та ще й не посилаючись на праці інших. Хочеться дійсно внести щось нове. А це процес тривалий.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото надані Володимиром Морозом