Мандрівник з Тернопільщини Іван Онисько та його товариш Юрій Регліс уже два місяці йдуть пішки босими з Ужгорода в Харків. День 81 . Прокидаємось вранці, і я починаю розповідати Івану нічні пригоди. Бо він все проспав… Повернулася жінка Віктора, і так як він тільки по телефону їй сказав, що нас буде двоє, а сам залишив нас і пішов, то вона дуже переживала. Спочатку підійшла і сказала, щоб ми прив’язали нашу Босу. Бо в дворі було три пса, два прив’язаних, таких здорових, що якщо відв’яжуться, то можуть загризти. А потім сказала, щоб я показав якісь документи. Запитала чи є вони в нас. Я кажу: - Так. Є. - Покажіть!. Я показав їй свій паспорт, вона його забрала з собою, і кудись пішла. От така от штука. Тому коли зранку я прокинувся, хвилювався чи раптом вона не забула, що забрала мій паспорт. Бо без паспорта йти, мені якось зовсім не хотілось. Але то, мабуть, був якийсь звичайний побутовий конфлікт. Тому зранку ми були винагороджені за нічні пригоди дуже смачним супом. Ми смачно поїли, нагодували Босу, також супом. Те сало, що нам вчора дали, ми залишили. І вирушили в дорогу. Варто сказати, що наші ноги стали супер чутливими і дуже постиралися. Ми пройшли до Гоголеве майже 30 км, вони дуже стерлися, особливо у Івана. Зранку у нас було 52 км, і, в принципі, можна було б за 2 дні дійти до Полтави, але вже перші кроки показали нам, що нікуди ми за 2 дні не дійдемо. Дуже боліли ноги, і навіть в мене стопи настільки стерлися, що я відчував кожен крок. Почали клеїти лейкопластирі, після того як вони один за одним через 2 хв повідпадали, зрозуміли, що в цьому ніякого сенсу немає. Треба йти. Моя шкіра стерлася до мінімального, і тріщина була справою часу. До вечора вона все ж таки сформувалася. Ішли ми дуже повільно. Вже десь в обід, вирішили, що дійдемо до найближчого села і попросимо про вписку, бо далі йти немає сенсу. Дуже дуже стерлись ноги. Це село виявилось Андріївка. Попитавши в декількох людей, і отримавши відмови, ми вирішили піти в сільську раду, так як ще був день. Вже не раз ми мали справу з сільськими головами, і розуміли, що це таки найкрутіша штука. Сільської голови, яку звали Якимівна, не було, але була бухгалтер чи заступниця (точно не знаю хто). Вона передзвонила до голови, і та сказала, що ми можемо переночувати в клубі. Але була одна проблема, не було ключа від клубу. Але нічого страшного, в клубі вибите вікно, і ми подумали, що можна туди залізти. Йдем в клуб, Оксана нас туди веде, і раптом по дорозі вона бачить чоловіка, каже: - Дядь Міша, прийміть до себе, у Вас там хата є, Ви один живете. Дядя Міша каже: - Добре. Так ми врятувались від клубу, де немає вікна, і пішли до дяді Міші. У дяді Міші було одне ліжко в пустій кімнаті, ковдри не було, і ще була якась шуба. Я кажу Івану: - Пішли пошукаємо ковдри. Він не схотів, бо знав, що якщо я сам піду, то вкриватись все одно будемо разом. Я все таки пішов до сусідів, вони мені дали ковдру. А ще в цей час приїхав Макс, наш друг, який подорожував Грузією, і їхав з Харкова в Київ. По дорозі вирішив до нас заїхати. А так як Life в селі не «ловить», Іван йому сказав, ще коли був зв'язок, що шукай нас «в хаті без тину». Він дуже довго ходив по селу, шукав цю хату. Раптом навпроти нас зупинилась машина. Побачивши нас, хлопець з машини гукнув: - Це, мабуть, ваш там «клієнт» ходить по селу? - Так, направляйте його сюди. І Макс таки знайшов нас. Він був під враженнями від своїх грузинських пригод. В цей час по селу вже розповзлися слухи про наш прихід. Першою прийшла Оксана, яка принесла нам дві велетенські тарілки з макаронами вперемішку із м’ясом. Вони були настільки добряче перемішані, що нам, вегетаріанцям, не було сенсу їх їсти. 2 величезні тарілки. Одною ми поділилися з дядь Мішою. Друга залишилась для Босої. Це був її день. Ще й залишилось на ранок. В хаті не топилося, тому ми навіть не знімали одяг, зігрівалися тим чим є. Макс постелив собі карімат, і в нього був спальник. А ми вкривались кожухом і тією ковдрою, що нам дали. Ще варто зауважити, що як тільки ми закінчили з вечерею (крім макаронів, ще були помідори і хліб), через пів години прийшла ще одна жінка (вона теж, здається, була в сільській раді) і принесла нам оладки (маленькі млинці) і дуже багато сметани, мабуть, десь пів літра. Ми думали, що стільки ми не з’їмо. Але ми так добряче засмакували млинцями, вони були ще гарячі, наїлися досхочу. Дуже було приємно, що от так в селі відгукнулися люди, приходили і пригощали нас. Вже ми поїли, послухали трішки історій Макса про Грузію. До речі, він подарував нам армований скотч, який використовують в штатах. Через те, що наші лейкопластирі відпадають. В фільмах, зазвичай, таким сріблястим скотчем заклеюють рот. Все таки та штука набагато надійніша. Ми замазуємо наші тріщини, обклеюєм «супер скотчем», вкриваємось всім що є та лягаємо спати. Такі стертості на ногах в подорожі #PROSTOBOSO останній раз були перед Східницьким «проривом». Занадто багато ми йшли по асфальту, занадто ми були безпечними перед самим фінішем. Ну що ж. Тепер поплатилися за це. Надіємось, що за 2 дні ми дійдемо до #Полтави і Полтава нас відновить.